Крадій часу

Знаючи, що багато чого може статися, поки Пенелопа перебуватиме в процесі роздумів, міс Сюзен показала рукою на годинника, що прикрашав крамничку з другого боку площі, і запитала:

— А хто мені скаже, якщо ваша ласка, котра година зараз тут, у Ґеної?

— У-у, міс, міс, у-у…

Хлопець на ім’я Ґордон обережно припустив, що це, можливо, третя година, а розчарований Вінсент гучно випустив із легенів залишки повітря.

— Правильно, — сказала міс Сюзен. — А хтось мені скаже, чому в Ґеної третя година, а в Анк-Морпорку дванадцята?

Уникнути цього було вже неможливо. Якби Вінсентова рука піднеслася ще швидше, її, мабуть, обпекло б тертя повітря.

— Так, Вінсенте?

— У-у, міс, швидкість світла, міс, шістсот миль на годину, і коли сонце встає на Узбіччі біля Ґеної, дванадцяти годинам потрібно ще три години, щоб дістатися до нас, міс!

Міс Сюзен зітхнула.

— Дуже добре, Вінсенте, — сказала вона і підвелася. Усі в класі не зводили з неї очей, дивлячись, як вона іде до Канцелярської Шафи. Шафа, скидалося на те, подорожувала разом із ними, а ще, якби хтось звернув на це увагу, можна було зауважити невиразні лінії в повітрі, що позначали стіни, вікна і двері. І тоді пильний і вдумливий спостерігач міг би запитати: «Отже… ця класна кімната якимось чином ще й далі перебуває в Анк-Морпорку і одночасно в Ґеної, так? Це якийсь трюк? Це відбувається насправді? Чи в нашій уяві? Чи для цієї вчительки це невелика різниця?

На місці були й нутрощі цієї шафи, і в цьому темному, пропахлому паперами сховку міс Сюзен зберігала зірки. 

Там були золоті та срібні зірки. Одна золота зірка була варта трьох срібних.

Директорка і цього теж не схвалювала. Якось вона заявила, що це заохочує Конкурентоспроможність. Міс Сюзен відповіла тоді, що в цьому й полягає суть, і директорка поспіхом подріботіла геть, уникаючи Погляду.

Учнів доволі рідко нагороджували срібними зірками, а золотими — взагалі не частіше, ніж раз у два тижні, тож і суперництво в намаганні їх отримати було відповідним. Міс Сюзен тим часом дістала з шафи срібну зірку. Ще трохи, і Вінсент Завзятий матиме власну галактику. Треба віддати йому належне — його зовсім не цікавило, яку саме зірку він отримує. Кількість, ось що його цікавило. Міс Сюзен подумки назвала його «Хлопцем, Якого Найвірогідніше Приб’є Одного Дня Власна Дружина».

Вона знову підійшла до свого столу і спокусливо поклала перед собою зірку.

— А тепер екстраособливе питання, — сказала вона дещо зловтішно. — Чи це означає, що там є «потім», коли тут є «тепер»?

Рука завмерла напівпіднятою.

— У-у… — почав був Вінсент і зупинився. — Це не має сенсу, міс…

— Питання не повинні мати сенсу, Вінсенте, — сказала міс Сюзен. — А от відповіді повинні.

Почулося немовби зітхання від Пенелопи. На подив міс Сюзен, обличчя, що неодмінно змусить її батька одного дня наймати для неї охоронців, позбувалося свого звичного радісно-мрійливого стану, знаходячи потрібну відповідь. Її білосніжна, мов алебастр, рука також здіймалася вгору.

Учні завмерли в очікуванні.

— Так, Пенелопо?

— Тепер…

— Так?

— Тепер є завжди і скрізь, міс?

— Абсолютно правильно. Молодчина! Гаразд, Вінсенте, ти можеш отримати срібну зірку. А тобі, Пенелопо…

Міс Сюзен знову попрямувала до шафи з зірками. Вже те, що Пенелопа на такий тривалий час зійшла зі своєї хмарки, щоб відповісти на питання, вартувало зірки, але настільки глибоке філософське судження заслуговувало на золоту нагороду.

— Я хочу, щоб ви всі розгорнули свої зошити й записали те, що нам сказала щойно Пенелопа, — радісно звеліла вона, сідаючи за стіл.

І тут вона побачила на своєму столі чорнильницю, яка почала підніматися вгору, неначе Пенелопина рука. Це була керамічна чорнильниця, що якраз пасувала до круглого отвору на дерев’яному столі. Вона плавно піднеслася вгору, балансуючи, як виявилося, на життєрадісному черепі Смерті Щурів. Він підморгнув міс Сюзен однією зі своїх синьосвітних очниць.

