Хірург

Вона розплющує очі і дивиться на мене, і я знаю, що вона все розуміє. Зрештою, я переміг. Її, найдостойнішу з них усіх, нарешті переможено.

Я виймаю свої інструменти. Вони приємно побрязкують, коли я розкладаю їх на металевій таці біля ліжка. Я відчуваю, що вона спостерігає за мною, і знаю, що її погляд притягує власне відображення у відполірованій до блиску сталі. Вона знає, що кожен інструмент для неї, і вона сама неодноразово їх використовувала. Ретрактор – щоб розширити краї надрізу. Затискач – щоб затискати тканини і кровоносні судини. І скальпель – зрештою, ми обоє знаємо, для чого його використовують.

Я ставлю тацю біля її голови, щоб вона могла дивитися, могла думати про те, що з нею станеться. Мені навіть не треба нічого казати. Блиск інструментів говорить сам за себе.

Я торкаюся її живота – і м’язи напружуються. Це незайманий живіт, без єдиного шраму, який би псував його гладеньку шкіру. Лезо пройде по ньому, як по маслу.

Я беру скальпель і притискаю лезо до її живота. Вона різко видихає, її очі широко розплющені.

Колись я бачив фотографію зебри, зроблену тієї миті, коли ікла лева тільки впилися у її шию, і вона закотила очі, сповнені смертельного жаху. Я ніколи не забуду цієї картини. Те саме я бачу зараз в очах Кетрін».

«О Боже, о Боже, о Боже».

Повітря зі свистом залетіло і вилетіло з легеней Кетрін, коли вона відчула на своїй шкірі лезо скальпеля. Обливаючись потом, вона заплющила очі, із жахом очікуючи болю. У її горлі застрягло ридання, німе прохання до Бога змилуватись над нею, подарувати їй швидку смерть, тільки не це катування. Тільки не розрізання плоті.

Зненацька скальпель забрали.

Вона розплющила очі й глянула йому в обличчя. Таке звичайне, нічим не примітне. Чоловік, якого вона могла бачити не один раз, але ніколи не звертала на нього уваги. Але він знав її. Він тримався на самому краєчку її світу, помістивши її в центрі власного, і завжди залишався у тіні.

«А я навіть не здогадувалась, що він увесь цей час був там».

Він поклав скальпель на тацю. Посміхнувся і сказав:

– Іще не час.

Лише тоді, коли він вийшов, Кетрін усвідомила, що її тортури на якийсь час відклали, і вона важко перевела подих.

Виходить, це у нього така гра. Розтягнути її страждання, розтягнути своє задоволення. Поки що він триматиме її живою, дасть їй час уявити, що буде далі.

«Кожна хвилина життя – це додаткова можливість врятуватися».

Дія хлороформу вже закінчилася, і вона була при цілковитій тямі, паніка спонукала її думки метатися в пошуках порятунку. Вона лежала розпростерта на ліжку з металевим каркасом. На ній не було одягу. Її зап’ястя і щиколотки були приклеєні до билець скотчем. Хоч вона й виривалася зі своїх пут, доки руки і ноги не затекли від утоми, їй ніяк не вдавалося вивільнитися. Чотири роки тому в Саванні Ендрю Капра прив’язав її зап’ястя нейлоновою мотузкою, і їй вдалося витягти одну руку. Але Хірург не мав наміру повторювати його помилок.

Обливаючись потом, занадто виснажена, щоб вириватися, Кетрін зосередилася на кімнаті, у якій перебувала.

Над ліжком висіла одна-єдина лампочка. Запах землі та вогкого каміння підказував, що вона в підвалі. Повернувши голову, у тьмяному світлі вона розгледіла обриси кам’яного фундаменту.

Над головою прорипіли кроки, і вона почула, як відсунули стілець. Дерев’яна підлога. Старий будинок. Нагорі увімкнувся телевізор. Вона не могла пригадати, як потрапила до цієї кімнати і скільки часу сюди їхала. Вони можуть бути за кілька десятків миль від Бостона, у якомусь місці, де ніхто навіть не подумає її шукати.

Її погляд притягувала блискуча таця. Вона дивилася на інструменти, дбайливо викладені для майбутньої операції. Скільки разів вона сама орудувала такими інструментами, вважала їх знаряддями зцілення. За допомогою скальпеля і затискача вона вирізала ракові пухлини і витягала кулі, зупиняла кровотечі пошкоджених судин та очищала грудні порожнини, заповнені кров’ю. А зараз вона дивилася на інструменти, які використовувала, щоб рятувати життя, і бачила в них свою смерть. Він поставив їх біля ліжка, щоб вона могла розглядати і думати про гостре лезо скальпеля, сталеві зубці затискача.

