Двійник

Година була пізня; вона вимкнула світло й піднялася до спальні збирати речі.

8

Непроглядна чорнота. Голова болить. Пахне деревом, вологою землею і… ще чимось, хоча цього не може бути. Шоколад. Це запах шоколаду.

Метті Первіс широко розплющила очі, але так само могла б їх міцно заплющити — усе одно анічогісінько не бачила. Ані проблиску світла, ані імли тіні на тінях. «Господи, я що осліпла?»

«Де це я?»

Вона лежала не в своєму ліжку, а на чомусь жорсткому, і від цього боліла спина. Підлога? Ні, під нею було не поліроване дерево, а грубі дошки, шершаві від бруду.

Якби тільки в голові так не калатало.

Жінка заплющила очі, відганяючи нудоту. Спробувала через біль згадати, як вона опинилася в цьому дивному темному місці, де не було нічого знайомого. «Двейн, — подумала вона. — Ми посварилися, а тоді я поїхала додому». Вона намагалася відновити втрачений час. Згадала стос пошти на столі. Згадала, як плакала і сльози крапали на конверти. Згадала, як скочила на ноги і як стілець ударився об підлогу.

«Я почула якийсь звук. Пішла до гаража. Я почула звук, пішла до гаража, і…»

Нічого. Метті не могла згадати нічого, що було б після цього.

Вона розплющила очі. Було досі темно. «Це погано, Метті, це дуже, дуже погано. У тебе болить голова, ти втратила пам’ять і осліпла».

— Двейне? — гукнула вона. Почула тільки гуркіт власного пульсу.

Треба вставати. Треба піти по допомогу, хоча б знайти телефон.

Жінка перекотилася на правий бік, щоб підвестися, і вдарилася обличчям об стіну. Від удару знову впала на спину. Трохи полежала, ошелешена, з розбитим носом. Що тут робить стіна? Простягнула руку, щоб помацати її, і відчула під пальцями ті ж грубі дошки. «Гаразд, перекочуся на інший бік», — подумала вона, розвернулася ліворуч.

І вдарилася ще об одну стіну.

Серце закалатало гучніше й швидше. Метті знову опинилася на спині, думаючи: «З обох боків стіни. Не може такого бути. Це не насправді». Відштовхнувшись від підлоги, сіла й ударилася маківкою. Знову впала на спину.

«Ні, ні, ні!»

Її охопила паніка. Вимахуючи руками, вона билася об перешкоди у всіх напрямках. Чіпляючись за дерево, позаганяла скалки в пальці. Почула вереск, але не впізнала свого голосу. Усюди стіни. Вона борсалася, билася, сліпо гатила кулаками, аж поки не розбила їх до крові та синців, так утомившись, що не могла вже поворухнути кінцівками. Її вереск поступово перетворився на схлипування. Зрештою — на ошелешену тишу.

«Ящик. Я замкнена в ящику».

Вона глибоко вдихнула, відчула запах свого поту, свого страху. Відчула, як у ній ворухнулася дитина — ще один бранець у замкненому просторі. Їй згадалися російські матрьошки, яких їй колись подарувала бабуся. Лялька у ляльці у ляльці.

«Ми тут помремо. Ми обоє тут помремо, і я, і дитина».

Заплющивши очі, вона спробувала побороти новий наплив паніки. «Припини. Негайно припини. Думай, Метті».

Тремтячою рукою вона потягнулася праворуч, торкнулася однієї стіни. Потягнулася ліворуч, торкнулася ще однієї. Яка між ними відстань? Певно, фути три, може, більше. А довжина яка? Жінка простягнула руку за голову й відчула десь із фут вільного простору. У цьому напрямку не так уже й погано, є трохи місця. Пальці пройшлися чимось м’яким, одразу за головою. Вона притягнула це до себе й зрозуміла, що це ковдра. Поки Метті розгортала її, щось важке впало на підлогу. Холодний металевий циліндр. Її серце знову закалатало, але цього разу не від паніки, а від надії.

Ліхтарик.

Вона знайшла вимикач, натиснула на нього. Коротко з полегшенням видихнула, коли промінь світла прорізав темряву. «Я бачу, бачу!». Промінь ковзнув по стінах її в’язниці. Вона спрямувала його на стелю й побачила, що місця ледве вистачить для того, щоб сісти, якщо опустити голову.

Черевата, незграбна, вона, звиваючись, ледве змогла зайняти сидячу позу. І тільки тоді побачила, що лежить у неї біля ніг: пластикове відро та судно. Дві великі пляшки води. Пакет із крамниці. Вона дісталася до нього, зазирнула всередину. «Ось чому я відчувала запах шоколаду», — подумала вона. У пакеті лежали шоколадки «Герші», кілька пачок в’яленої яловичини та солоні крекери. І батарейки — три комплекти нових батарейок.

