Страница 75 из 77
— …преподобний, — закінчив речення Лобсанґ.
— Ти відвідав нас лише для того, щоб дізнатися про фантазії нашого велемудрого підмітальника? — запитав абат.
— Так, е-е, преподобний.
— З усіх тих речей, які мав би виконувати Час, ти вирішив, що хочеш побачити витівку старого чоловіка? Цюцю!
— Так, преподобний, — ченці дивилися на Лобсанґа. Його мантія ще й далі тріпотіла від поривів невловимого штормового вітру, а зорі на ній виблискували, коли на них падало світло.
Абат усміхнувся ангельською усмішкою.
— І ми всі теж, — мовив він. — Ніхто з нас, якщо не помиляюся, ніколи ще цього не бачив. Нікому ще не вдавалося вмовити його це показати. Але… це Залізний Додзьо. Тут є свої правила! Зайти туди можуть двоє, але вийти повинен лише один! Це аж ніяк не тренувальне додзьо! Хоцю слоника! Ти це розумієш?
— Але я не хочу… — почав був Лобсанґ, і Лу-Тзе відразу штурхнув його ліктем під ребро.
— Кажи «Так, преподобний», — прогарчав він.
— Але я ніколи не мав наміру…
Цього разу він отримав ляпаса по потилиці.
— Відступати вже не можна! — вигукнув Лу-Тзе. — Ти запізнився, вундеркінде! — він кивнув абату. — Мій учень розуміє, преподобний.
— Твій учень, Підмітальнику?
— О, так, преподобний, — підтвердив Лу-Тзе. — Мій учень. Аж поки я не скажу щось інше.
— Справді? Цюцю! Тоді він може заходити. Ти теж, Лу-Тзе.
— Але я мав на увазі тільки… — запротестував Лобсанґ.
— Заходь! — заревів Лу-Тзе. — Ти хочеш мене зганьбити? Щоб люди подумали, що я тебе нічому не навчив?
Всередині Залізний Додзьо і справді був тьмяним куполом з безліччю шпичаків. Були вони тонесенькі, як голки, і моторошні стіни були всіяні тисячами цих шпичаків.
— Кому могло спасти на думку будувати щось таке? — вимовив Лобсанґ, розглядаючи лискучі вістря, які стирчали навіть зі стелі.
— Це навчає чеснот вкрадливості й дисциплінованості, — сказав Лу-Тзе, хрускаючи суглобами. — Імпульсивність і швидкість можуть нести загрозу як нападнику, так і атакованому, про що ти, мабуть, невдовзі довідаєшся. Одна умова: ми всі тут люди? Згода?
— Звичайно, Підмітальнику. Ми всі тут люди.
— І можемо ще домовитися: жодних фокусів?
— Жодних фокусів, — погодився Лобсанґ. — Але…
— Ми б’ємося чи теревенимо?
— Але ж послухайте, якщо звідси може вийти тільки один, це означає, що я мушу вас убити… — почав Лобсанґ.
— Або ж навпаки, звісно, — уточнив Лу-Тзе. — Таким є правило. То що, почнемо?
— Але ж я цього не знав!
— У житті, як і купляючи вівсянку на сніданок, завжди варто читати інструкції на коробці, — сказав Лу-Тзе. — Це Залізний Додзьо, вундеркінде!
Він відступив на крок і вклонився.
Лобсанґ знизав плечима і вклонився у відповідь.
Лу-Тзе відступив ще на пару кроків. Він на мить заплющив очі, а тоді зробив для розігріву декілька простеньких рухів. Лобсанґ скривився, почувши хрускіт суглобів.
Довкола Лобсанґа почало щось хряскати, і на якусь мить йому здалося, що це тріщать кості старого підмітальника. Але це відкривалися крихітні люки на вигнутих стінах зали. Він чув шепіт людей, що штовхалися, вибираючи кращі місця. І, судячи з гамору, людей було дуже багато.
Він виставив руки й легенько здійнявся в повітря.
— Здається, ми домовлялися без фокусів? — мовив Лу-Тзе.
— Так, Підмітальнику, — сказав Лобсанґ, ширяючи в повітрі. — Але тоді я подумав: ніколи не забувай Перше правило.
— Ага! Молодець. Чогось ти таки навчився!
Лобсанґ підлинув ближче.
— Ви не повірите, що я бачив, відколи був із вами востаннє, — сказав він. — Словами цього не описати. Я бачив світи, що містилися в інших світах, неначе дерев’яні ляльки, вирізьблені в Убервальді. Я чув музику років. Я знаю більше, ніж здатний осягнути. Але я не знаю нічого про П’яту Несподіванку. Це фокус, головоломка… випробування.
— Усе є випробуванням, — прорік Лу-Тзе.
— То покажіть мені П’яту Несподіванку, і я обіцяю не завдати вам шкоди.
