Грішна

Коулі кивнула.

— Проказу досі можна побачити де-не-де в сільських регіонах світу. Більшість випадків зосереджені в усього лише п’яти країнах.

— В яких саме?

— У Бразилії та Бангладеш, Індонезії та М’янмі. І, звичайно ж, в Індії.

Вона повернула череп на полицю, зібрала фотографії зі столу, склала стосом. Але Мора майже не усвідомлювала дій другої жінки. Вона дивилася на рентгенівський знімок Пані Пацюк і думала про іншу жертву, інше місце злочину. Про кров, пролиту в тіні розп’яття.

«Індія, — думала вона. — Сестра Урсула працювала в Індії».

Коли Мора того ж дня по обіді ввійшла у ворота абатства Грейстоунз, воно здавалося як ніколи холодним і занедбаним. Старезна сестра Ізабелла провела її через двір — з-під чорної ряси недоречно визирали зимові чоботи «Л.Л. Бін». Коли зима кусається, навіть черниці покладаються на рятівний гортекс.

Сестра Ізабелла відправила Мору до порожнього кабінету абатиси, а сама зникла в темному коридорі, де ще певний час відлунювало тупотіння чобіт.

Мора доторкнулася до радіатора: холодний. Тож пальта вона не знімала.

Минуло стільки часу, що їй спало на думку, що про неї забули: чи не почовгала сестра Ізабелла далі коридором, з кожним кроком забуваючи про те, що Мора тут? Дослухаючись до рипіння дощок, до поривів вітру, що стукав у вікно, Мора уявляла, як це — все життя провести під цим дахом. Довгі роки в тиші й молитвах, незмінні ритуали. Їй подумалося, що в цьому мала бути втіха. Щоразу на світанку знати, як мине твій день. Жодних несподіванок, жодного хаосу. Встаєш з ліжка, береш один і той самий одяг, стаєш на коліна з тими ж молитвами, тими ж тьмяними коридорами йдеш на сніданок. За цими стінами жіночі спідниці стають то коротші, то довші, автомобілі набувають нових форм і кольорів, на екранах з’являється і зникає ціла галактика кінозірок. Але тут ритуали не змінюються, навіть якщо твоє тіло стає дедалі немічнішим, руки — кволішими, світ — тихішим у міру того, як псується слух.

Вона не почула, як підходила матінка Мері Климент, і тому була заскочена, побачивши, що абатиса стоїть у дверях і спостерігає за нею.

— Матінко настоятелько.

— Я так розумію, ви ще маєте запитання?

— Про сестру Урсулу.

Матінка Мері Климент прослизнула в кімнату, всілася за столом. Навіть вона не мала імунітету до холоду цієї зими: під серпанком виднівся сірий вовняний светр із вишитими білими котами. Абатиса склала руки на столі й зміряла Мору важким поглядом — то було зовсім не те привітне обличчя, яке вона бачила першого ранку.

— Ви зробили все можливе, щоби втрутитися в наше життя. Спаплюжити нашу пам’ять про сестру Каміллу. А тепер хочете те ж саме зробити з сестрою Урсулою?

— Вона хотіла б, щоб ми знайшли нападника.

— І які ж жахливі таємниці, на вашу думку, вона мала? За якими гріхами ви тепер полюєте, докторко Айлс?

— Ідеться не обов’язково про гріхи.

— Кілька днів тому вас цікавила лише Камілла.

— І це відвернуло нас від дослідження життя сестри Урсули.

— Там ви не знайдете скандалів.

— Я шукаю не скандали, а мотив для нападу.

— Для вбивства шістдесятивосьмирічної черниці? — Матінка Мері Климент похитала головою. — Не уявляю, який раціональний мотив тут може бути.

— Ви казали, що сестра Урсула працювала в закордонній місії, в Індії.

Різка зміна теми, схоже, спантеличила черницю. Вона відкинулася на спинку крісла.

— Як це може стосуватися справи?

— Розкажіть про її життя в Індії.

— Не зовсім розумію, що саме ви хочете знати.

— Вона була медсестрою за освітою?

— Так. Працювала в маленькому селищі за Гайдарабадом. Провела там років зо п’ять.

— І повернулася до Грейстоунз рік тому?

— В січні.

— Вона розповідала про свою тамтешню роботу?

— Ні.

— Прослужила там п’ять років і ніколи про це не говорила?

— Ми тут цінуємо тишу, а не марні балачки.

— Навряд чи розмови про закордонну місію — це марні балачки.

