Двійник

Жінка здивовано подивилася на продавця.

— Ні. Я… Я не знала.

— Як можна не помітити, що в тебе спустило колесо? — запитав Двейн.

— Може, воно… Ну, мені здалося, що воно трохи неповоротке, але…

— Бути цього не може.

Двейн уже йшов до дверей. «Йде від мене, як завжди, — подумала Метті. — А тепер ще й злиться. Чому у всьому раптом стала винна я?»

Вони з Бартом пішли слідом за ним. Двейн зігнувся біля заднього правого колеса й хитав головою.

— Уявляєш, як можна було цього не помітити? — заговорив він до Барта. — Ти подивися на шину! Вона ж пошматувала цю бісову шину!

— Буває, — відповів Барт, глянувши на Метті співчутливо. — Слухай, попрошу Еда замінити. Нічого страшного.

— Та ти на обід подивися, він зіпсутий. Як думаєш, скільки миль вона отак проїхала? Як можна бути такою тупою?

— Та годі тобі, Двейне, — вступився Барт. — Нічого страшного.

— Я не знала, — мовила Метті. — Вибач.

— Ти ще від лікаря отак їхала? — Двейн глянув на неї через плече, і лють, яку жінка побачила в його очах, її налякала. — Замріялася, чи як?

— Двейне, я не знала.

Барт поплескав шефа по плечу.

— Полегше трохи, га?

— А ти взагалі сюди не лізь, — огризнувся Двейн.

Продавець примирливо підняв руки й відступив.

— Гаразд, гаразд.

Кинув останній погляд на Метті, наче промовив: «Щасти тобі, дорогенька», і пішов геть.

— Це всього лише шина, — сказала Метті.

— Від тебе всю дорогу мали іскри летіти. Як думаєш, скільки народу бачило, що ти отак їдеш?

— А це важливо?

— Алло! Це ж беха. Коли ти за кермом такого авто, ти — частина іміджу. Люди бачать цей автомобіль і чекають, що його водій розумніший, стильніший за інших. А ти тут брязкаєш голим обідком, руйнуєш образ. Від цього всі решта водіїв бумерів мають гірший вигляд. Від цього я маю гірший вигляд.

— Це всього лише шина.

— Годі вже це повторювати.

— Але ж це правда.

Двейн презирливо пирхнув, підвівся.

— Я здаюся.

Метті ковтала сльози.

— Річ же не в шині. Так, Двейне?

— Що?

— Ця сварка через нас. У нас з тобою щось не так.

Його мовчання робило ситуацію ще гіршою. Він не дивився на неї — відвернувся до механіка, який саме крокував до них.

— Гей, — гукнув він. — Барт сказав мені, тут шину замінити треба.

— Так, розберися з цим, гаразд?

Увага Двейна перейшла до «Тойоти», яка щойно заїхала на стоянку. З неї вийшов чоловік, став оглядати одну з «БМВ», схилився до дилерської наліпки на склі. Двейн пригладив волосся, смикнув краватку й рушив до потенційного покупця.

— Двейне? — звернулася до нього Метті.

— У мене тут клієнт.

— Але ж я твоя дружина.

Він розвернувся до неї, подивився несподівано, шокуюче отруйно.

— Не. Тисни. Метті.

— Що мені зробити, щоб привернути твою увагу? — крикнула вона. — Купити в тебе авто? Це я маю зробити? Бо я не знаю, як інакше. — Голос у неї зламався. — Я не знаю, як інакше.

— То, може, просто припини. Бо я більше не бачу в цьому сенсу.

Метті дивилася, як чоловік ішов геть. Як він зупинився, розвернув плечі, усміхнувся. Голос у нього був теплий, дружній, коли він гучно привітав нового клієнта.

— Місіс Первіс? Мем?

Вона кліпнула очима. Озирнулася на механіка.

— Мені потрібні ваші ключі, якщо ви не проти. Треба завезти її в гараж, надіти шину.

Він простягнув вимазану мастилом руку.

Метті без жодного слова віддала йому зв’язку ключів і знову розвернулася до Двейна. Але він і не глянув на неї. Наче вона невидима. Наче вона — ніщо.

Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому.

Оговталася за кухонним столом, досі з ключами в руках, перед стосом пошти на столі. Зверху лежав рахунок за кредитною карткою, адресований містеру й місіс Двейн Первіс. Містер та місіс. Метті згадала, як її вперше назвали місіс Первіс, і те, як її потішило це ім’я. Місіс Первіс, місіс Первіс.

