Крадій часу

— Здається, моя дружина й син уже наговорилися, — сказав він.

Сад поволі зникнув. Щойно Сюзен встала зі свого кам’яного сидіння, як воно розтало, мов туман, хоч перед цим здавалося твердим, як… ну, власне, як камінь. Винний келих розчинився в її руках, залишивши тільки спогад про те, як його стискали пальці, і смак вина у роті.

Лобсанґ стояв перед годинником. Час не було видно, але пісня, що лунала в кімнатах, звучала тепер інакше.

— Вона щасливіша, — сказав Лобсанґ. — Вона тепер вільна.

Сюзен роззирнулася довкола. Колин щез разом із садом. Не було нічого, крім нескінченних скляних кімнат.

— А ти не хочеш поговорити з батьком? — запитала вона.

— Пізніше. Ще буде багато часу, — відповів Лобсанґ. — Я про це подбаю.

Те, як він це сказав, обережно зроняючи слова на відповідні їм місця, примусило її обернутися.

— Ти збираєшся перебрати все на себе? — спитала вона. — Тепер ти Час?

— Так.

— Але ж у тобі більше людського!

— І що? — Лобсанґова усмішка була схожа на батьківську. Це була лагідна і, як на Сюзен, обурлива усмішка божества.

— Що в усіх оцих кімнатах? — вимогливо запитала вона. — Ти знаєш?

— Одна досконала мить. У кожній із них. Удлеплекс удлеплексьонів.

— Я не певна, чи існує така річ, як воістину досконала мить, — сказала Сюзен. — Чи можемо ми вже повернутися додому?

Лобсанґ обгорнув кулак краєм своєї мантії, а тоді щосили вдарив по передньому склу годинника. Воно розбилося і впало на землю.

— Коли опинимось на тому боці, — попередив Лобсанґ, — не зупиняйтесь і не озирайтесь. Там буде літати безліч скляних друзок.

— Я спробую сховатися за якоюсь лавкою, — сказала Сюзен.

— Їх там, мабуть, не буде.

— ПІ-ПІ?

Смерть Щурів заліз на годинник і тепер бадьоро визирав зверху.

— Що ми зробимо з оцим? — запитав Лобсанґ.

— Оце саме собі дає раду, — відповіла Сюзен. — Я такими речами не переймаюся.

Лобсанґ кивнув.

— Беріть мою руку, — звелів він. Вона простягла долоню.

Вільною рукою Лобсанґ ухопився за маятник і зупинив годинник.

У світі з’явився синьо-зелений отвір.

Зворотна подорож виявилася набагато швидшою, але коли знову почав існувати світ, Сюзен почала занурюватися у воду. Вода була руда, багниста і просмерджена зігнилими рослинами. Сюзен, яку тягнули на дно її обважнілі спідниці, з натугою випірнула на поверхню і спробувала зорієнтуватися.

Сонце застигло на небі, повітря була важким і вологим, а трохи попереду за нею спостерігала пара ніздрів.

Сюзен виховували бути практичною, а отже, вона брала уроки плавання. Квірмський пансіон для юних панянок був дуже прогресивний у цьому плані, і його викладачки дотримувалися думки, що дівчина, яка не здатна двічі переплисти басейн у одязі, не докладає достатніх зусиль.

Треба віддати їм належне, що завдяки цьому Сюзен опанувала в коледжі чотири стилі плавання і декілька технік рятування життя, а у воді почувала себе як удома. Вона також знала, що треба робити, опинившись у одній водоймі з бегемотом, а саме: знайти іншу водойму. Бегемоти тільки здалеку видаються великими й симпатичними. Зблизька вони здаються просто великими.

Сюзен закликала на допомогу всю успадковану потужність смертоносного голосу і владність свого авторитету в ролі шкільної вчительки й заверещала:

— ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Істота почала несамовито борсатися, намагаючись обернутися, а Сюзен швидко попливла до берега. Цей берег був не надто надійний, бо так звана земля була сумішшю піщанику, чорного перегною, що чвакав, зігнилого коріння дерев і трясовини. Довкола кружляли комахи і…

…бруківка під ногами була брудна, а з туману долинав галас вершників…

…і брили льоду біля відмерлих дерев…

…і Лобсанґ, який хапав її за руку.

— Знайшов вас, — сказав він.

— Ти щойно зруйнував історію, — вигукнула Сюзен. — Розбив її!

Бегемот її приголомшив. Вона навіть уявити не могла, що в одній пащеці могло вміститися стільки смороду, або що ця пащека була такою величезною і бездонною.

