Крадій часу

В чайнику на плиті вже закипала гаряча вода для грілки.

Тітуня Оґґ відклала вбік люльку, підвелася й відчинила двері у весняну ніч.

— Гадаю, ви прибули здалека, — мовила вона, анітрохи не здивувавшись появі цієї темної постаті.

— Це правда, пані Оґґ.

— Мене всі називають Тітунею.

Вона подивилася на сніжинки, що танули і скрапували з його плаща. Тут уже цілий місяць не було снігу.

— І це, я припускаю, терміново? — запитала вона, починаючи пригадувати.

— Авжеж.

— А тепер ви маєте повісти: «Вам треба прийти негайно».

— Вам треба прийти негайно. 

— Ну, тоді, — мовила вона. — Мушу сказати, що так, я дуже добра повитуха, принаймні я сама так вважаю. Я допомогла сотням з’явитися на світ. Навіть тролям, а це непросте завдання для недосвідчених. Я знаю про пологи все — і ззаду, і спереду, а інколи мало не збоку. Хоч завжди готова навчитися новому, — вона скромно схилила голову. — Я не вважаю себе найкращою, — додала вона, — але мушу сказати, що не знаю нікого кращого за мене.

— Ви мусите негайно, вже піти зі мною.

— Я мушу, справді мушу? — перепитала тітуня Оґґ.

— Так!

Крайні відьми дуже швидко думають, адже краї так стрімко зрушуються з місця. І вони навчаються розрізняти, коли відбуваються міфологічні зсуви, і коли треба бігти їм услід і не відставати.

— Я тільки візьму…

— У нас немає часу. 

— Але ж я не можу отак піти і…

— Вже. 

Тітуня сягнула по торбу для пологів, яку завжди тримала за дверима саме для таких оказій, і в якій зберігалося все, що їй могло бути потрібне, а також деякі речі, якими їй би ніколи, мала вона надію, не довелося б користуватися.

— Гаразд, — мовила вона.

І вийшла з хати.

Цок 

Чайник якраз починав кипіти, коли Тітуня знову повернулася на кухню. Якусь мить вона на нього дивилася, а тоді зняла з вогню.

У чарочці біля крісла ще й далі була краплинка бренді. Тітуня випила її, а тоді наповнила чарку по вінця із пляшки.

Узяла свою люльку. Вона ще й далі була теплава. Тітуня затяглася, і почулося тріскотіння вугликів.

Тоді вона витягла щось із торби, яка тепер добряче спорожніла, і сіла з чаркою бренді в руці, дивлячись на цю річ.

— Отже, — вимовила вона врешті-решт. — Це було… дуже незвично…

Цок 

Смерть дивився, як зникає це видиво. Декілька сніжинок, які вилетіли з дзеркала, вже танули на підлозі, але в повітрі ще висів запах люлькового диму.

— АГА, ЗРОЗУМІЛО, — мовив він. — ПОЛОГИ ЗА ДИВНИХ ОБСТАВИН. АЛЕ ЧИ ЦЕ БУЛО ПРОБЛЕМОЮ, ЧИ СТАНЕ ЇЇ ВИРІШЕННЯМ?

— ПІ-ПІ, — пискнув Смерть Щурів.

— ВЛАСНЕ, — сказав Смерть. — ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, ЩО ТИ МАЄШ РАЦІЮ. Я ЗНАЮ, ЩО ПОВИТУХА НІЧОГО МЕНІ НЕ СКАЖЕ.

Смерть Щурів мав здивований вигляд.

— ПІ-ПІ?

Смерть усміхнувся.

— СМЕРТЬ? ДБАТИ ПРО ЖИТТЯ ДИТИНИ? НІ. НЕ ВОНА.

— Я перепрошую, — втрутився крук, — але чому це панна Оґґ стала пані Оґґ? Так, наче сільський шлюб за домовленістю, якщо ви вловлюєте хід моїх думок.

— ВІДЬМИ МАТРИЛІНІЙНІ, — сказав Смерть. — ЇМ ЗНАЧНО ЛЕГШЕ МІНЯТИ ЧОЛОВІКІВ, АНІЖ ПРІЗВИЩА.

Він попрямував до письмового столу і відкрив шухляду.

Там лежав великий альбом у палітурці кольору ночі. На обкладинці, там, де на подібних альбомах зазвичай написано «Наше весілля» або просто «Фотоальбом», був напис «СПОГАДИ».

Смерть почав обережно гортати важкі сторінки. Деякі спогади злітали з цих сторінок, творячи на коротку мить картинки у повітрі, а тоді зникали десь у віддалених темних кутках кімнати. Лунали також уривки всіляких звуків — сміху, плачу, вересків, а ще невідомо чому коротка музична фраза на ксилофоні, що змусила його на мить завмерти.

Безсмертному є багато чого згадати. Інколи краще зберігати речі в безпечному місці.

