Двійник

— Ви… це з вами я зранку говорила? — перепитала Мора.

— Брітта Клозен. — Потиск рук був коротенький, але серйозний. — Гарві сказав мені, що ви вже в місті.

— Гарві?

— Мотель «Вид на затоку», далі дорогою. Він мені зателефонував, сказав, що ви вже їдете. — Жінка замовкла, пильно оглянула Мору. — Що ж, показувати документи нема потреби. Дивлячись на вас, одразу зрозуміло, чия ви сестра. Хочете поїхати до будинку зі мною?

— Я їхатиму в авто за вами.

Міс Клозен перебрала ключі на поясі, удоволено буркнула.

— От він, Скайлайн-драйв. Поліція з ним уже закінчила, думаю, можна вас туди провести.

Мора їхала за пікапом міс Клозен дорогою, що раптом вивернула далі від берега й піднеслася вгору обривом. Поки вони піднімалися, час від часу вона бачила берег; вода вже сховалася під товстою ковдрою туману. Містечко Фокс Гарбор зникло в тумані внизу. Попереду несподівано спалахнули гальмівні вогні міс Клозен — Мора ледве встигла вдарити по гальмах. Її «Лексус» ковзнув мокрим листям і зупинився, поцілувавши бампером знак «ПРОДАЄТЬСЯ» компанії «Земля і море», вкопаний у землю.

Міс Клозен визирнула у вікно.

— Гей, у вас там усе добре?

— Усе гаразд. Вибачте, я була неуважна.

— Так, цей останній поворот може заскочити. От вона — доріжка до будинку, праворуч.

— Я їду за вами.

Жінка коротенько засміялася:

— Тільки не дуже близько, гаразд?

Ґрунтова дорога була так густо обсаджена деревами, що Морі здавалося, ніби вона їде крізь тунель у лісі. Дорога різко обривалася, виводячи до невеликого обшитого кедровими дошками котеджу. Мора припаркувалася біля пікапа й вийшла зі свого «Лексуса». Якусь мить просто стояла серед просіки, у тиші, і дивилася на будинок. Дерев’яні сходинки вели до накритого ґанку, на якому в безвітрі нерухомо висіла гойдалка. У маленькому тінистому садку боролися за життя наперстянки та лілії-одноденки. Здавалося, що ліс тисне з усіх боків, і Мора відчула, як прискорилося її дихання — наче вона була замкнена в маленькій кімнаті. Наче саме повітря було надто тісне.

— Тут так тихо, — мовила вона.

— Так, далеко від містечка. Саме тому цей пагорб такий цінний. Бачте, бум на нерухомість буде рухатися саме сюди. За кілька років уздовж усієї цієї дороги стоятимуть будинки. Зараз саме час купувати.

Мора так і чекала, що вона додасть «тому що тут ідеально».

— У мене тут по сусідству розчищають ділянку під будинок, — сказала міс Клозен. — Коли ваша сестра в’їхала сюди, я вирішила, що саме час готувати інші ділянки. Бачиш, що хтось один тут живе, і все запускається. Скоро вже всі хочуть мати будиночок десь тут.

Вона задумливо глянула на Мору.

— То що ви за доктор? Лікар?

— Патологоанатом.

— Це що таке? У лабораторії працюєте?

Ця жінка почала її дратувати, і Мора вельми грубо відповіла:

— Я працюю з мерцями.

Схоже, ця відповідь анітрохи не збентежила агентку з нерухомості.

— То, певно, за графіком працюєте. Маєте вихідні. Вас може зацікавити місце для літнього відпочинку. Знаєте, на сусідній ділянці вже скоро можна буде будуватися. Якщо ви колись думали про те, щоб завести літній будинок, — саме час, дешевше не буде.

То он воно як, лишитися наодинці з людиною, яка продає нерухомість.

— Мене це не цікавить, міс Клозен.

— А. — Жінка видихнула, тоді розвернулася й ступила на ґанок. — Ну, тоді заходьте. Якщо ви вже тут, скажете мені, що робити з речами вашої сестри.

— Я не впевнена, що маю таке право.

— Я все одно не знаю, що ще з ними робити. Точно не хочу платити за зберігання деінде. А якщо вже надумаю колись продати будинок, чи хоч здати, мушу забрати з нього все. — Вона перебирала ключі, шукаючи потрібний. — Я опікуюся орендою більшості нерухомості в місті, і цей непросто було здати. Знаєте, ваша сестра підписала договір на півроку.

