Грішна

Однак цього грудневого дня весна здавалася далекою як ніколи. У вікно стукав крижаний дощ, і думка про поїздку додому викликала жах. Цікаво, чи міські служби вже посипали дороги сіллю або ж там досі ковзанка, якою автівки носяться, мов хокейні шайби?

— Докторко Айлс? — озвалася в інтеркомі Луїз.

— Так?

— Вам телефонує доктор Бенкс. На першій лінії.

Мора завмерла.

— Це… доктор Віктор Бенкс? — тихо перепитала вона.

— Так. Сказав, що представляє міжнародну організацію «Єдина Земля».

Мора не відповіла. Вона не зводила очей з телефона, руки на столі неначе кригою взялися. Вона майже не усвідомлювала того, як у вікно летить сльота. Чула лише, як калатає її серце.

— Докторко Айлс?

— Дзвінок міжнародний?

— Ні. Він ще раніше залишав повідомлення. Він у готелі «Колонада».

Мора сковтнула.

— Я не можу зараз відповісти.

— Він уже вдруге телефонує. Каже, що ви знайомі.

«О так. Це точно».

— Коли був перший дзвінок? — запитала вона.

— Сьогодні по обіді, ви ще були на виїзді. Я лишила повідомлення у вас на столі.

Мора знайшла три рожеві наліпки, що сховалися під стосом документів. Ось воно: «Доктор Віктор Бенкс. Телефонував о 12:45». Вона витріщилася на це ім’я, у шлунку крутило. «Чому саме зараз? — подумки спитала. — Стільки місяців минуло, чому ти раптом мені телефонуєш? Чому думаєш, що можеш повернутися до мого життя?»

— Що мені сказати? — спитала Луїз.

Мора глибоко вдихнула.

— Скажіть, що я перетелефоную.

«Як буду готова, чорт забирай».

Вона зібгала папірець і кинула його у сміття. А за мить підвелася, нездатна зосередитися на паперах, і вдягла пальто.

Луїз була здивована, побачивши її у дверях кабінету, готову до негоди. Мора зазвичай ішла звідси останньою і майже ніколи не виходила раніше ніж о пів на шосту. Зараз була заледве п’ята, і Луїз саме вимикала комп’ютер.

— Спробую випередити затори, — пояснила Мора.

— Гадаю, ви вже запізнилися. Бачили, яка там погода? Більшість офісів у місті вже зачинилися.

— Коли це?

— О четвертій.

— То чому ви тут? Треба було їхати додому.

— Мене чоловік забирає. Моє авто на ремонті, пам’ятаєте?

Мора скривилася. Так, Луїз зранку говорила їй про своє авто, але вона, звісно ж, забула. Як завжди, була така зосереджена на мертвих, що недостатньо уваги приділяла голосам живих. Вона дивилася, як Луїз загортається в шарф, вдягає пальто, й думала: «Я надто мало слухаю. Не даю собі змоги познайомитися з людьми, поки вони ще живі». Навіть після року роботи тут вона мало знала про особисте життя своєї секретарки. Ніколи не бачила чоловіка Луїз, знала тільки, що його звати Вернон. Не могла пригадати, ані де він працює, ані ким, почасти тому, що Луїз зрідка говорила про особисте. «Може, це я винна? — спитала себе Мора. — Може, вона відчуває, що мені не хочеться слухати, що мені комфортніше з моїми скальпелями й диктофоном, аніж із почуттями тих, хто мене оточує?»

Вони разом пройшлися коридором, до виходу на паркувальний майданчик для персоналу. Без розмов — просто двоє людей, що рухаються в одному напрямку.

Чоловік чекав на Луїз у автівці, двірники відчайдушно згортали мокрий сніг. Мора помахала їй на прощання, коли вони від’їжджали, й помітила ошелешений погляд Вернона, якому, певно, стало цікаво, що це за жінка — вимахує так, наче знає їх.

Наче вона взагалі хоч когось знає.

Мора перетнула парковку, ослизаючись на ожеледиці, ховаючи голову від жалко́го крижаного дощу. Мала зробити ще одну зупинку. Виконати ще один обов’язок, перш ніж день закінчиться.

Вона поїхала до лікарні Святого Франциска, провідати сестру Урсулу.

Хоча Мора востаннє працювала в лікарні під час інтернатури багато років тому, спогади про останній етап стажування у відділенні інтенсивної терапії лишались яскравими й неприємними. Вона пригадувала хвилини паніки, відчайдушних спроб думати крізь туман невиспаності. Пригадала ніч, коли на її зміні померло троє пацієнтів і все йшло не так… Тепер не вдавалося ввійти до інтенсивної терапії й не зустріти привидів колишніх обов’язків і давніх невдач.

