Колір магії

Позаяк година все ще була рання (чи, з іншого боку, пізня), коли більшість мешканців Морпорка тільки-но прокидались (або ж лягали спати), мало хто із завсідників «Барабана» мав нагоду бачити, як Двоцвіт спускався сходами у його зал. Коли ж позаду нього з’явився його багаж і упевнено пострибав сходинками вниз, відвідувачі за грубими дерев’яними столами — всі як один — з підозрою зазирнули у свої чарки.

Товстопуз саме лупцював малого троля, що підмітав шинок, коли наша трійця проходила повз нього.

— Що це, в біса, таке? — розгубився він.

— Тс-с, нічого не кажи, — просичав Візел. Двоцвіт вже знову водив пальцем у своїй книжці.

— Що він таке робить? — запитав Товстопуз, заклавши руки в боки.

— Вона підказує йому слова. Знаю, звучить безглуздо, — пробурмотів Г’ю.

— Як може книжка знати, що треба сказати?

— Мені потрібне помешкання, номер, десь переночувати, повний пансіон, чи чисто у ваших номерах, номер з гарним краєвидом з вікна, скільки коштує поселитись на одну ніч? — випалив Двоцвіт на одному подиху.

Товстопуз витріщився на Г’ю. Жебрак тільки знизав плечима.

— У нього купа грошей, — сказав він.

— В такому разі скажи йому — три мідяки. А ота Річ має піти до стайні.

— ? — не зрозумів чужинець. Товстопуз розчепірив три товсті червоні пальці — і на обличчі його співрозмовника засяяла широка усмішка, як доказ розуміння. Він знову понишпорив у своїй торбинці, вийняв із неї три великі золоті монети і поклав на долоню Товстопуза.

Товстопуз мовчки витріщився на них. Їхня вартість була в чотири рази більшою за вартість «Тріснутого барабана», разом із прислугою. Він перевів погляд на Г’ю. Той наче язик проковтнув. Тоді він знову поглянув на чужинця. Проковтнув слину.

— Гаразд, — сказав він нарешті, неприродно високим голосом. — Ну, і харчування, звісно, теж входить. Ох... Ви ж розумієте, так? — він доповнив сказане відповідним жестом.

— Їза? — здогадався куций чоловік.

— Так, — відповів Товстопуз, потроху вкриваючись краплинами поту. — Подивіться у своїй книжечці, я б сказав.

Чоловік розгорнув свою книжку і пробігся пальцем по сторінці. Товстопуз, який так-сяк умів читати, зазирнув у розгорнутий томик. Те, що він там побачив, було цілковитою нісенітницею.

— Їзжжа, — спромігся чужинець. — Так. Ескалоп, котлета, гуляш, рагу, фрикасе, суфле, галушки, бланманже, сорбет, каша, ковбаса, не їсти ковбасу, боби, без бобів, желе, джем. Гусячі потрушки. — Він радісно заусміхався Товстопузу.

— Усе разом? — кволим голосом запитав шинкар.

— Це в нього така манера висловлюватися, — пояснив Г’ю. — Не питай мене чому. Така, і крапка.

Очі усіх присутніх в залі уважно стежили за чужинцем — за винятком однієї пари, що належала чарівнику Ринсвінду, який сидів у найтемнішому кутку, гріючи у руках невеличкий кухоль пива. Він стежив за Багажем.

А ми простежимо за ним.

Роздивімось його уважніше. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнутий у пурпуровий плащ, на якому потьмянілими блискітками було вишито кілька містичних символів. Хтось, можливо, подумав би, що він — просто помічник мага, який покинув свого господаря через власну зухвалість, нудьгу, страх чи нестримні потяги гетеросексуальності. Однак у нього на шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, що засвідчував його статус випускника Невидної академії — вищої школи магії, приміщення якої існували поза часом і простором, тож їхнє розташування завжди було десь поміж Тут і Там. Випускники цього закладу, як правило, ставали щонайменше професійними чарівниками, та Ринсвінд — після одного злощасного випадку — покинув навчання, засвоївши тільки одне заклинання, тож заробляв собі на життя у місті, як вдавалося, користаючись своїми вродженими здібностями до мов. Зазвичай він уникав роботи, але міг похвалитися такою кмітливістю, порівняно з якою його знайомі мало чим відрізнялись від розумного щура. А ще він міг розпізнати річ, зроблену з дерева мудрої грушки[9], коли випадала така нагода. Саме зараз ось така річ була перед ним, і він ледве вірив власним очам.