— Я знаю. Я мусив це зробити. Не було іншого виходу. Ви можете знайти Лу-Тзе? Я знаю, що Смерть може визначити, де перебуває будь-яка жива істота, а оскільки ви…

— Гаразд, гаразд, я розумію, — похмуро озвалася Сюзен. Вона простягла перед собою руки і зосередилася. З’явилося видиво надзвичайно важкого життєлічильника Лу-Тзе.

— Він лише за кілька сотень метрів звідси, — повідомила вона, показуючи на замерзлу кучугуру снігу.

— А я знаю, коли він є, — сказав Лобсанґ. — Лише за шістдесят тисяч років звідси. Отже…

Лу-Тзе, коли вони його знайшли, спокійно розглядав гігантського мамонта. Очі тварини дивилися зизом з-під величезних волохатих брів, коли мамонт намагався одночасно бачити людину й напружувати всі три клітини свого мозку, вирішуючи чи розтоптати її, чи простромити рогом і викинути геть із цього замерзлого ландшафту. Одна клітина казала «простромити», друга схилялася до «розтоптати», а третя відволіклася й почала думати про сексуальну оргію.

Стоячи біля його хобота, Лу-Тзе казав:

— Отже, ти ніколи не чув про Перше правило?

Лобсанґ опинився біля нього, виникнувши прямо з повітря.

— Нам треба йти, Підмітальнику!

Поява Лобсанґа зовсім не здивувала Лу-Тзе, хоч його, здається, й роздратувало це втручання.

— Не квапся, вундеркінде, — озвався він. — У мене тут усе під контролем…

— А де леді? — запитала Сюзен.

— Отам біля замету, — показав великим пальцем Лу-Тзе, й далі намагаючись не зморгнути й витримати погляд пари очисьок за два метри попереду. — Побачивши цю бестію, вона заверещала й підвернула собі ногу. Бачите, я вже примусив його нервуватися…

Сюзен рушила до замету й допомогла підвестися Єдиності.

— Хутчіш, ми йдемо звідси, — безцеремонно наказала вона.

— Я бачила, як йому відрубали голову! — промимрила Єдиність. — А тоді ми раптом опинилися тут!

— Ага, такі речі трапляються, — зронила Сюзен.

Єдиність витріщила на неї нестямно вибалушені очі.

— Життя сповнене несподіванок, — сказала Сюзен, але, побачивши розпач істоти, завагалася. Гаразд, ця штучка була однією з них, яка просто вбрала… Ну принаймні почала з того, що просто вбрала на себе тіло, наче якесь пальто, але тепер… Зрештою, це ж можна сказати про будь-кого, хіба ні?

Сюзен навіть замислилася над тим, чи людська душа без тіла як своєрідного якоря не стала б, урешті-решт, чимось подібним на аудитора. А це, якщо вже бути справедливим, означало, що Єдиність, котра з кожною хвилиною дедалі міцніше зросталася зі своєю плоттю, ставала подібною на людину. І це також великою мірою стосувалося Лобсанґа і, якщо вже на те пішло, й самої Сюзен. Хто знає, з чого починається людська сутність і на чому закінчується?

— Ходімо, — сказала вона. — Мусимо триматися разом, гаразд?

Неначе скляні друзки, що кружляють у повітрі, фрагменти історії линули, стикалися й перетиналися в пітьмі.

Але пітьму освітлював маяк. У долині Ой-Донґу тривав, повторюючись, незмінний день. Майже всі велетенські циліндри в залі стояли нерухомі, з них витік увесь час. Деякі були розколоті. Деякі розплавлені. Деякі вибухли. Деякі просто зникли. Але один ще й далі обертався.

Великий Танда, найдревніший і найбільший, поволі обертався на базальтовому підшипнику, розмотуючи час з одного боку й намотуючи з другого, що забезпечувало виконання наказу Колина про те, щоб ніколи не закінчився досконалий день.

Рамбут Гендісайдс сидів самотньо в залі біля цього каменя, що обертався в світлі каганця, і вряди-годи змащував основу, підкидаючи туди пригорщу мастила.

Щось гупнуло об камінь, примусивши його придивитися до пітьми. Вона була густа й заповнена димом від розпечених брил.

Знову пролунав цей звук, а тоді чиркання сірником і легенький спалах.

— Лу-Тзе? — запитав він. — Це ти?

— Маю надію, Рамбуте, але хтозна в такі оце часи? — Лу-Тзе вийшов на світло і присів. — Не дають тобі відпочити, ні?