Це відділення в тутешній хірургії мало центральний пост медсестер в оточенні дванадцяти боксів для пацієнтів. Мора зупинилася біля реєстратури, показала посвідчення.

— Я докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи. Можна подивитися карту вашої пацієнтки, сестри Урсули Роуленд?

Черговий спантеличено подивився на неї.

— Але ж пацієнтка не померла.

— Детектив Ріццолі попросила дізнатися, в якому вона стані.

— А. Карти лежать он там. Номер десять.

Мора підійшла до стелажа, дістала з комірки карту номер десять. Розгорнула на попередньому операційному звіті. Висновок був написаний нейрохірургом вручну, одразу ж після операції:

«Локалізовано й осушено велику субдуральну гематому. Відкритий скалковий перелом із правого тім’яного боку черепа очищено від уламків. Дуральний розрив зашито. Повний звіт про операцію надиктовано. Доктор Джеймс Юень».

Вона повернулася до нотаток медсестер, проглянула зміни стану пацієнтки після операції. Внутрічерепний тиск стабільний завдяки введенню «Маннітолу» й «Лазиксу» внутрівенно та примусовій гіпервентиляції легень. Здається, зробили все, що було можливо, лишалося тільки чекати, щоб побачити, якими будуть наслідки такої травми.

Тримаючи карту, Мора підійшла до боксу номер десять. Полісмен, який сидів біля дверей, кивнув їй, упізнавши.

— Привіт, докторко Айлс.

— Як справи в пацієнтки? — запитала вона.

— Наче без змін. Здається, ще не прийшла до тями.

Мора глянула на затягнуті завіси.

— Хто там із нею?

— Лікарі.

Вона постукала по одвірку й зайшла за завісу. Біля ліжка стояли двоє чоловіків, один — високий азіат із проникливим темним поглядом і густою гривою сивого волосся. «Нейрохірург», — подумала Мора, побачивши ім’я на бейджі. Поряд із доктором Юенем стояв молодший чоловік, років тридцяти: білий халат напинався на широких плечах, довге біляве волосся було зібране в охайний хвіст. «Герой-коханець, а не лікар», — подумки пирхнула вона, дивлячись на засмагле обличчя й глибоко посаджені сірі очі чоловіка.

— Вибачте за вторгнення, — мовила Мора. — Я докторка Айлс, із лабораторії судово-медичної експертизи.

— Судмедекспертиза? — дещо спантеличено перепитав Юень. — Хіба ж не зарано для вас?

— Детектив, яка веде цю справу, попросила перевірити стан пацієнтки. Знаєте, була ще одна жертва.

— Так, ми чули.

— Я завтра робитиму розтин. Хотіла порівняти характер травм обох жертв.

— Навряд чи ви зможете щось побачити після операції. На рентгенівських знімках і сканах, зроблених, коли її привезли, буде видно більше.

Мора подивилася на пацієнтку й не могла не погодитися. Голова Урсули була щільно замотана бинтами, рани змінилися, виправлені рукою хірурга. Вона була в глибокій комі, дихала за допомогою машини. На відміну від витонченої Камілли, Урсула була жінкою кремезною, масивною, з широкими кістками і простим круглим обличчям дружини фермера. М’ясисті руки обплетені крапельницями, на лівому зап’ястку браслет із попередженням «алергія на пеніцилін». Над правим ліктем був негарний шрам, товстий і білий — наслідок старої, погано зашитої рани. Може, сувенір з роботи за кордоном?..

— Я зробив у операційній усе, що міг, — сказав Юень. — Будемо сподіватися, що лікар Саткліфф зможе не допустити ускладнень.

Мора подивилася на білявого лікаря, який з усмішкою кивнув їй.

— Я Метью Саткліфф, її терапевт, — мовив він. — Вона вже кілька місяців у мене не була. Я лише нещодавно дізнався, що вона в цій лікарні.

— Маєте номер її племінника? — запитав у нього Юень. — Коли він зателефонував, я забув його взяти. Він сказав, що поговорить з вами.

Саткліфф кивнув.

— Маю. Буде краще, якщо я спілкуватимуся з родиною. Триматиму їх у курсі.

— В якому вона стані? — запитала Мора.

— Я б сказав, що стабільна, — відповів Саткліфф.