Крадій часу

Якщо чесно, подумала Сюзен, оволодіння такими мистецтвами, як захист Канцелярської Шафи, вміння перехитрити Джейсона і здатність зберегти живою до кінця семестру улюблену домашню тваринку класу означає, що ви опанували принаймні половину вчительського фаху.

Вона підписала класний журнал, полила на підвіконні пониклі рослини, пішла і назбирала з живоплоту трохи свіжої бирючини для комах-паличників, що замінили хом’ячка Генрі (і були вибрані завдяки тому, що було доволі важко визначити, живі вони чи мертві), позбирала розкидані олівчики і обвела поглядом кімнату з усіма тими маленькими стільчиками. Інколи її бентежило те, що майже всі, кого вона добре знала, були менше одного метра зростом.

Вона ніколи не була певна, чи варто в такі оце часи, як тепер, довіряти дідусеві. Усе було пов’язане з Правилами. Він не мав права втручатися, але знав її слабкі місця, тож міг її накрутити і вислати кудись світ за очі…

Хтось такий, як я. Так, він знав, як підігріти її цікавість.

Хтось такий, як я. Зненацька десь у світі з’являється якийсь небезпечний годинник, а мені раптово кажуть, що є хтось такий, як я. 

Хтось такий, як я. Хоч зовсім і не такий. Принаймні я знала своїх батьків. І вона колись вислухала розповідь Смерті про високу чорняву жінку, що блукала кімнатами свого безмежного скляного палацу, оплакуючи дитину, яку вона народила і щодня могла бачити, але якої ніколи не могла торкнутися…

З чого мені хоча б почати?

Цок 

Лобсанґ багато чого навчився. Він навчився, що в кожній кімнаті є принаймні чотири кути. Навчився, що підмітальники починають працювати, коли небо стає достатньо світлим, щоб можна було бачити порох, і не зупиняються аж до заходу сонця.

Лу-Тзе в ролі вчителя був доволі поблажливий. Він завжди звертав увагу на ті місця, яким Лобсанґ не приділив достатньої уваги.

Вгамувавши свій початковий гнів і заспокоївшись після глузувань з боку його колишніх однокласників, Лобсанґ виявив, що ця робота наділена своєрідною привабливістю. Дні поволі проминали під шелестіння його мітли…

…аж поки щось немовби клацнуло в його голові, і він вирішив, що з нього вже досить. Він закінчив підмітати свою секцію коридора і знайшов Лу-Тзе на терасі, де той замріяно шурхав мітлою.

— Підмітальнику?

— Так, хлопче?

— Що ви намагаєтесь мені втовкмачити?

— Перепрошую?

— Я не очікував, що стану під… підмітальником! Ви ж сам Лу-Тзе! Я мав би стати підмайстром у… у героя!

— Справді? — Лу-Тзе почухав борідку. — Он воно як. Чорти б його побрали. Тепер я розумію, в чому проблема. Ти мав би давно мені сказати. Чому ти мовчав? Я ж більше не беруся за такі речі.

— Ні?

— Усі ці ігрища з історією, біганина, турбування людей… Ні, тільки не це. Я взагалі ніколи не був певний, що це варто робити, якщо чесно. Ні, з мене цілком досить підмітання. Є щось… справжнє у спогляданні гарної чистенької підлоги.

— Це випробування, так? — холодно спитав Лобсанґ.

— О, так.

— Тобто, я розумію, як це працює. Учитель примушує учня виконувати всю чорну роботу, а тоді виявляється, що насправді учень навчався якихось дуже важливих речей… але мені здається, що я не навчився по суті нічого, крім того хіба, що люди доволі брудні й неохайні.

— Це теж непоганий урок, — сказав Лу-Тзе. — Хіба ж не написано: «Важка праця ще нікому не зашкодила»?

— Де це написано, Лу-Тзе? — запитав Лобсанґ, якого це все вже добряче почало дратувати.

Підмітальник сяйнув посмішкою.

— Ага, — мовив він. — Учень, мабуть, уже готовий учитися. Отже, ти не бажаєш пізнавати Шлях Підмітальника, а хочеш натомість вивчити Шлях місіс Космополитої?

— Кого? 

— Ми все гарно підмели. Ходімо до саду. Бо хіба ж не написано: «Добре бувати на свіжому повітрі»?

— Це справді десь написано? — спантеличено перепитав Лобсанґ.

Лу-Тзе видобув із кишені невеличкий пошарпаний зошит.

— Ось тут, — мовив він. — Можеш мені повірити.

Цок 

Лу-Тзе неквапливо налаштував крихітне дзеркальце, щоб краще скерувати сонячне світло на одну зі своїх карликових бонсай-гір. Мугикав собі під носа якийсь безжурний мотивчик.

