Грішна

«Я не знаю іншого способу впоратися з усім цим», — подумала Мора, коли його руки оповили її, його дихання теплом торкнулося її волосся. Вона давно навчилася замикати в собі всі ці хаотичні емоції. Вони так погано підходили один одному. Сяйливий Віктор, одружений із Королевою Покійників. Звідки вони взяли, що з цього щось може бути?

«Бо я хотіла його жару, його пристрасті. Хотіла того, чого сама ніколи не матиму».

Телефонний дзвінок змусив Віктора завмерти, не відпускаючи її плечей. Він ступив крок назад, лишивши її прагнути його тепла. Мора підвелася й підійшла до телефона на кухні. Один погляд на номер, і стало зрозуміло, що цей дзвінок знову відправить її в ніч, у сніг. Говорячи з детективом і занотовуючи вказівки, вона побачила, як Віктор упокорено хитає головою. Сьогодні її покликав обов’язок, а він лишився сам.

Мора повісила слухавку.

— Вибач, я мушу їхати.

— Похмурий Жнець кличе?

— У Роксбері знайшли тіло. На мене чекають.

Віктор провів її до дверей.

— Мені поїхати з тобою?

— Навіщо?

— Скласти компанію.

— Повір, на місці злочину компанії не бракує.

Він визирнув із вікна вітальні на густий сніг.

— Не та ніч, щоб сідати за кермо.

— Нам обом. — Мора нахилилася, взула чоботи. І раділа тому, що він не бачить її обличчя, коли промовила: — Ти не мусиш повертатися до готелю. Може, залишишся тут?

— Маєш на увазі, на ніч?

— Тобі так буде зручніше. Влаштуєшся в кімнаті для гостей. Мене кілька годин не буде.

Його мовчання змусило її почервоніти. Досі не дивлячись на нього, Мора застебнула пальто. Охоплена бажанням утекти, вона відчинила двері.

І почула за спиною:

— Я на тебе зачекаю.

Сині вогні блимали крізь завісу снігу. Мора зупинилася за одним із патрульних авто, патрульний підійшов до неї, наполовину сховавшись за піднятим коміром, наче черепаха в панцирі. Вона опустила скло, примружилася від світла ліхтарика. Усередину залітав сніг, осідав на панель приладів.

— Докторка Айлс, бюро судово-медичної експертизи, — відрекомендувалася жінка.

— Добре, мем, можете лишити авто тут.

— Де тіло?

— Усередині. — Він махнув ліхтариком на будівлю з того боку вулиці. — Головний вхід на замку, треба обійти з провулка. Електрика вимкнена, йдіть обережно. Вам знадобиться ліхтарик, у провулку повно коробок і всякого лайна.

Мора вийшла з автомобіля під біле мереживо снігу. Сьогодні вона була повністю готова до погоди й тішилася з того, як тепло та сухо ногам в утеплених чоботах. На дорозі лежав шестидюймовий шар снігу, але він був м’який і пухнастий, і пробиратися крізь замети було просто.

Біля входу до провулка вона ввімкнула ліхтарика й побачила обвислу поліційну стрічку, жовте майже зовсім сховалося під білим. Вона переступила її, збивши сніг. Провулок був захаращений безформними купами мотлоху, вкритими снігом. Мора врізалася ногою в щось тверде, почулося дзеленчання пляшок. Це місце вочевидь було смітником, і їй стало цікаво, що за гидоту приховує ця біла ковдра.

Вона постукала в двері, гукнула:

— Є хто? Це судмедекспертка.

Двері відчинилися, її засліпило світло ліхтаря. Вона не бачила, хто його тримає, але впізнала голос детектива Даррена Кроу.

— Привіт, док. Вітаємо в царстві тарганів.

— Можете світити деінде?

Промінь перемістився, і Мора побачила його дещо загрозливий силует із широкими плечима. Він був одним із молодих детективів відділу розслідування вбивств, і щоразу, працюючи з ним, вона почувалася наче на знімальному майданчику телесеріалу — такий схожий був Кроу на копа з фільму, з ретельно укладеним волоссям і нахабною, самовпевненою поведінкою. У жінках він поважав лише холодний професіоналізм, і саме його вона йому демонструвала. Там, де чоловік-судмедексперт міг би потеревенити з детективом, Мора мусила підтримувати кордони й проводити межу, інакше він знайшов би спосіб розхитати її авторитет.

Вона наділа рукавички й бахіли і зайшла в будинок. Освітивши ліхтариком кімнату, побачила металеві поверхні, що відбивали світло: велетенський холодильник і металеві столи, промислову плиту й духовки.

