Грішна

— Лікар, який працює найманим убивцею?

— Ми не знаємо, чи заплатив йому «Октагон». Насправді я сумніваюся, що компанія причетна до цих убивств. Можливо, Саткліфф мав на це власні причини.

— Які причини?

— Захистити себе. Приховати правду про те, що сталося в Індії. — Побачивши Морине спантеличення, Ріццолі пояснила: — «Октагон» нарешті надав список персоналу свого заводу в Індії. Там був лікар.

— І це був він?

Ріццолі кивнула.

— Метью Саткліфф.

Мора дивилася на телеекран, але думала не про картинки, що змінювалися на ньому. Вона думала про поховальні багаття, про жорстоко розтрощені черепи. І пригадала свій кошмар про те, як вогонь поглинає плоть, про тіла, що рухалися, звивалися в полум’ї.

— У Бхопалі загинуло шість тисяч людей, — сказала вона.

Ріццолі кивнула.

— Але наступного ранку сотні тисяч виявилися живими. — Мора подивилася на детектива. — Де ті, хто вижив у Барі? Пані Пацюк не могла виявитися єдиною.

— А як ні, то що сталося з іншими?

Вони дивилися одна на одну, розуміючи, що Саткліфф так відчайдушно намагався приховати. Не саму аварію, а її наслідки. І свою в них роль. Мора думала про жах, який мав охопити його тієї ночі, після того, як отруйна хмара пройшла над селищем. Цілі родини мертві у своїх ліжках. Тіла біля хатин, застиглі в останній агонії. Лікар заводу мусив рушити туди першим, щоб оцінити масштаби біди.

Можливо, він не розумів, що дехто з жертв ще живий, аж поки не було вирішено спалити трупи. Можливо, почув стогін або побачив, як смикається кінцівка, коли вони тягли мертві тіла до багаття.

Коли в повітря підіймався сморід смерті й горілої плоті, він, певно, дивився на живих із панікою. Але тоді шляху назад вже не було, вони вже зайшли надто далеко.

«Ось що ти волів приховати від світу — те, що ти зробив із живими».

— Чому він напав на вас сьогодні? — спитала Ріццолі.

Мора похитала головою.

— Не знаю.

— Ви бачились у лікарні. Ви говорили з ним. Що там сталося?

Мора пригадала розмову з Саткліффом. Вони стояли, дивилися на Урсулу й говорили про аутопсію. Про результати аналізів і висновки щодо смерті.

І про токсикологічне обстеження.

Вона мовила:

— Гадаю, ми знатимемо після розтину.

— Що ви сподіваєтеся знайти?

— Причину зупинки серця. Ви були там тієї ночі. Ви сказали, що перед цим вона запанікувала. Виглядала нажаханою.

— Бо там був він.

Мора кивнула.

— Вона знала, що станеться, але говорити не могла — не з трубкою в роті. Я бачила багато зупинок серця, знаю, на що це схоже. У кімнаті цілий натовп, мішанина, одночасно вводять із півдюжини препаратів. — Вона помовчала. — Урсула мала алергію на пеніцилін.

— Це буде видно на токсикології?

— Не знаю. Але він переймався б цим, правда? А я єдина наполягала на цьому обстеженні.

— Детективе Ріццолі?

Вони розвернулися до операційної медсестри, що стояла у дверях.

— Лікар Деметріос хотів повідомити, що все пройшло добре. Пацієнта зараз зашивають, переведуть до відділення інтенсивної терапії десь за годину.

— Докторка Айлс хотіла його побачити.

— До нього ще довго не пускатимуть відвідувачів. Він буде інтубований, під седацією. Краще вам повернутися пізніше. Може, по обіді.

Мора кивнула й повільно підвелася.

Ріццолі також.

— Відвезу вас додому, — сказала вона.

Коли Мора ввійшла у свій будинок, уже займався світанок. Вона подивилася на слід висохлої крові, який лишила на підлозі — на доказ її випробування.

Пройшлася кімнатами, наче для того, щоб повернути їх собі, відібрати в темряви. Затвердити, що це досі її дім і що страху в цих стінах не місце. Пішла на кухню й побачила, що розбите вікно вже закрите дошками, щоб не виморозити будинок.

Наказ Джейн, не інакше.

Десь дзвонив телефон.

Мора зняла слухавку, але сигналу не було. Зв’язок ще не полагодили.

«Мобільний», — подумала вона.

Пішла до вітальні, де лишила сумочку. Поки дістала телефон, дзвінки припинилися. Вона ввела код, щоб прослухати голосове повідомлення.

