Хірург

Дні тут минають дуже повільно. Я сиджу в одиночній камері, мене відгородили від інших в’язнів через мою погану славу. Зі мною спілкуються лише психіатри, але й вони вже втрачають інтерес, бо я не можу потішити їх якимось вражаючим відхиленням. У дитинстві я не знущався над тваринами, нічого не підпалював, ніколи не мочився в ліжку. Я ходив до церкви. Поважав старших.

Завжди наносив сонцезахисний крем.

Я не божевільніший від них, і вони це добре знають.

Я відрізняюся від них лише своїми фантазіями, і саме ці фантазії привели мене до цієї камери в цьому холодному місті, де завжди дме білий від снігу вітер.

Я щільніше закутуюся в ковдру, і мені важко повірити, що на світі є місця, де бронзові тіла, вкриті крапельками поту, лежать на теплому піску, а легенький бриз колише пляжні парасолі. Саме до такого місця поїхала й вона.

Я сягаю рукою під матрац і виймаю звідти клаптик аркуша. Я відірвав його від сьогоднішньої газети, яку, за винагороду, мені люб’язно просунув охоронець.

Це оголошення про весілля. О третій дня 15 лютого доктор Кетрін Корделл вийшла заміж за Томаса Мура.

Наречену вів до вівтаря її батько, полковник Роберт Корделл. На ній була сукня з високою талією кольору слонової кості, розшита намистинами. Наречений був у чорному костюмі.

Святкування весілля відбувалося в готелі „Коплей Плаза“ у Бек-Бей. Після тривалого медового місяця на Карибських островах подружжя мешкатиме у Бостоні.

Я складаю цей огризок паперу і кладу його під матрац, у безпечне місце.

Тривалий медовий місяць на Карибських островах.

Вона вже там.

Я бачу її, як вона із заплющеними очима лежить на пляжі, на її тілі виблискують піщинки. Її волосся, що розметалося по рушнику, скидається на червоний шовк. Вона дрімає, розморена спекою, її руки розслаблені.

А тоді, зненацька, вона різко прокидається. Її очі широко розплющені, її серце мало не вистрибує з грудей. Від страху вона вкривається холодним потом.

Вона думає про мене. Так, як я думаю про неї.

Ми пов’язані навіки, як двоє коханців. Вона відчуває мої фантазії, що постійно кружляють навколо неї. Вона ніколи не зможе вирватися з моїх пут.

У камері вимикають світло. Починається довга ніч, сповнена відлуннями сплячих у клітках чоловіків. Їхнього хропіння, кашлю і дихання. Їхнього бурмотіння уві сні. Та щойно все стихає, у моїх думках уже не Кетрін Корделл, а ти. Ти – причина мого найглибшого болю.

Аби втамувати його, я б залюбки напився з Лети, джерела забуття. Аби лише стерти зі своєї пам’яті нашу останню ніч у Саванні. Останню ніч, коли я бачив тебе живим.

Переді мною проносяться картини, вони вперто лізуть мені в очі, коли я вдивляюся в темряву своєї камери.

Я дивлюся на твої плечі, милуюся твоєю засмагою, що так контрастує з її білою шкірою, захоплююся тим, як напружуються м’язи твоєї спини, коли ти раз за разом входиш у неї. Я спостерігаю, як ти оволодіваєш нею, як до цього оволодівав іншими жінками. Коли ти закінчуєш, коли твоє сім’я проникає в неї, ти обертаєшся до мене і всміхаєшся.

І кажеш:

– Ось і все. Тепер вона твоя.

Але дія наркотику ще не скінчилася, і коли я притискаю лезо до її живота, вона лише легенько здригається.

Без болю нема задоволення.

– У нас іще вся ніч попереду, – кажеш ти. – Трохи почекаємо.

Мені хочеться пити, тож ми йдемо до кухні і я набираю в склянку води. Ніч щойно розпочалась, і мої руки тремтять від приємного передчуття. Думка про те, що буде далі, збуджує мене, і я потягую воду, нагадуючи собі, що треба розтягнути своє задоволення. У нас попереду ціла ніч, і ми хочемо, щоб вона тривала якомога довше.

Ти завжди казав: „Дивись і повторюй за мною“. Ти пообіцяв, що цього разу довіриш скальпель мені.