«Не панікуй. Думай. Думай».

Кетрін заплющила очі. Страх був схожий на восьминога, що присмоктався своїми щупальцями до її горла.

«Ти вже перемагала їх раніше. Ти зможеш зробити це знову».

Вона відчула, як крапля поту скотилася по її грудях і всоталася у вологий матрац. Був якийсь вихід. Мусив бути якийсь спосіб здолати його. Думати про альтернативу було надто страшно.

Розплющивши очі, вона дивилася на лампочку над головою і зосередила свій гострий, як скальпель, розум, обмірковуючи подальші дії. Вона пригадала, що їй казав Мур: Хірург живився страхом. Він нападав на жінок, які були зранені, які були жертвами. На жінок, з якими він почувався всемогутнім.

«Він не уб’є мене, доки не скорить».

Кетрін глибоко вдихнула, усвідомлюючи, що має зіграти в його гру. «Борися зі страхом. Лютуй. Покажи йому, що він може зробити з тобою що завгодно, але йому ніколи не вдасться тебе перемогти.

Навіть убивши».

24

Ріццолі різко прокинулась, її шию пронизало гострим болем. «Господи, невже потягнула ще якийсь м’яз», – подумала вона, повільно підіймаючи голову, і закліпала, коли їй в очі вдарило яскраве сонячне світло, що зазирало до офісного вікна. Інші столи офісу пустували, вона була тут сама. Близько шостої ранку вона лише на хвильку опустила голову на стіл, аби трішки поспати. Зараз було пів на десяту. Стосик роздруківок, який слугував їй подушкою, був мокрим від слини.

Вона глянула на стіл Фроста і побачила, що на спинці стільця висів його піджак. На столі Кроу лежала коробка з пончиками. Виходить, її співробітники прийшли, коли вона ще спала, і бачили, як вона пускала слину. Яким захопливим мало бути це видовище.

Вона підвелась і випросталася, покрутила шиєю, але це нічого їй не дало. Отже, доведеться весь день ходити зі скрученою шиєю.

– Здоров, Ріццолі. Виспалася?

Обернувшись, вона побачила детектива з іншої команди, який усміхався їй з-за скляної перегородки.

– Хіба не видно? – буркнула вона. – Куди всі поділися?

– Твоя команда в конференц-залі ще з восьмої.

– Що?

– Гадаю, нарада щойно закінчилася.

– І ніхто не сказав мені. – Лютуючи, вона рушила коридором, і від сну не залишилося й сліду. Ох, вона знала, що тут відбувалося. Ось так вони викидають її з команди – не кажуть цього прямо, а раз-у-раз принижують. Не кличуть на наради, відсторонюють від усіх справ. Нічого не розповідають.

Вона влетіла до конференц-зали. Там був тільки Баррі Фрост, він забирав зі столу свої папери. Він підняв голову, побачив її, і його обличчя злегка почервоніло.

– Дякую, що повідомили мене про нараду, – сказала Ріццолі.

– Ви виглядали страшенно виснаженою. Тому я подумав, що розповім вам основні новини пізніше.

– Коли? Наступного тижня?

Фрост опустив очі, уникаючи її погляду. Вони були партнерами досить довго, тож вона одразу розгледіла на його обличчі почуття провини.

– То мене вже викинули з команди, – мовила вона. – Це Маркетт так вирішив?

Фрост сумовито кивнув.

– Я був проти цього. Я переконував, що ви потрібні команді. Але він сказав, що зі стрільбою та всім іншим…

– Що він сказав?

Неохоче Фрост закінчив речення.

– Що ви більше не вестимете розслідувань.

Більше не вестиме розслідувань. А це означало, що її кар’єру завершено.

Фрост вийшов із конференц-зали. Раптом від недосипання і недоїдання в Ріццолі підкосилися ноги, вона важко опустилась на стілець і якийсь час сиділа, дивлячись на пустий стіл. На мить у її голові промайнув спогад про той час, коли їй було дев’ять. Брати не звертали на неї уваги, а вона аж зі шкіри пнулася, аби її прийняли до хлопчачої компанії. Але вони, як завжди, проганяли її. Вона знала, що справжньою причиною її усунення була аж ніяк не смерть Пачеко. Подібна стрілянина не нашкодила роботі інших копів. Але детективу-жінці, до того ж кращій за інших детективів, єдина помилка з Пачеко могла перекреслити всю кар’єру.