Крадій часу

— Ой, ні, — гидливо махнувши рукою, застогнав Голод. — І він також? Я ж казав, що станеться, якщо він повернеться, казав? Пам’ятаєте, як він викинув з готельного вікна в Зоці менестреля? Я ж казав…

— ЗАМОВКНИ, — звелів Смерть. Тоді він кивнув головою. — ВІТАЮ, РОННІ. ПРИЄМНО ТЕБЕ БАЧИТИ. МЕНІ БУЛО ЦІКАВО, ЧИ ТИ ПРИЙДЕШ.

Рука, з якої снувалася холодна пара, піднялася вгору і зняла шолом.

— Здоровенькі були, хлоп’ята, — люб’язно привітався Хаос.

— Е-е… давно не бачилися, — буркнув Чума.

Війна кахикнув.

— Чув, ніби в тебе справи йдуть добре, — сказав він.

— Так, непогано, — обережно відповів Ронні. — Роздрібна торгівля молоком і похідними молочними продуктами має гарну перспективу.

Смерть подивився на аудиторів. Вони перестали наближатися, але й далі кружляли довкола Вершників, пильно до них приглядаючись.

— Ну, так, без сиру світ не виживе, — понуро пожартував Війна. — Ха-ха.

— А тут, я бачу, справи не дуже, — зронив Ронні.

— Ми можемо впора… — почав був Голод.

— НЕ МОЖЕМО, — урвав його Смерть. — САМ БАЧИШ, ЯК ВОНО Є, РОННІ. ЧАСИ ЗМІНИЛИСЯ. ТИ НЕ БАЖАВ БИ ПІДКЛЮЧИТИСЯ?

— Гей, ми не обговорювали… — почав знову Голод, але зупинився, побачивши лютий погляд Війни.

Роні Соак знову вбрав шолом, і Хаос видобув меча. Він виблискував і, подібно до скляного годинника, також немовби вторгався в інший, набагато складніший світ.

— Один старий чоловік казав мені, що ми живемо і вчимося, — мовив він. — Ну от, я прожив і щойно тепер навчився, що лезо меча нескінченно довге. А ще я навчився робити до біса добрий йогурт, хоч це не ті навички, які я маю намір продемонструвати нині. Покажемо їм, де раки зимують, хлоп’ята?

Далеко внизу, на вулиці, декілька аудиторів підступили на пару кроків.

— Що таке Перше правило? — запитав один із них.

— Немає значення. Я сам Перше правило! — аудитор замахнувся великою сокирою, щоб вони відійшли назад. — Необхідний послух!

Аудитори завагалися, дивлячись на тесак. Вони вже знали, що таке біль.

Раніше ніколи не відчували болю, впродовж мільярдів років. Ті, хто його відчув, не мав жодного бажання відчути його знову.

— Чудово, — сказав містер Білий. — А тепер назад до…

Невідь-звідки прилетіло шоколадне яєчко й розбилося об бруківку. Юрба аудиторів кинулася до нього, але містер Білий декілька разів розітнув повітря сокирою.

— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ви троє! Знайдіть, хто це кинув! Це прилетіло з-за тієї ятки! Нікому не торкатися коричневої речовини!

Він обережно нахилився й підняв чималий шматок шоколадки, на якій можна було побачити усміхнену качечку в жовтій глазурі.

Піт котився його чолом, коли тремтячою рукою він підняв це вгору і переможно помахав тесаком. З юрби долинуло колективне зітхання.

— Бачите? — заволав він. — Тіло можна перемогти! Бачите? Ми можемо навчитися жити! Хто буде слухняний, той, можливо, дістане коричневу речовину! А хто не підкориться, отримає гострюще лезо! Ага… — він опустив руки, побачивши, як до нього волочать Єдиність, що намагалася вирватися.

— Віровідступниця, — зронив він, — ренегатка…

Він підійшов до полонянки.

— Що забажаєш? — запитав він. — Тесак чи коричневу речовину?

— Це називається шоколад, — відрізала Єдиність. — Я його не їм.

— Побачимо, — сказав містер Білий. — Твій партнер віддав перевагу сокирі!

Він показав на тіло Лу-Тзе.

Вірніше, на порожню бруківку, де перед тим лежав Лу-Тзе.

Чиясь рука поплескала його по плечі.

— Чому так стається, — пролунав голос біля його вуха, — що ніхто не хоче вірити в Перше правило?

Небо над ним почало палати синявою.

Сюзен метнулася вулицею до годинникової крамнички.

Скосила погляд і побачила Лобсанґа, який біг поруч. Він скидався на… людину, хоч не так багато людей світяться блакитним сяйвом.