Архімаг мав докласти величезних зусиль впродовж тривалого часу, щоб врешті-решт отримати невеличкий посох, зроблений з деревини тієї самої грушки. Вона росла тільки у місцях, просякнутих первісною магією. По всьому узбережжю Округлого моря знайшлося б не більше двох таких посохів. Велика скриня з отого самого дерева... Ринсвінд намагався прикинути на око її вартість, а тоді вирішив, що навіть якщо скриня напакована зірчастими опалами та паличками ауріколатуму[10], її вміст не становив би навіть десятої частини від вартості самої скрині. Від таких обрахунків на його скроні запульсувала жилка.

Він встав з-за столу і підійшов до трійці біля прилавка.

— Чи можу я вам якось допомогти? — наважився він.

— Відвали, Ринсвінде, — огризнувся Товстопуз.

— Я лиш подумав, що доцільніше було б звертатися до цього пана його рідною мовою, — спокійно сказав чарівник.

— Він чудово дає собі раду сам, — відказав шинкар, але про всяк випадок відступив кілька кроків назад.

Ринсвінд ввічливо всміхнувся незнайомцю і мовив кілька слів химерійською. Він пишався, що спілкувався нею абсолютно вільно, проте чужинець тільки збентежено кліпав очима.

— Нічого не вийде, — впевнено заявив Г’ю. — Вся справа в книжці. Вона йому говорить, що сказати. Магія.

Ринсвінд перейшов на високий стиль борогравійської, далі на вангельмешт, сумтрі і навіть блек оругу — мову, в якій зовсім не було іменників, та й прикметників теж, за винятком одного, — що саме по собі доволі непристойно. Кожна його спроба завершувалась однаково, а саме — ввічливим нерозумінням. У відчаї він спробував звернутись мовою племені троб, і тут обличчя куцого чоловіка розповзлось у широкій усмішці.

— Нарешті! — вигукнув він. — Мій добродію! Це — вражаюче! (Щоправда, тробійською мовою останнє слово насправді набуло значення «річ, що може статися тільки раз за увесь період придатності каное, яке добросовісно витесали сокирою і випалили вогнем з найвищого діамантового дерева, що росте у всім відомих лісах діамантових дерев на схилах підніжжя гори Аваява — оселі вогняних богів», чи так, в усякому разі, кажуть.)

— Що ти йому тут наговорив? — запитав Товстопуз підозріло.

— Що там сказав шинкар? — запитав куций чоловік.

Ринсвінд зібрався з духом.

— Товстопузе, принеси нам два кухлі твого найкращого темного пива, будь ласка.

— То ти його розумієш?

— Певна річ.

— Тоді скажи йому — скажи, що ми дуже раді його вітати. Скажи, що сніданок... гм... коштує одну золоту монету. — на якусь мить обличчя Товстопуза відображало повну гаму глибоких внутрішніх переживань, а тоді він додав, ніби піддавшись раптовому спалаху щедрості. — Ціна включатиме і твій сніданок теж.

— Чужинцю, — почав Ринсвінд незворушним тоном. — Якщо ви залишитесь тут, вас приріжуть або отруять ще до світанку. Тільки не переставайте всміхатися, бо я перестану також.

— Ну, годі вам, — не повірив чужинець, озираючись довкола. — Це місце на вигляд — надзвичайно затишне. Справжня морпоркська таверна. Знаєте, я стільки про них чув. Усі ці химерні балки. І зовсім недорого, до речі.

Ринсвінд обвів поглядом зал, щоб пересвідчитись, чи якийсь незапланований витік чарів із Кварталу чарівників, бува, не переніс їх миттєво у якесь інше місце. Ні — інтер’єр все ще був точнісінько таким, як у «Барабані»: стіни, вкриті кіптявою від постійного диму, на долівці — компост зі старого очерету та безіменних жучків, і квасне пиво, яке здебільшого не купують, а позичають ненадовго. Він намагався передати увесь цей образ словом «чудернацька», чи радше його найближчим відповідником у мові тробійців, що звучало як «та приємна незвичність дизайну, яку можна помітити у невеличких коралових хатинках пігмеїв-губкоїдів на півострові Орогай[11]». Від зусиль у нього голова пішла обертом. А гість тим часом продовжував:

9

Вид дерева, що має власний інтелект; росте на територіях Агатійської імперії, де залишились ознаки первісної магії. Непроникний для чарів, тому його використовують для виготовлення магічних атрибутів. — Прим. пер.

10

Самоцвіти та коштовне каміння дискосвіту. — Прим. пер.

11

Півострів, розташований по сусідству з провінцією Регіґрід, «на задвірках світу», за словами сера Родеріка Пурдея, відомого у дискосвіті, хоч і не надто кмітливого мандрівника-дослідника. Найдалі, куди можна зайти, якщо рухатись Головним континентом у супротилежний бік. — Прим. пер.