Крадій часу

Лу-Тзе зупинився серед усього цього гуркоту, бо щось змінилося в загальному шумі.

Одне з найбільших веретен почало вповільнятися. Воно зупинилося на очах у Лу-Тзе і завмерло.

Лу-Тзе кинувся бігти залою, аж поки знайшов Сюзен і Єдиність. За цей час зупинилися ще три веретена.

— Йому це вдається! Йому вдається! Ходімо! — заволав він. Здригнулася підлога, й зупинилося ще одне веретено.

Утрьох вони побігли в кінець печери, де ще крутилися менші Зволікатори, хоч і вони вже швидко зупинялися. Одне по одному веретена завмирали, і цей ефект доміно наростав так стрімко, що коли вони добігли до найменших крейдяних веретен, встигли лише побачити, як із легеньким брязкотом зупинилися останні з них.

Запала тиша, яку порушувало хіба що шкварчання мастила і тріск каміння, що охолоджувалося.

— Це вже кінець? — запитала Єдиність, витираючи піт із чола сукнею й залишаючи на ньому блискітки.

Лу-Тзе і Сюзен подивилися на сяйво в другому кінці зали, а тоді перезирнулися.

— Я… так… не… думаю, — вимовила Сюзен.

Лу-Тзе кивнув головою.

— Я думаю, це тільки… — почав говорити він.

Снопи зеленого світла стрибали з веретена на веретено й зависали в повітрі жорсткими, немовби сталевими, дугами. Вони мерехтіли поміж колонами, заповнюючи повітря гуркотом грому. Печерою туди-сюди проносилися хвилі перемикань.

Зростав темп. Окремі розкоти грому перетворилися в один нескінченний, оглушливий гуркіт. Снопи світла яскравішали, розширювалися, а тоді повітря сповнилося єдиним сліпучим сяйвом…

Яке раптом згасло. Гуркіт обірвався настільки зненацька, що тиша аж задзвеніла.

Трійця поволі звелася на ноги.

— Що це було? — запитала Єдиність.

— Мабуть, він зробив деякі зміни, — припустив Лу-Тзе.

Веретена не рухалися. Повітря було гаряче. Дим і пара застеляли склепінчастий дах печери.

А тоді, реагуючи на рутинну й віковічну боротьбу людства з часом, веретена почали набирати швидкість.

Це сталося м’яко, наче подув вітерця. І веретена, від найменшого до найбільшого, прийняли на себе тягар, знову почавши робити свої неспішні й неоковирні піруети.

— Прекрасно, — мовив Лу-Тзе. — Майже так, як і було, можу закластися.

— Тільки майже? — запитала Сюзен, витираючи з обличчя масло.

— Ну, він же частково людина, — сказав підмітальник. Вони подивилися на подіум, який був порожній. Сюзен це не здивувало. Звичайно, що він тепер ослаблений. Звичайно, що такі речі безслідно не минаються. Звичайно, що йому потрібен відпочинок. Звичайно.

— Його немає, — безпристрасно мовила вона.

— Хтозна? — озвався Лу-Тзе. — Адже хіба не написано: «Ніколи не знати, що може статися»?

Печеру заповнив заспокійливий гул Зволікаторів. Лу-Тзе міг відчувати плин часу в повітрі. Це бадьорило, неначе запах моря. Варто проводити тут більше часу, подумав він.

— Він зламав історію і полагодив її, — сказала Сюзен. — Став і причиною, і зціленням. У цьому немає сенсу!

— Немає в чотирьох вимірах, — мовила Єдиність. — У вісімнадцяти цей сенс очевидний.

— А тепер чи не міг би я порадити вам, дами, вийти чорним ходом? — запропонував Лу-Тзе. — За якусь хвилину сюди збіжаться люди, і всі будуть дуже збуджені. Мабуть, буде краще, якщо вас тоді вже тут не буде.

— А ви що будете робити? — поцікавилася Сюзен.

— Брехати, — весело відповів Лу-Тзе. — Просто дивовижно, як часто це спрацьовує.

…ок

Сюзен і Єдиність вийшли з дверей у скелі. Стежка вела з долини попри зарості рододендрона. Сонце вже торкалося обрію, а повітря було теплим, хоч зовсім неподалік здіймалися засніжені гори.

На краю долини вода з потоку так довго падала з височезної стрімкої кручі, що внизу була вже схожа на дощ. Сюзен вмостилася на камені й налаштувалася чекати.

— До Анк-Морпорка довга дорога, — сказала Єдиність.