Навіть не дивлячись униз, вона дуже спритно відсунула чорнильницю вбік однією рукою, а другою сягнула по товстезний том казок. А тоді з такою силою вдарила цією книгою по отвору, що темно-синє чорнило аж вихлюпнулося на бруківку.

Затим вона підняла на столі кришку й зазирнула всередину. Там, звісно, нічого не було. Принаймні нічого макаб-ричного…

…якщо не враховувати погризеного щурячими зубами шматочка шоколаду і записки готичним шрифтом зі словами:

Чекаю тебе 

під якими був дуже знайомий символ «Альфи й Омеги» і підпис:

Дідусь. 

Сюзен схопила записку і зібгала її в кульку, усвідомлюючи, що її аж трясе від люті. Як він посмів? Та ще й прислати цього щуряку!

Вона кинула кульку в кошик для сміття. Ніколи не промахувалася. Інколи кошику навіть доводилося зрушити з місця, щоб вона в нього влучила.

— А тепер підемо й поглянемо, котра година зараз у Хапонії, — сказала вона дітям, які спостерігали за нею.

Книжка, що впала на столі, розгорнулася на певній сторінці. Пізніше настав час читати казки, і міс Сюзен здивувалася, дещо запізно, яким це чином ця книжка опинилася в неї на столі, хоч перед тим вона її там не бачила.

А бризки від темно-синього чорнила залишалися на бруківці майдану в Ґеної, аж поки їх не змила вечірня злива.

Цок 

Перші слова, які прочитують шукачі просвітлення в таємних, сповнених ударів гонгів долинах, які відвідує снігова людина єті біля осердя світу, містяться в «Житті Колина Вічноздивованого».

Насамперед вони запитують: «Чому він був вічноздивований?».

А їм відповідають: «Колин розмірковував над природою часу і зрозумів, що всесвіт постійно народжується заново, мить за миттю. Отже, зрозумів він, минулого насправді не існує, є тільки спогад про минуле. Спробуйте кліпнути очима, і світ, який ви побачите, розплющивши очі, не існував, коли ви їх заплющили. Ось чому, казав він, здивування — це єдиний відповідний стан мозку. А єдиний відповідний стан серця — це радість. Небо, яке ви бачите зараз, ви ще ніколи в житті не бачили. Теперішня мить досконала. Тіштеся нею».

Перші слова, які прочитав юний Лу-Тзе, шукаючи здивування в темному, багатолюдному, просякнутому дощем місті Анк-Морпорк, були такі: «Оренда кімнат, ціна поміркована». І він утішився.

Цок 

У тій країні, де добре росте збіжжя, люди провадять сільське господарство. Вони розуміють смак доброго ґрунту. Вони вирощують зерно.

У тій країні, де великі родовища руди, від полум’я доменних печей небо навіть уночі багряне, мов при заході сонця. Там не стихає гупання молотів. Люди виготовляють сталь.

Є країна вугілля, країна м’яса, країна пасовищ. У світі безліч країн, де якась одна річ визначає, за що там беруться люди. А тут, у високогірних долинах довкола осердя світу, де ніколи не тане сніг, розташована країна просвітлення.

Люди тут знають, що не існує жодної сталі, є тільки ідея сталі.[5] Вони дають імена новим речам, а також речам, які не існують. Вони дошукуються сутності буття і природи душі. Вони творять мудрість.

У кожній увінчаній льодовиками долині, де навіть у розпал літа вітер приносить крижинки, височіють храми.

Є там ченці-слухачі, які намагаються почути серед світового гомону слабке відлуння звуків, що приводять у рух усесвіт.

Є ще Брати Незворушності — відлюдна й потаємна секта, члени якої вірять у те, що всесвіт можна збагнути тільки завдяки абсолютному і незворушному спокою, що чорний колір пасує до всього, а жовтий ніколи не вийде з моди.

У запаморочливо прямовисному і обплетеному навхрест канатами храмі балансуючі ченці досліджують світову нестабільність, а тоді вирушають у тривалі й ризиковані подорожі для відновлення рівноваги. Їхню роботу можна побачити високо в горах і на безлюдних острівцях. Вони користуються маленькими мідними терезами, не більшими за кулак. Вони працюють. Це ж очевидно, що вони працюють. Адже світ ще й досі не перекинувся догори дриґом.

5

Але вони й далі вживають виделки або, якщо вже на те пішло, ідеї виделок. Можливо, як каже філософ, ложки і немає, але виникає питання, для чого тоді ідея супу.