Лобсанґ сидів, перехрестивши ноги, на каменях і обережно гортав пожовклі сторінки старезного зошита, на якому було написано давно вицвілим чорнилом «Шлях місіс Космополитої».

— Ну, як? — запитав Лу-Тзе.

— Цей Шлях має відповіді на всі питання, так?

— Так.

— Тоді… — Лобсанґ показав головою на маленький вулканчик, що трохи димівся, — як це працює? Він же на тарілочці!

Лу-Тзе дивився прямо перед собою, ворушачи вустами.

— Сімдесят шоста сторінка, якщо не помиляюся, — сказав він.

Лобсанґ знайшов потрібну сторінку.

— Тому що, — прочитав він.

— Гарна відповідь, — мовив Лу-Тзе, делікатно чистячи щіточкою з верблюжого волосся малесеньку скелю.

— Просто «Тому що», Підмітальнику? Без жодних пояснень?

— Пояснень? А як можна пояснити гору? З роками ти довідаєшся, що більшість питань зводяться, врешті-решт, до простої відповіді: «Тому що».

Лобсанґ нічого не сказав. Ця Книга Шляху створювала для нього проблеми. Ось що він волів би сказати: «Лу-Тзе, це все нагадує набір банальних висловів якоїсь підстаркуватої пані. Літні жінки власне так і говорять. Хіба можна назвати коаном такі фрази, як «Смачніше не стане, якщо копирсатися в цьому» або «Доїдай до кінця, і матимеш кучеряве волосся», або «Усе дістається тому, хто чекає»? Такі поради можна знаходити у вепротістечках!»

— Справді? — озвався Лу-Тзе, який і далі був заглиблений у споглядання гори.

— Я нічого не казав.

— О. Мені так здалося. Чи ти сумуєш за Анк-Морпорком?

— Так. Мені там не треба було підмітати підлоги.

— Ти був добрим злодієм?

— Фантастичним.

Вітерець повіяв пахощами черешневого цвіту. Було б добре, подумав Лу-Тзе, бодай одного разу зібрати стиглих черешень.

— Я бував у Анк-Морпорку, — сказав він, випростовуючись і переходячи до наступної гори. — Ти бачив прочан, які сюди приходять?

— Так, — відповів Лобсанґ. — Усі з них сміються.

— Справді? — вигнув брови Лу-Тзе. — Попри те, що вони здолали тисячі миль у пошуках істини?

— Але ж хіба не казав Колин, що істина, якщо вона є десь, вона є скрізь? — сказав Лобсанґ.

— Молодець. Бачу, що ти принаймні чогось навчився. А от мені колись здалося, ніби всі вирішили, що мудрість можна знайти тільки десь у далеких краях. Тому я й подався до Анк-Морпорка. Усі приходили туди, тож у цьому був свій резон.

— Ви шукали просвітлення? 

— Ні. Мудреці не шукають просвітлення, а чекають його. І ось у процесі чекання мені спало на думку, що цікавіше було б шукати сум’яття, — повідав Лу-Тзе. — Адже, зрештою, просвітлення настає тоді, коли зникає сум’яття. І я знайшов це сум’яття. А також певною мірою знайшов просвітлення. Скажімо, не минуло й п’яти хвилин, як у провулку якісь незнайомці просвітили мене, позбавивши тієї мінімальної власності, якою я ще володів, і тим самим дали мені вартісний урок щодо нікчемності матеріальних надбань.

— Але чому саме Анк-Морпорк? — запитав Лобсанґ.

— Подивися в кінці книжечки, — сказав Лу-Тзе.

Там стирчав пожовклий і хрусткий аркуш паперу. Хлопець розгорнув його.

— Ой, та це ж просто частина «Альманаху», — здивувався він. — Він там дуже популярний.

— Так. Це тут залишив один шукач мудрості.

— Е-е… але на цій сторінці тільки фази Місяця.

— З другого боку, — сказав підмітальник.

Лобсанґ перевернув аркуш.

— Тут тільки реклама Торгової гільдії Анк-Морпорка, — мовив він. — «В Анк-Морпорці є все!» — він подивився на усміхненого Лу-Тзе. — І… ви подумали, що…

— Ох, старий я, простодушний і довірливий, — сказав підмітальник. — Тоді як ви всі молоді й хитромудрі. Але ж хіба не бачив Колин провіщення у вируванні каші в мисці або в польоті пташок? А це було дійсно написано. Тобто, пташині польоти інтерпретувати доволі складно, але це були слова. І ось, провівши ціле життя в пошуках, я побачив нарешті початок Шляху. Мого Шляху.