— Нас туди підкинуть, — мовила Сюзен. На небі вже з’являлися перші зорі.

— Зірки дуже гарні, — сказала Єдиність.

— Ти справді так думаєш?

— Я вчуся. Люди вважають їх гарними.

— Річ у тому, що бувають часи, коли дивишся на всесвіт і думаєш: «А що ж зі мною?», а всесвіт відповідає тобі: «Ну, а що з тобою?».

Єдиність замислилась над цим.

— Ну, і що з тобою? — запитала вона.

Сюзен зітхнула.

— Та власне, — вона зітхнула знову. — Не можна думати лише про одну особу, коли рятуєш світ. Маєш бути бездушною шельмою, що холоднокровно все розраховує.

— Таке враження, ніби ти когось зацитувала, — сказала Єдиність. — Хто це сказав?

— Та одна цілковита ідіотка, — відрізала Сюзен. Вона спробувала думати про щось інше і додала: — Ми їх усіх не здолали. Аудитори ще десь залишилися.

— Це не має значення, — спокійно мовила Єдиність. — Поглянь на сонце.

— І що?

— Воно сідає.

— І?..

— А отже, світом лине час. Тіло візьме своє, Сюзен. Невдовзі мої… мої колишні колеги, спантеличені й розгублені, відчують утому. Їх зморить сон.

— Слідкую за ходом твоєї думки, але…

— Я божевільна. Я це знаю. Але коли це сталося зі мною вперше, мене охопив такий жах, що я й описати тобі не зможу. Можеш уявити, на що це подібне? Для інтелекту, якому мільярд років, опинитися в тілі мавпи на спині щура, який видобувся з ящірки? Можеш собі уявити, що виринає безконтрольно з темних закутків?

— Що ти хочеш мені сказати?

— Вони помруть у своїх снах.

Сюзен замислилася над цим.

Мільйони й мільйони років вивіреного мислення, логічних думок — а тоді каламутне минуле людства одним махом вивалює на тебе всі свої жахи. Їй майже стало їх шкода.

Майже.

— Але ж ти не померла, — сказала вона.

— Ні. Мабуть, я стала… іншою. Це так жахливо бути іншою, Сюзен. Чи в тебе були якісь романтичні сподівання, пов’язані з тим хлопцем?

Питання було настільки несподіване, що не було навіть нагоди вибудувати захист. Вираз обличчя Єдиності свідчив лише про її схвильованість, і більше ні про що.

— Ні, — відповіла Сюзен. На жаль, Єдиність, схоже, не опанувала ще всіх тонкощів людського спілкування, коли тон, яким вимовлене слово, може означати «Негайно припини ці розпитування, якщо не хочеш, щоб тебе вдень і вночі гризли величезні щурі».

— Я мушу зізнатися в дивних почуттях стосовно його… сутності, що була годинникарем. Інколи, посміхаючись, він здавався цілком нормальним. Я хотіла допомогти йому, бо він видавався таким замкнутим і сумним.

— Ти не мусиш зізнаватися в таких речах, — зронила Сюзен. — Звідки ти взагалі, до речі, дізналася про слово «романтичні»? — додала вона.

— Я знайшла деякі книжки з віршами, — Єдиність зніяковіла.

— Справді? Я їм ніколи не довіряла, — сказала Сюзен. Величезні, гігантські, голодні щурі.

— Мені вони здалися доволі цікавими. Як можуть слова на сторінці мати таку потужну силу? Немає сумніву, що бути людиною неймовірно важко, і це неможливо опанувати протягом одного життя, — сумовито мовила Єдиність.

Сюзен відчула докори сумління. Єдиність не була, зрештою, в цьому винна. Люди навчаються різних речей, дорослішаючи, речей, про які не прочитати в книжках. А Єдиність не мала нагоди подорослішати.

— Що ти збираєшся тепер робити? — запитала вона.

— Я маю одне доволі людське прагнення, — відповіла Єдиність.

— Ну, якщо я можу якось допомогти…

Пізніше вона збагнула, що це була одна з тих фраз на кшталт «Як справи?». Від людей очікувалося розуміння того, що це не є справжнім запитанням. Але Єдиність і цього ще не навчилася.

— Дякую. Ти справді можеш допомогти.

— Е-е, гаразд, якщо…

— Я хочу померти.

Під тупіт копит на тлі призахідного сонця виникли вершники.

Цок 

Ніч освітлювали маленькі вогнища, що палали серед руїн. Більшість будинків були цілком знищені, хоча, на думку Сото, точнішим було б слово «покришені».