— Ви колись жили за кордоном, докторко Айлс? Мені йдеться не про гарний туристичний готель, де покоївки щодня змінюють постільну білизну. Я про селища, де вулицями течуть стічні води, а діти помирають від холери. Її досвід у місії був не надто приємною темою для розмови.

— Ви казали, що в Індії відбулося щось страшне: на селище, де вона працювала, напали.

Погляд абатиси впав на її червоні й зморшкуваті руки, складені на столі.

— Матінко настоятелько? — мовила Мора.

— Я не знаю всієї історії, вона ніколи не розповідала. Те, що мені відомо, я почула від отця Дуліна.

— Хто це?

— Він служить у єпархії Гайдарабада. Зателефонував з Індії одразу ж після того випадку, щоб повідомити, що сестра Урсула повертається у Грейстоунз. Що вона хоче повернутися до монастирського життя. Авжеж, ми радо її прийняли, це її дім. Тож цілком природно, що коли вона потребувала розради після…

— Після чого, матінко настоятелько?

— Після різанини в селищі Бара.

Раптово під поривом вітру грюкнуло вікно. День за склом був повністю позбавлений кольорів. Сіра стіна підпирала сіре небо.

— Це там вона працювала? — запитала Мора.

Черниця кивнула.

— Селище було таке бідне, що там не було ні телефону, ні електрики. Майже сотня мешканців, а втім, мало хто наважувався їх відвідати. Таке життя обрала наша сестра — служіння найнещаснішим людям на світі.

Мора подумала про аутопсію Пані Пацюк. Про її спотворений хворобою череп. М’яко сказала:

— То було селище прокажених.

Настоятелька кивнула.

— В Індії вони вважаються найбільш нечистими. Їх бояться і зневажають, власні родини виганяють їх геть. Вони живуть в окремих селищах, де можуть сховатися від суспільства, де не мусять закривати своїх облич. Де всі інші так само спотворені. — Вона подивилася на Мору. — Та навіть це не вберегло їх від нападу. Селища Бара більше не існує.

— Ви сказали, там була різанина.

— Так це назвав отець Дулін. Масове вбивство.

— Хто це зробив?

— Поліція так і не з’ясувала. Це могло бути кастове вбивство або ж справа рук індуїстських фундаменталістів, обурених тим, що серед них живе католицька черниця. Або ж таміли чи будь-яка з півдюжини груп сепаратистів, що ведуть там війну. Вони всіх убили, докторко Айлс. Жінок, дітей. Двох медсестер клініки.

— Але Урсула вижила.

— Тієї ночі її не було в Барі. Напередодні вона поїхала в Гайдарабад по медикаменти. Коли повернулася на ранок, побачила попіл замість селища. Там уже були робітники з сусіднього заводу, вони шукали тих, хто міг вижити, та не знайшли нікого. Навіть тварин вирізали — курей, кіз, а тіла спалили. Сестра Урсула зомліла, побачивши тіла, лікар з заводу мусив тримати її в себе в клініці до прибуття отця Дуліна. З Бари вижила лише вона, докторко Айлс. Їй одній пощастило.

«Пощастило, — подумала Мора. — Вона уникла різанини лише для того, щоб повернутися до абатства Грейстоунз і виявити, що смерть про неї не забула. Що навіть тут вона не владна втекти від її руки».

Їхні з абатисою погляди перетнулися.

— Ви не знайдете в її минулому жодного приводу для сорому. Тільки життя у служінні Господу. Облиште пам’ять про нашу сестру, докторко Айлс. Дайте їй спокій.

Мора та Ріццолі стояли на тротуарі там, де колись був ресторан «Мама Кортіна», і вітер крижаним лезом краяв їхні пальта. Мора вперше була тут вдень, вперше бачила вулицю, повну закинутих будинків і вікон, що порожніми очницями дивилися вниз.

— До цікавого ж району ви мене привели, — мовила Ріццолі. Звела очі на вицвілу вивіску. — Це тут знайшли вашу невідому?

— У чоловічому туалеті. Коли я її оглядала, вона близько тридцяти шести годин була мертва.

— І підказок щодо її особистості немає?

Мора похитала головою.

— Зважаючи на те, в якій стадії була хвороба Гансена, вірогідно, що вона нещодавно сюди приїхала. Ймовірно без документів.

Ріццолі тісніше закуталася в пальто.

— «Бен Гур», — пробуркотіла вона. — Ось що спадає на думку. Долина прокажених.