— Тут раніше був італійський ресторан «Мама Кортіна», — пояснив Кроу. — Аж поки Мама не збанкрутувала й не покинула бізнес. Будівлю призначили до знесення два роки тому, обидва входи замкнули на замки. Схоже, що двері у провулку нещодавно зламали. Кухонне обладнання виставили на аукціон, але не знаю, кому воно потрібне — бруднюще.

Він посвітив на конфорки, де жир за роки взявся чорною кіркою. Таргани чкурнули геть від світла.

— Тут їх повно. Стільки смачного жиру на поживу.

— Хто знайшов тіло?

— Один з наших хлопців з відділу боротьби з наркотиками. Вони влаштували облаву за квартал звідси. Підозрюваний утік, вони вирішили, що побіг сюди. Побачили, що двері навстіж, увійшли, шукаючи свого типа, а тут сюрприз. — Він указав ліхтариком на підлогу, тоді махнув на інший край кухні. — Серед пилу є сліди. Наче жертву тягнули через кімнату. Тіло там. Треба пройти через залу.

— Уже все зафільмували?

— Так. Дві пачки батарейок взяли, щоб світла вистачило, — усі вже сіли. Тож там буде темнувато.

Мора пішла за Кроу до дверей, тримаючи руки близько до тіла, нагадуючи собі ні до чого не торкатися — наче їй взагалі того хотілося. Навколо неї в тінях постійно шурхотіло, вона подумала про тисячі тарганів, що носяться стінами, чіпляються за стелю в неї над головою. Страшні криваві видовища вона терпіла з гідністю, а от мерзенні комахи викликали в неї щиру огиду.

Ступивши до зали, вона відчула поєднання старих запахів, характерне для провулків за ресторанами: сміття й прокисле пиво. Але тут було ще дещо, зловісний і знайомий сморід, від якого серце забилося швидше. Це була мета її візиту, що будила в ній одночасно цікавість і страх.

— Схоже, тут ночували безхатьки, — завважив Кроу, посвітивши на підлогу, де лежала ковдра та оберемок старих газет. — А там ще й свічки є. Пощастило, що весь ресторан з його мотлохом не спалили.

Він повів променем по горі обгорток від їжі та порожніх бляшанок. З вершини гори на них дивилися жовті очі — пацюк, не зляканий, навіть нахабний, наче закликав підійти.

«Пацюки й таргани. Що ж вони залишили від тіла?» — подумала Мора.

— Це тут, за рогом. — Детектив упевнено торував шлях повз столи й складені стільці. — Тримайтеся з цього боку. Ми хочемо зберегти сліди: хтось уступив у кров і розніс її далі від тіла. Вони закінчуються десь тут.

Він провів її до короткого коридору. З дверей у кінці лилося слабке світло. З чоловічої вбиральні.

— Док прийшла! — гукнув Кроу.

У дверях з’явилося світло ще одного ліхтарика. З убиральні вийшов напарник Кроу, Ед Сліпер, і втомлено махнув Морі забраною в рукавичку рукою. Сліпер був найстаршим у відділі вбивств, і щоразу, побачивши його, Мора відзначала, що його плечі стали трохи понуріші. Їй стало цікаво, наскільки ця пригніченість пов’язана з Кроу. Ані мудрість, ані досвід не подолають молодої агресії, тож Сліпер давно віддав контроль своєму владному напарнику.

— Видовище не з приємних, — мовив він. — Радійте, що зараз не липень. І думати не хочу, як би тут смерділо, якби не було так в біса холодно.

Кроу розреготався.

— Схоже, хтось готовий до Флориди.

— Я вже вибрав собі гарний будиночок у комплексі за квартал від пляжу. Носитиму самі плавки цілий день. Хай усе висить.

«Теплі пляжі, — подумала Мора. — Дрібний пісок». Хіба ж не всі вони воліли б опинитися там замість цього темного коридору, освітленого лише трійцею їхніх ліхтариків?

— Тіло ваше, док, — сказав Сліпер.

Вона пройшла у двері. Промінь ліхтарика впав на брудні кахлі підлоги — чорно-білі, викладені в шаховому порядку. Вони були вкриті слідами й засохлою кров’ю.

— Тримайтеся біля стіни, — нагадав Кроу.

Мора ввійшла до вбиральні й одразу відсахнулася, налякана стрімким рухом біля ніг.

— Господи, — видихнула й здавлено засміялася.