Телефонував Віктор. Мора опустилася на канапу, вражена тим, що чує його голос.

«Знаю, надто рано тобі телефонувати. І ти, певно, питаєш себе, якого біса маєш мене слухати після… ну, після всього того, що сталося.

Але тепер усе буде відкрито. Ти знаєш, що я нічого з цього не матиму. То, може, повіриш мені, якщо я скажу, що страшенно скучив за тобою, Моро. Гадаю, ми зможемо все залагодити. Можемо дати нам ще один шанс. Дати мені ще один шанс, так? Будь ласка».

Мора довго сиділа на канапі, тримаючи телефон у занімілих руках і дивлячись на холодний камін. «Є вогонь, який не розвести знову, — думала вона. — Буває полум’я, якому краще лишатися попелом».

Вона вклала телефон у сумочку. Підвелася. І пішла відмивати кров з підлоги.

До десятої ранку сонце нарешті пробилося крізь хмари, і дорогою додому Ріццолі мусила мружитися від яскравого проміння, що відбивалося від свіжого снігу. Вулиці були тихі, тротуари — невинно білі. Цього різдвяного ранку вона почувалася оновленою. Очищеною від сумнівів.

Торкнувшись живота, вона подумала: «Здається, ми з тобою самі, малий».

Припаркувавши автомобіль перед своїм будинком, трохи затрималася під холодним сонцем, глибоко вдихаючи прозоре й свіже повітря.

— Веселого Різдва, Джейн.

Ріццолі завмерла, серце гупало. Вона поволі розвернулася.

Біля входу до будинку, де була її квартира, стояв Гебріел Дін. Вона дивилася, як він іде до неї, й не могла нічого сказати. Колись між ними була така близькість, яка лише можлива між чоловіком і жінкою, і ось зараз вони німі, мов чужі один одному люди.

— Я думала, ти у Вашингтоні, — нарешті промовила вона.

— Прилетів годину тому. Першим рейсом. — Він помовчав, тоді тихо сказав: — Дякую, що розповіла мені.

— Ну, так. — Джейн знизала плечима. — Я не була певна, що ти взагалі захочеш про це знати.

— Чому б ні?

— Це ж проблема.

— Усе життя — низка проблем. І ми розбираємося з ними по черзі.

Така буденна відповідь. «Чоловік у сірому костюмі» — таке враження він справив на неї під час першої зустрічі, і таким він стояв перед нею зараз у своєму темному пальті. Спокійний, відсторонений.

— І давно ти про це знаєш? — запитав Гебріел.

— Переконалася кілька днів тому, зробила домашній тест. Але підозрювала вже кілька тижнів.

— Чому так довго мені не казала?

— Я взагалі не збиралася тобі казати, бо не думала, що залишу дитину.

— Чому?

Джейн засміялася.

— По-перше, я не вмію поводитися з дітьми. Коли хтось дає мені малюка, я не знаю, що з ним робити — поплескати по спині, щоб відригнув, чи одразу замінити підгузок? І як я маю працювати, якщо в мене вдома дитина?

— Не знав, що копи дають обітницю бездітності.

— Це складно, розумієш. Я дивлюся на інших матусь і не розумію, як вони це роблять. Не знаю, чи впораюся сама. — Вона видихнула білу хмаринку пари й випросталася. — Принаймні мої рідні живуть тут. Я впевнена, що моя мама буде в захваті від ролі няньки. А за кілька кварталів звідси є ясла. Дізнаюся, з якого віку туди беруть.

— То все вирішено. Ти вже все спланувала.

— Більш-менш.

— Аж до того, хто доглядатиме нашу дитину.

«Нашу дитину». Джейн глитнула, думаючи про те, що життя, яке росте всередині неї, є частиною самого Гебріела.

— Деякі подробиці ще треба владнати.

Він стояв виструнчившись, досі граючи роль чоловіка в сірому костюмі. Але коли заговорив, Джейн злякалася того гніву, що бринів у його голосі.

— А де тут місце для мене? Ти все це спланувала й жодного разу не згадала про мене. Не те щоб я був здивований.

Вона похитала головою.

— Чому ти так засмутився?

— Це все стара пісня, Джейн, від якої ти не здатна відмовитися. Ріццолі керує власним життям, уся в броні. Кому потрібен чоловік? Чорт забирай, не тобі.

— А що я мала сказати? Урятуй мене, будь ласка, будь ласочка? Я не можу ростити дитину без чоловіка?