Місіс Ніхто.

Ключі впали на підлогу. Вона опустила голову на складені руки й заплакала. Плакала, поки зсередини її штовхала дитинка, плакала, поки не заболіло горло й пошта не змокла від її сліз.

«Я хочу повернути його таким, яким він був. Коли любив мене».

Крізь власні нерівні схлипування жінка почула, як завищали двері. Звук ішов з гаража. Вона підняла голову, у грудях розквітла надія.

«Він удома! Він приїхав додому, щоб вибачитися».

Метті підвелася так рвучко, що стілець упав додолу. У голові паморочилося, вона відчинила двері й увійшла до гаража. Стояла в пітьмі, ошелешена, кліпаючи очима. У гаражі стояло тільки її авто.

— Двейне? — промовила вона.

Краєм ока помітила смугу світла: двері надвір були зачинені нещільно. Метті перейшла через гараж, щоб замкнути їх. Саме зачинила, коли почула, як за її спиною на підлогу впав м’яч, і завмерла з переляканим серцем. Бо тієї ж миті усвідомила, що вона тут не сама.

Метті розвернулася. На півдорозі її охопила темрява.

6

З яскравого полуденного сонця Мора вступила до прохолодних сутінків церкви Богородиці Божественного Світла. Певну мить вона могла розгледіти хіба що тіні, нечіткі обриси лав та силует самотньої парафіянки, яка сиділа попереду, схиливши голову. Мора прослизнула за одну з лав, сіла. Дозволила тиші огорнути себе, поки очі призвичаювалися до тьмяного освітлення. У вітражному вікні над головою, яке сяяло насиченими, похмурими кольорами, жінка з пишним кучерявим волоссям з обожнюванням дивилася на дерево, на якому висіло криваво-червоне яблуко. Єва в райському саду. Жінка як спокусниця, звабниця. Руйнівниця. Поки Мора дивилася в це вікно, їй стало якось неспокійно, і вона перевела погляд далі. Хоч і вихована батьками-католиками, вона не почувалася в церкві як удома. Дивилася на образи святих мучеників у рамах вікон і знала: хоч вони нині шануються як святі, будучи плоттю й кров’ю за життя, вони не могли жити бездоганно. Час, проведений ними на землі, безперечно був заплямований гріхами, помилками й дрібними пристрастями. Вона краще, ніж багато хто з людей, знала, що людям не властива досконалість.

Мора підвелася, розвернулася до проходу й завмерла. Там стояв отець Брофі і світло вітражів кольоровою мозаїкою лежало в нього на обличчі. Він підійшов так тихо, що вона й не почула, а тепер вони дивилися одне одному в обличчя, і жоден не наважувався порушити мовчання.

— Сподіваюся, ти ще не йдеш, — нарешті мовив священик.

— Я всього на кілька хвилин зайшла, подумати.

— Тоді я радий, що застав тебе тут. Хочеш поговорити?

Вона кинула погляд на задні двері, наче обдумуючи втечу, тоді зітхнула.

— Так, здається, хочу.

Жінка з першого ряду розвернулася й спостерігала за ними. Що ж вона бачила? Вродливого молодого священика. Привабливу жінку. Напружене перешіптування під поглядами святих.

Схоже, отцю Брофі було так само ніяково, як і Морі. Він глянув на ту жінку й сказав:

— Поговорити можна й деінде.

Вони прогулювалися парком Джамайка Рівервей, затіненою стежиною над водою. Цієї теплої пообідньої пори їм довелося ділити парк із бігунами, велосипедистами, матерями з візочками. У такому публічному місці священик, який розмовляє зі стурбованою парафіянкою, навряд чи дав би підставу для пліток. «У нас усе завжди мусить бути саме так, — подумала Мора, коли вони пірнули під розлогі гілки верби. — Без натяку на скандал, щоб і не пахло гріхом. Понад усе я хочу від нього того, чого він не може мені дати. І все одно я тут».

«Ми обоє тут».

— Я все думав, коли ж ти до мене зайдеш, — сказав отець Брофі.

— Я хотіла. Тиждень був непростий. — Мора зупинилася, дивлячись на річку. Гамір транспорту з дороги неподалік забивав дзюрчання води. — Я нині гостро відчуваю свою смертність.

— А раніше не відчувала?