Страница 58 из 77
Він пригадав, як вона вдарила одного з них гайковим ключем. Вона тоді тільки ледь помітно й зосереджено нахмурилася, немовби впевнюючись, що виконала свою роботу належним чином.
— То ми йдемо? — відважився запитати він.
— Глянь-но на них, — мовби й не чула його Сюзен. — Тільки аудитор може розібрати картину на складники, щоб з’ясувати, що робить її мистецьким твором.
— Там ціла купа білого пороху, — сказав Лобсанґ.
— «Чоловік з великим фіговим листком», — недбало уточнила Сюзен, пильно приглядаючись до сірих постатей. — Вони й годинник розберуть, шукаючи, де в нього цок.
— А як ви знаєте, що це «Чоловік з великим фіговим листком»?
— Я просто пам’ятаю, де він стояв, тільки й того.
— Ви, е-е, цікавитесь мистецтвом? — ризикнув запитати Лобсанґ.
— Я знаю, чим я цікавлюся, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду від заклопотаних сірих постатей. — Ось зараз мене найбільше цікавить, де взяти зброю.
— Нам краще звідси піти…
— Ці байстрюки влазять тобі в голову, якщо їх не зупинити, — сказала Сюзен, не рухаючись. — І починаєш раптом думати «Має бути закон», або «Зрештою, не я складаю правила», або…
— Я справді думаю, що нам краще забратися звідси, — обережно запропонував Лобсанґ. — І я так думаю, бо дехто з них уже піднімається сходами.
Вона рвучко повернула до нього голову.
— То чого ти тоді стоїш? — відрізала вона.
Вони забігли крізь ще одну арку до галереї з керамікою, озирнувшись лише тоді, коли сягнули найдальшого кінця. Їх переслідували троє аудиторів. Вони не бігли, але в їхніх синхронізованих кроках відчувалася якась жахлива невідворотність типу нікуди-ви-від-нас-не-дінетесь.
— Гаразд, біжимо сюди…
— Ні, нам треба сюди, — заперечив Лобсанґ.
— Це не той шлях, яким нам треба йти! — гаркнула Сюзен.
— Не той, але там є напис «Зброя й обладунки»!
— І що? Ти вмієш користуватися зброєю?
— Ні! — гордо заперечив Лобсанґ, а тоді збагнув, що вона могла це неправильно витлумачити. — Розумієте, мене вчили битися без…
— Можливо, там для мене знайдеться якийсь меч, — буркнула Сюзен й рішуче рушила далі.
Коли в галереї з’явилися аудитори, їх було вже більше, ніж троє. Сіра юрба зупинилася.
Сюзен знайшла собі меча, що був серед експонатів агатійської зброї. Він притупився від бездіяльності, але його лезо люто виблискувало.
— Біжимо далі? — запитав Лобсанґ.
— Ні. Вони нас легко впіймають. Не знаю, чи зможемо їх тут убити, але принаймні змусимо їх пошкодувати, якщо нам цього не вдасться. У тебе й далі немає зброї?
— Ні, бо, розумієте, мене вчили…
— Тоді не заважай мені, гаразд?
Аудитори наближалися вельми обережно, що здалося Лобсанґу дивним.
— То ми не можемо їх убити? — запитав Лобсанґ.
— Це залежить від того, наскільки живими вони дозволили собі бути.
— Але в них переляканий вигляд, — сказав він.
— Вони мають людські подоби, — пояснила, не обертаючись, Сюзен. — Людські тіла. Досконалі копії. Людські тіла впродовж багатьох тисяч років ніколи не бажали бути розтятими навпіл. І це сидить глибоко в їхній свідомості, ти так не гадаєш?
Аж ось аудитори почали їх оточувати. Звичайно, вони всі нападуть одночасно. Ніхто не захоче бути першим.
Троє спробували схопити Лобсанґа.
Йому подобалося битися в тренувальних додзьо. Усі, звичайно, мали захисні щитки, і ніхто насправді не збирався тебе вбивати, тож страху не було. Лобсанґу добре все вдавалося, бо він уміло розтинав час. Він завжди міг відчути додаткову грань. А коли її відчуваєш, не обов’язково навіть бути аж надто майстерним бійцем.
Але тут не було такої грані. І часу не було, щоб розітнути його.
Він вибрав суміш сна-фу, окідокі й усього, що могло придатися, адже вас чекає неминуча смерть, якщо ви поставитесь до реального бою як до тренування в додзьо. У будь-якому разі, ті сірі чоловіки не були справжніми суперниками. Вони просто намагалися схопити його в обійми. Таким могла дати відсіч і будь-яка бабуся.