Метті відкинулася на стіну. Почула свій несподіваний сміх. Безумний, наляканий сміх, який не могла видати вона. То була якась божевільна. «Оце так справи. У мене є все для виживання, окрім…»

Повітря.

Сміх згаснув. Жінка сиділа дослухаючись до власного дихання. Кисень усередину, вуглекислий газ назовні. Дихання очищує. Утім, кисень зрештою скінчиться. У ящику його обмежена кількість. Хіба ж повітря вже не стало спертіше? До того ж вона панікувала, борсалася тут. Певно, використала вже майже весь кисень.

Тоді вона відчула подих прохолоди у волоссі. Підняла очі. Націлила ліхтарик собі над головою й побачила круглі ґрати. Усього лиш кілька дюймів у діаметрі, але цього було досить, щоб свіже повітря потрапляло ззовні. Метті спантеличено дивилася на ґрати. «Я замкнена в ящику, — подумала вона. — У мене є їжа, вода й повітря».

Хто б не посадив її туди, він хотів, аби вона жила.

9

Рік Баллард сказав їй, що доктор Чарлз Кассель був заможний, але цього Джейн Ріццолі не очікувала. Маєток Марблгед оточувала висока цегляна стіна, і через ковані ґрати їм із Фростом було видно будинок — масивний зразок федеральної архітектури[9] з білими стінами, оточений принаймні двома акрами смарагдового газону. За ним мерехтіли води Массачусетської затоки.

— Ого, — сказав Фрост. — Це все за фармацевтику?

— Він почав із самих лише пігулок для зниження ваги, — відповіла Ріццолі. — За двадцять років розбудувався аж до цього. Баллард каже, він не з тих, кому захочеться перейти дорогу. — Вона глянула на Фроста. — А якщо ти жінка, то від такого точно не підеш.

Ріццолі опустила вікно автівки й натиснула кнопку інтеркома.

У динаміку протріщав чоловічий голос:

— Назвіться, будь ласка.

— Детективи Ріццолі та Фрост, поліція Бостона. Приїхали до доктора Касселя.

Ворота заскавучали, відчинилися — і звивиста під’їзна доріжка привела детективів до величного портика. Ріццолі припаркувалася за вогненно-червоним «Феррарі» — навряд чи її старенька «Субару» колись стане ближчою до зіркового світу автомобілів. Вхідні двері прочинилися ще до того, як вони встигли постукати, з’явився огрядний чоловік, у погляді якого не було ані ворожості, ані приязності. Хоча він був одягнений у звичайну сорочку поло та коричневі штани, у тому, як він оглянув детективів, не було жодної легкості.

— Я Пол, асистент доктора Касселя, — представився він.

— Детектив Ріццолі.

Вона простягнула руку, але чоловік і не глянув на неї, наче це було щось не варте його уваги.

Дім, до якого Пол їх провів, не справдив очікувань Ріццолі. Хоча зовні він мав цілком традиційний вигляд, декор усередині був разюче сучасним, навіть холодним — білостінна галерея сучасного мистецтва. Над передпокоєм домінувала скульптура — злегка еротичне переплетення бронзових вигинів.

— Вам відомо, що доктор Кассель тільки вчора ввечері повернувся, — мовив Пол. — Він почувається недобре, джетлаг. Тому постарайтеся не затягувати.

— Він був у відрядженні? — запитав Фрост.

— Так. Усе було заплановано ще місяць тому, якщо вам цікаво.

Ріццолі подумала, що це нічого не значить — окрім того, що Кассель здатен завчасно планувати свої дії.

Пол провів їх через чорно-білу вітальню, де око вражала одна-єдина червона ваза. Одну зі стін майже повністю займав плаский телеекран, а в шафках за димчастим склом зберігався вражаючий набір електроніки. Ріццолі подумала, що це лігво мрії холостяка. Жодного натяку на жіночу руку, усе суто чоловіче. Вона почула музику, припустила, що він поставив запис. Джазові акорди жалобною ходою йшли клавішами. Ані мелодії, ані пісні — самі ноти зливаються в безслівному плачу. Музика ставала все гучнішою, поки Пол вів їх до розсувних дверей. Тоді відчинив їх та оголосив:

9

Стиль, що був поширений у США на межі XVIII та XIX століть і характеризувався поєднанням спадку георгіанської архітектури з елементами новітнього на той момент класицизму.