Але мене мучить спрага, і я затримуюсь на кухні, а ти повертаєшся до спальні, щоб перевірити, чи вона вже прийшла до тями. Я стою біля умивальника, аж раптом лунає постріл.

Час зупиняється. Я пригадую, яка тоді запала тиша. Її розривало лише цокання годинника на кухні. І стук мого власного серця, що відлунював у вухах. Я прислухаюся, намагаючись розчути кроки. Чекаю, що ти скажеш мені якнайшвидше ушиватися звідси. Я боюсь поворухнутись.

Нарешті я примушую себе вийти в коридор і зайти до її спальні. Я зупиняюся на порозі.

Я не одразу усвідомлюю, що сталося щось жахливе.

Вона лежить, перехилившись через край ліжка, намагаючись вибратися назад на матрац. Пістолет випав з її руки. Я підходжу до ліжка, хапаю ретрактор і завдаю їй удар у скроню. Вона вже не ворушиться.

Я розвертаюся і кидаюсь до тебе.

Твої очі розплющені, ти лежиш на спині і дивишся на мене. Під тобою розпливається калюжа крові. Твої губи ворушаться, але я не чую жодного слова. Ти не рухаєш ногами, і я розумію, що куля пошкодила твій хребет. Ти знову намагаєшся щось сказати, і цього разу я розумію, що ти кажеш:

– Зроби це. Давай.

Ти говориш не про неї, а про себе.

Я хитаю головою, нажаханий твоїм проханням. Я не можу. Будь ласка, не проси мене зробити це! Я метаюся між твоїм відчайдушним проханням і панічною потребою негайно втекти.

Зроби це, зараз, благають твої очі.

– Доки вони не прийшли.

Я дивлюся на твої нерухомі ноги, розпластані на підлозі. Я уявляю, який кошмар чекає на тебе, якщо ти все-таки виживеш. Я можу позбавити тебе всіх страждань.

– Будь ласка.

Я дивлюсь на жінку. Вона не рухається, вона не знає про мою присутність. За те, що вона зробила з тобою, мені хочеться схопити її за волосся, задерти голову, вигнути її шию і встромити лезо глибоко в її горло. Але вони мають знайти її живою. Тільки тоді я зможу втекти непоміченим.

Мої руки спітніли в латексних рукавичках, і коли я беру пістолет, він незграбно лежить у моїй руці.

Я стою біля самого краєчка червоної калюжі і дивлюся на тебе. Я думаю про той чарівний вечір, коли ми прогулювались околицями храму Артеміди. Усе навколо було оповите туманом, й у вечірніх сутінках я бачив лише твій силует, що час до часу вигулькував поміж дерев. Раптом ти зупинився і посміхнувся мені. І наші погляди зустрілися на тому рубежі, що розділяє світ живих і світ мертвих.

Я дивлюся на той рубіж зараз і відчуваю на собі твій погляд.

Це все заради тебе, Ендрю, думаю я. Я роблю це заради тебе.

У твоїх очах я бачу вдячність. Вона не зникає навіть тоді, коли я тремтячою рукою підіймаю пістолет. Навіть тоді, коли натискаю на гачок.

Твоя кров забризкує мені обличчя, тепла, як мої сльози.

Я повертаюся до жінки, що досі непритомна наполовину звисає з ліжка. Кладу пістолет біля її руки. Хапаю її за волосся і скальпелем відрізаю пасмо біля потилиці, щоб не було дуже помітно. Це пасмо не дасть мені її забути. Запах її волосся нагадуватиме мені про її страх, такий же п’янкий, як запах крові. Я буду живитися ним, доки ми не зустрінемося знову.

Я виходжу через задні двері й розчиняюся в нічній темряві.

У мене більше немає того дорогоцінного пасма її волосся. Але воно мені й не потрібне, бо я вже знаю її запах так добре, як власний. Я знаю смак її крові. Я бачив, як переливалися на світлі крапельки поту, що вкривали її тіло. Усі ці спогади наповнюють мої сни, де задоволення кричить жіночим голосом і залишає по собі криваві сліди. Не всі сувеніри можна втримати в руці, не всіх можна торкнутися чи погладити. Деякі з них ми можемо зберігати хіба в найтемніших закутках свого мозку, під лускою рептилії, з якої ми всі колись вивільнились.