— Біля годинника будуть сірі люди! — крикнув він.

— Шукати, чому він цокає?

— Ха! Авжеж!

— Що ти збираєшся зробити?

— Розіб’ю його!

— Це зруйнує історію!

— Ну, і що?

Він простягнув долоню і взяв її за руку. Вона відчула, немовби через цю руку пропустили електрострум.

— Не треба відчиняти двері! І зупинятися не треба! Прямуйте відразу до годинника! — сказав він.

— Але ж…

— Не говоріть зі мною! Я мушу запам’ятати!

— Запам’ятати що?

— Усе.

Містер Білий, який уже підняв угору сокиру, озирнувся. Але не можна довіряти тілу. Воно самостійно мислить. Коли тіло здивоване, воно робить деякі речі раніше, ніж мозок отримує інформацію.

Наприклад, роззявляє рота.

— Ось і чудово, — сказав Лу-Тзе, підносячи вгору руку. — Гамцяй!

Двері були не міцніші за імлу. У майстерні були аудитори, але Сюзен пройшла повз них, наче примара.

Годинник сяяв. Але коли вона побігла до нього, він відсунувся від неї. Підлога перед нею почала розкручуватися, тягнучи її назад. Годинник стрімко рухався до якогось віддаленого горизонту подій. Одночасно він почав збільшуватися і ставати дедалі імлистішим, немовби той самий об’єм годинника намагався охопити якомога більший простір.

Відбувалися й інші речі. Вона кліпала очима, але сяйво не змінювалося мерехтливою темрявою.

— Ага, — сказала вона сама собі, — отже, я не дивлюся очима. А ще що? Що відбувається зі мною? Моя рука… на вигляд нормальна, але чи справді вона така? Я стаю меншою чи більшою? Чи це…?

— Ви завжди така? — пролунав голос Лобсанґа.

— Яка це така? Я відчуваю твою руку і чую твій голос… принаймні думаю, що чую його, хоча, можливо, це все лише в моїй голові… але я не відчуваю, що біжу…

— Така… така аналітична?

— Звичайно. А що ж я маю думати? «Ой, бідні мої лапки й вуса»? Хай там як, але все це доволі прямолінійно. І метафорично. Мої чуття розповідають мені всілякі байки, бо не можуть дати собі раду з тим, що відбувається насправді…

— Не відпускайте мою руку.

— Усе гаразд, я тебе не відпущу.

— Я мав на увазі, не відпускайте мою руку, бо інакше кожна частинка вашого тіла стиснеться до розміру, що буде набагато-набагато меншим за атом.

— О.

— І не намагайтесь уявити, який це насправді вигляд має збоку. А ось і годин-н-н-н-н-ник-к-к-к-к-к-к-к…

Містер Білий стулив рота. Його здивований вираз перетворився на нажаханий, тоді на шокований і врешті-решт на вираз несамовитого й розкішного блаженства.

Він почав розпадатися. Розкладався, наче величезний і складний пазл, зібраний із крихітних фрагментиків, його кінцівки поволі кришилися, а тоді розчинялися в повітрі. Невдовзі залишилися тільки губи, що також випарувалися і щезли.

На бруківку впав недожований кавовий біб, покритий шоколадом. Лу-Тзе швидко нахилився, схопив сокиру й замахнувся нею на решту аудиторів. Вони відсахнулися, заворожені його владною поставою.

— Кому це тепер має належати? — зажадав він відповіді. — Кажіть, чиє це?

— Моє! Я міс Сіро-Брунатна! — заволала жінка в сірому.

— Я містер Помаранчевий, і це належить мені! Ніхто навіть не певний, чи взагалі існує сіро-брунатний колір! — зарепетував містер Помаранчевий.

Один аудитор у натовпі вимовив, немовби розмірковуючи:

— Чи це тоді означає, що нам треба обговорити питання ієрархії?

— Звичайно, ні! — почав збуджено підстрибувати містер Помаранчевий.

— Мусите самі з цим розібратися, — сказав Лу-Тзе. Він підкинув сокиру в повітря. Сотні пар очей дивились, як вона падає додолу.

Містер Помаранчевий встиг до неї перший, але міс Сіро-Брунатна наступила йому на пальці. Після цього почалася метушня й розгардіяш, а судячи з вересків, що долинали з розбурханої юрби, комусь там було ще й дуже-дуже боляче.

Лу-Тзе взяв за руку спантеличену Єдиність.

— То що, ходімо? — запитав він. — Ой, та не турбуйтеся про мене. Мені просто страшенно хотілося спробувати те, чого мене навчили єті. Трішечки, щоправда, запекло…