Мора спитала себе: «Невже смерть Анни значить для неї тільки це? Тільки відсутність орендної платні й потребу шукати нового пожильця?» Їй не подобалася ця жінка з її брязкотом ключів та корисливим поглядом. Королева нерухомості Фокс Гарбор, яку, схоже, турбували лише щомісячні чеки.

Нарешті міс Клозен відчинила двері.

— Заходьте.

Мора ступила всередину. Хоча вікна у вітальні були великі, близькість дерев та пообідня година наповнювали будинок тінями. Вона побачила темну соснову підлогу, потертий килим, продавлену тахту. Усю кімнату обвивали зелені лози на вицвілих шпалерах, ще сильніше душачи Мору.

— Він повністю вмебльований, — завважила міс Клозен. — Зважаючи на це, я дала їй хорошу ціну.

— Скільки? — запитала Мора, дивлячись із вікна на стіну дерев.

— Шість сотень за місяць. Могла б отримати вчетверо більше, якби дім стояв ближче до води. Але чоловік, який його збудував, цінував приватність. — Міс Клозен поволі оцінююче оглянула кімнату, наче тривалий час по-справжньому не бачила її. — Я здивувалася, коли вона зателефонувала та спитала про це місце, бо тоді були вільні інші будинки, на узбережжі.

Мора розвернулася до неї. Світло дня вже згасало, і міс Клозен стояла в тіні.

— Моя сестра питала саме про цей будинок?

Її співрозмовниця знизала плечима.

— Гадаю, їй ціна підійшла.

Вони вийшли з похмурої вітальні й рушили коридором. Якщо будинок відображав особистість свого мешканця, тоді в цих стінах мусило лишитися щось від Анни Леоні. Але тут були й інші пожильці, і Мора питала себе, які дрібниці, які картинки на стінах належали Анні, а які були залишені тут ще до неї. Малюнок пастеллю із заходом сонця — точно не Анни. «Моя сестра не повісила б у себе такий жах», — подумала вона. І застояний запах сигаретного диму, яким просочився увесь дім, — це точно не Анна курила. Близнюки часто до страшного подібні; напевно Анна поділяла Морину відразу до сигарет. Теж починала кашляти й хлюпати носом від диму.

Жінки увійшли до спальні з голим матрацом на ліжку.

— Здається, цією кімнатою вона не користувалася, — сказала міс Клозен. — Шафа та шухляди були порожні.

Далі ванна. Мора ввійшла, відчинила аптечку. На полицях лежали «Адвіл», «Судафед» та льодяники від кашлю «Рікола» — вражаюче знайомі марки. Ті ж самі ліки лежали в її власній аптечці. Вона подумала: «Ми були однакові навіть у виборі ліків від застуди».

Зачинила дверцята. Пішла далі коридором, до останніх дверей.

— Тут вона спала, — мовила агентка.

Кімната була охайна, ліжко застелене, на комоді порядок. «Наче моя спальня», — подумала Мора. Підійшла до шафи, відчинила її. Усередині висіли брюки, випрасувані блузи та сукні. Шостий розмір. Той, що й у Мори.

— Поліція штату була тут минулого тижня, обшукала весь будинок.

— Знайшли щось цікаве?

— Мені не доповідали. У неї небагато було речей. Прожила тут лише кілька місяців.

Мора відвернулася, визирнула з вікна. Ще не стемніло, однак від мороку навколишнього лісу сутінки здавалися неминучими.

Міс Клозен стала просто в дверях, наче збиралася взяти з Мори платню, перш ніж випустити звідси.

— Цей дім не такий уже й поганий, — сказала вона.

«Оце вже ні, — подумки заперечила Мора. — Огидна хатина».

— У цей час вибір щодо оренди невеликий. Практично все вже зайнято — готелі, мотелі. Вільних кімнат немає.

Мора не зводила очей із лісу. Що завгодно, аби тільки уникнути розмови з цією неприємною жінкою.

— Та я так, просто кажу. Гадаю, ви вже знайшли, де сьогодні зупинитися.

«То от до чого вона веде». Мора розвернулася до неї.

— Насправді ні, не знайшла. У «Виді на затоку» вільних кімнат не було.

Жінка відповіла їй стриманою посмішкою.

— Як і всюди.

— Мені сказали, що в Елсворті є житло.

— Справді? Ну, якщо вам хочеться їхати туди. У темряві на це піде більше часу, ніж ви думаєте, дорога дуже звивиста. — Міс Клозен указала на ліжко. — Я можу дістати вам свіжу білизну, узяти з вас стільки ж, скільки за номер у мотелі. Якщо вам цікаво.