Він віджбурнув двох і повернувся до третьої постаті, що пробувала схопити його за шию. Він вирвався від неї, замахнувся, було, для удару, але завагався.
— Ой, та бога ради! — пролунав голос.
Лезо меча Сюзен просвистіло повз обличчя Лобсанґа.
Прямо перед ним голова відлетіла від колишнього тіла, бризнувши не кров’ю, а барвистим порохом, що завис у повітрі. Тіло випарувалося, на дуже коротку мить промайнуло в повітрі постаттю в сірому балахоні і щезло.
Лобсанґ почув за спиною кілька глухих ударів, а тоді його за плече вхопила Сюзен.
— Ти не повинен вагатися, зрозумій це! — вигукнула вона.
— Але ж це була жінка!
— Зовсім ні! Але вона була остання. Тепер ходімо, поки сюди не дісталися решта, — вона кивнула на другу групу аудиторів, що дуже пильно стежили за ними з дальнього кінця зали.
— Ті й не були особливо здатні до бою, — сказав Лобсанґ, переводячи подих. — А що роблять оці?
— Вчаться. Ти можеш битися краще, ніж досі?
— Звичайно!
— Добре, бо наступного разу вони вже будуть битися на тому ж рівні, що й ти був щойно. Куди тепер?
— Е-е, сюди!
В наступній галереї було повно тваринячих опудал. Кілька століть тому була на таке мода. Це не були мисливські трофеї з підстаркуватих сумних ведмедів або геріатричних тигрів, чиї кігті були єдиним засобом оборони супроти чоловіка лише з п’ятьма арбалетами, двадцятьма заряджальниками і сотнею загоничів. Деякі з цих звірів були розташовані групками. Доволі маленькими групками доволі маленьких тварин. Там були жаби, що сиділи довкола крихітного обіднього столу. Були собаки в мисливських куртках, що гналися за лисицею в капелюшку з пір’ям. Була мавпа, що грала на банджо.
— Ой, ні, та тут цілий оркестр, — вимовила Сюзен здивовано й нажахано. — А подивися на цих кошенят, що танцюють…
— Жахіття!
— Цікаво, що сталося, коли чоловік, який усе це влаштував, зустрівся з моїм дідусем.
— А він що, зустрівся з твоїм дідусем?
— О, так, — підтвердила Сюзен. — О, так. А мій дідусь дуже любить котиків.
Лобсанґ зупинився біля сходів, напівприхованих за якимось безталанним слоником. Червоний канат, що став уже твердим, мов залізо, свідчив про те, що ця частина музею не була доступна для публіки. На це додатково натякав ще й такий напис: «Стороннім вхід заборонено».
— Я маю бути там, нагорі, — вимовив він.
— Ну, то не марнуймо часу, чуєш? — поквапила його Сюзен, перестрибуючи через канат.
Вузькі сходи вели до великого сходового майданчика. Він був порожній, якщо не враховувати кількох розкиданих ящиків.
— Горище, — сказала Сюзен. — Чекай-но… А що це за вказівник?
— «Наліво», — прочитав Лобсанґ. — Ну, мабуть, їм треба було знати, куди рухати важкі експонати…
— Подивися на вказівник, чуєш? — наполягла Сюзен. — Не на те, що ти сподіваєшся побачити, а на те, що в тебе перед носом!
Лобсанґ придивився уважніше.
— Що за дурнуватий знак, — зронив він.
НАЛІВО
— Гм-м. Дійсно, цікаво, — мовила Сюзен. — І куди ж нам треба повертати, як ти гадаєш? Бо я припускаю, що вони довго не думатимуть, перш ніж наважаться нас переслідувати.
— Ми зовсім близько! Нам підійде будь-який перехід! — вигукнув Лобсанґ.
— Ну, то ходімо сюди, — Сюзен вибрала вузький проміжок поміж пакувальними ящиками.
Лобсанґ рушив услід за нею.
— А що ви мали на увазі під «наважаться»? — запитав він, коли вони опинилися в суцільній пітьмі.
— Напис біля сходів чітко вказує, що вхід заборонено.
— Ви маєте на увазі, що вони порушать заборону? — він зупинився на місці.
— Рано чи пізно. Але їх гризтимуть докори сумління, яких вони не мали б відчувати. Вони ж слухняно виконують правила. Вони й самі є, певною мірою, цими правилами.
— Але ж не можна виконати покажчик «Наліво», який показує «Направо», хоч би що ви робили… о, я второпав…