У повітрі над столом завис один старезний спогад, пожовклий і з потрісканими краями. Він зображав п’ятеро постатей — чотирьох верхи на конях і одного в колісниці, що явно залишали позаду грозову бурю. Коні неслися галопом. Видіння повнилося димом, вогнем і загальним збудженням.

— АХ, ЦІ СТАРІ ЧАСИ, — сказав Смерть. — ЩЕ ДО ТОГО, ЯК ВИНИКЛА МОДА НА СОЛЬНІ КАР’ЄРИ.

— ПІ-ПІ? — запитав Смерть Щурів.

— О, ТАК, — сказав Смерть. — КОЛИСЬ НАС БУЛО П’ЯТЕРО. П’ЯТЕРО ВЕРШНИКІВ. АЛЕ ЗНАЄШ, ЯК ЦЕ БУВАЄ. ЗАВЖДИ ВИНИКАЄ СУПЕРЕЧКА. ТВОРЧІ НЕПОРОЗУМІННЯ, РОЗТРОЩЕНІ КІМНАТИ, ТАКІ ОСЬ РЕЧІ, — він зітхнув. — А ТАКОЖ СЛОВА, ЯКИХ НЕ ВАРТО БУЛО ГОВОРИТИ.

Він погортав ще пару сторінок і знову зітхнув. Коли тобі потрібен спільник, а ти — Смерть, на кого ти можеш по-справжньому покластися?

Його замислений погляд зупинився на горнятку з ведмедиком.

Звичайно, була ще родина. Так. Він обіцяв ніколи більше цього не робити, але так і не навчився дотримуватися обіцянок.

Він підвівся і знову підійшов до дзеркала. Часу було обмаль. Речі у дзеркалі були ближчі, ніж видавалися.

Було чути, ніби щось проповзло, тоді нічим не порушену мить тиші, і врешті гуркіт, наче впала сумка з кеглями.

Смерть Щурів здригнувся. Крук поспіхом злетів угору.

— ПРОШУ ДОПОМОГТИ МЕНІ, — пролунав голос із затінку. — А ТОДІ ПРОШУ ПОЧИСТИТИ МЕНЕ ВІД ТОГО КЛЯТОГО МАСЛА.

Цок 

Цей стіл був сферою галактик.

Усе тут мерехтіло. На чорному тлі виблискували вигадливі коліщатка і спіралі…

Джеремі завжди подобалося бачити годинник розібраним, коли перед ним на чорній оксамитовій тканині були акуратно викладені всі коліщатка і пружини. Він тоді ніби споглядав сам Час — демонтований, контрольований, зрозумілий до найменшої деталі…

Волів би, щоб таким було і його життя. Було б чудово розібрати його на частинки, розкласти їх на столі, ретельно почистити і змастити, а тоді знову зібрати докупи, щоб вони належним чином крутилися і функціонували. Але інколи здавалося, ніби життя Джеремі змонтував не надто компетентний майстер, з-під рук якого деякі маленькі, проте важливі деталі порозліталися по закутках кімнати.

Волів би трохи більше любити людей, але чомусь ніколи не міг знайти з ними спільної мови. Ніколи не знав, що їм казати. Якщо уявити життя веселою вечіркою, то йому тоді навіть на кухні не було місця. Він заздрив тим людям, які дісталися принаймні до кухні. Там, можливо, ще залишилися рештки соусів і приправ, а також одна-дві пляшки дешевого вина, яке хтось приніс із собою, і яке, мабуть, ще навіть можна допити, якщо витягти з пляшки вологі сигаретні недопалки. На кухні, цілком можливо, могла навіть опинитись якась дівчина, хоч Джеремі розумів, що будь-яка уява повинна мати свої межі.

Але Джеремі ніколи не отримував навіть запрошення на таку вечірку.

А от годинники… з годинниками все було інакше. Він знав, що примушує їх цокати.

Його повне ім’я було Джеремі Дзиґар, і це було невипадково. Він був членом Гільдії годинникарів відколи йому виповнилося лише кілька днів, і всі знали, що це означало. А це означало, що його життя розпочалося в кошику, на порозі. Всі знали, з чим це було пов’язане. Гільдії забирали всіх підкидьків разом із ранковим молоком. Це був стародавній різновид благодійності, бо в багатьох знайд долі складалися набагато гірше. Тут сироти отримували життєву перспективу, сяке-таке виховання, ремесло, надію на майбутнє і власне ім’я. У багатьох прекрасних дам, майстерних ремісників або міських сановників були такі багатозначні прізвища, як Лудд, Тістюх, Каламбура чи Дзиґар. Їх називали на честь славетних ремісників або божественних покровителів, роблячи їх, таким чином, немовби членами більшої родини. Старші знайди пам’ятали, звідки вони з’явилися, і під час Вепроночі щедро обдаровували харчами й одягом різноманітних менших братів і сестер по кошику. Це було далеко від досконалості, але ж хіба є щось досконале в цьому світі?