— Ти обіцяєш не завдати мені шкоди?
— Я обіцяю не завдати вам шкоди, — врочисто повторив Лобсанґ.
— Гаразд. Тобі достатньо було попросити, — розплився в широкій усмішці Лу-Тзе.
— Що? Я вже ж просив вас, і ви мені відмовили!
— Маєш просити у відповідний час, вундеркінде.
— А зараз відповідний час?
— Написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», — відповів Лу-Тзе. — Ось вона, П’ята Несподіванка!
Він запхав руку до мантії.
Лобсанґ підлетів ближче.
Підмітальник видобув дешеву карнавальну маску. Це була одна з тих масок, що складаються з пари фальшивих окулярів, приклеєних зверху до великого рожевого носа, під яким ще є густі чорні вуса.
Він вбрав цю маску і порухав пару разів вухами.
— Бу-у, — вигукнув він.
— Що? — розгубився Лобсанґ.
— Бу-у, — повторив Лу-Тзе. — Я ж ніколи не казав, що це якась особливо вигадлива несподіванка, правда?
Він знову порухав вухами, а тоді ще й бровами.
— Сподобалося, га? — запитав він, вишкіривши зуби.
Лобсанґ засміявся. Лу-Тзе вишкірився від вуха до вуха. Лобсанґ ще гучніше розреготався і опустився на мати.
Удари застали його зненацька. Вони поцілили його в живіт, у потилицю, в поперек, а тоді підсікли і збили його з ніг. Він гепнувся долілиць, а Лу-Тзе притиснув його до землі прийомом Упіймана Риба. Вивільнитися з цієї хватки можна було не інакше, як вивихнувши власні плечі.
Було чути колективне зітхання невидимих глядачів.
— Дежа-фу!
— Що? — вимовив Лобсанґ, уткнувшись обличчям у мат. — Ви ж казали, що жоден з монахів не знає про дежа-фу!
— Бо я їх цьому не вчив! — пояснив Лу-Тзе. — Обіцяєш не завдати мені шкоди, так? Красно тобі дякую! Здаєшся?
— Ви ніколи не казали, що самі це знаєте! — коліна Лу-Тзе, впираючись у таємні больові точки, робили з Лобсанґових рук безпомічні кавалки плоті.
— Я хоч і старий, але не дурний! — крикнув Лу-Тзе. — Невже ти думав, що я комусь розкрию такий секрет?
— Це нечесно…
Лу-Тзе нахилився, майже торкаючись своїм ротом Лобсанґового вуха.
— А я не обіцяв, що буде «чесно», хлопче. Але ж ти знаєш, що можеш ще перемогти. Ти ж міг би розтерти мене в порох, без жодних проблем. Хіба ж я міг би зупинити Час?
— Я не можу цього зробити!
— Маєш на увазі, що не зробиш цього, і ми обидва це знаємо. Здаєшся?
Лобсанґ відчував, що частини його тіла намагаються немовби відключитися. Його плечі палали вогнем. Я можу розівтілитися, подумав він. Так, можу, і міг би розтерти його в порошок силою думки. І програти. Я б звідси вийшов, а він був би мертвий, і це була б моя поразка.
— Не треба журитися, хлопче, — сказав цього разу спокійно Лу-Тзе. — Ти просто забув Дев’ятнадцяте правило. Здаєшся?
— Дев’ятнадцяте правило? — перепитав Лобсанґ, спробувавши відштовхнутися від мата, аж поки жахливий біль не примусив його знову припасти до підлоги. — Яке ще, до біса, дев’ятнадцяте правило? Так, так, здаюся, здаюся!
— «Ніколи Не Забувай Перше Правило», — прорік Лу-Тзе. Він послабив хватку. — І завжди запитуй себе: хто його взагалі придумав, якщо вже на те пішло?
Лу-Тзе звівся на ноги і продовжив:
— Але ти, враховуючи всі обставини, добре себе проявив, і тому я, твій учитель, без жодних вагань рекомендую тебе як кандидата на жовту мантію. Крім того, — він заговорив пошепки, — усі присутні бачили, як я здолав Час, а такі речі матимуть дуже гарний вигляд у моєму резюме, якщо ти вловлюєш, що я маю на увазі. Це явно буде додатковим бонусом для підтвердження репутації доброго старого Першого правила. Тримай мою руку.
Він простягнув її Лобсанґові.
Той уже збирався був за неї взятися, але завагався. Лу-Тзе знову вишкірився й легенько допоміг йому встати на ноги.
— Але ж тільки один із нас може звідси вийти, Підмітальнику, — нагадав Лобсанґ, розтираючи собі плечі.
— Справді? — здивувався Лу-Тзе. — Але ж участь у грі змінює правила. Чхати я на них хотів, ось що я тобі скажу.