Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 39 из 52



— Якби ж ти тільки правив стерном по-людськи...

Хвиля облила палубу. Ринсвінд та Двоцвіт переглянулися.

— Вичерпуй! — крикнули вони в один голос і похапали відра.

Трохи згодом із затопленої каюти почувся роздратований голос Двоцвіта.

— Не розумію, чому це я в усьому винен, — сказав він і подав іще одне відро води, яке чарівник перехилив за борт.

— Ти повинен був пильнувати, — різко відповів Ринсвінд.

— Але я врятував нас від работорговців, не забувай, — сказав Двоцвіт.

— Я б швидше погодився бути рабом, ніж мертвою плавучою колодою, — відповів чарівник. Він випростався і обвів очима морську широчінь. Здавалося, його щось насторожило.

Він вже був не тим Ринсвіндом, що утікав від пожежі в Анк-Морпорку якихось шість місяців тому. У нього побільшало рубців, але й досвіду також. Він побував у Серединних землях, відкрив для себе цікаві звичаї багатьох самобутніх племен — попутно здобуваючи нові пам’ятки на тілі — і навіть, впродовж кількох незабутніх днів, плавав по легендарному Безводному океані в самому серці неймовірно сухої пустелі, відомої як Великий Неф. В іншому морі, значно холоднішому, він бачив плавучі айсберги серед безкрайніх водних широт. Він літав на уявному драконі. Він практично сотворив наймогутніше заклинання на диску. Він...

Горизонт став явно меншим, ніж повинен був бути.

— Гм-м? — здивувався Ринсвінд.

— Я сказав, що немає нічого гіршого за рабство, — сказав Двоцвіт. Його очі покруглішали від здивування, коли Ринсвінд мовчки зашпурив своє відро далеко в море і всівся з похмурим виглядом на напівзатоплену палубу.

— Слухай, мені шкода, що я завів нас на той риф, але цей човен, як бачиш, не збирається тонути, тож ми рано чи пізно приб’ємось до суші, — Двоцвіт спробував підбадьорити чарівника. — Ця течія повинна кудись вивести.

— Подивися на горизонт, — сказав Ринсвінд бляклим голосом. Двоцвіт прижмурив очі.

— Горизонт — як горизонт, — сказав він за хвилю. — Правда, його, здається, трошки поменшало, але...

— Це через Краєпад, — сказав Ринсвінд. — Нас відносить за край світу.

Запанувала довга мовчанка, яку порушував тільки плюскіт хвиль довкола напівзатонулого човна, що, кружляючи в морській піні, поволі рухався за течією. Вона ставала дедалі сильнішою.

— Напевне, тому ми й напоролися на той риф, — додав Ринсвінд. — Ми відхилилися від курсу уночі.

— Хочеш перекусити? — спитав Двоцвіт, наче нічого не сталось. Він почав нишпорити у клунку, який прив’язав до поручня на борту, щоб той не намок.

— Ти що — не розумієш? — гаркнув Ринсвінд. — Ми невдовзі шубовснемо через Край, хай йому сто чортів!

— Невже з цим нічого не можна вдіяти?

— Ні!

— Тоді немає сенсу панікувати, — сказав Двоцвіт спокійно.

Я знав, що нам не слід було відхилятися так далеко до Краю, — забідкався Ринсвінд, звівши очі горі. — О, якби ж тільки...

— Якби ж тільки в мене була зараз моя знімкувальна коробка, — сказав Двоцвіт, — але вона зосталася там, на тому невільничому кораблі, разом з усім Багажем і...





— Тобі не знадобиться багаж там, куди ми прямуємо, — перебив Ринсвінд. Він похнюпився, журливо спостерігаючи, як вдалині бореться з течією кит, що необачно потрапив у її тенета поблизу Краю.

На горизонті, до якого, здавалося, можна було тепер досягнути рукою, з’явилася біла смуга, і чарівник міг запевнити, що чує, як вона щось приглушено гуркоче.

— А що стається з кораблями після того, як вони спадають у Краєпад? — спитав Двоцвіт.

— Хтозна...

— Тоді, можливо, ми пропливемо зоряним шляхом і пристанемо до якогось іншого світу. — В очах куцого чоловіка з’явився замріяний вираз. — А що — мені подобається такий варіант, — сказав Двоцвіт, повеселівши.

Ринсвінд пирхнув.

На небі зійшло сонце, що було значно більшим тут, на відстані двох гребків від Краю. Вони стояли, спершись спиною об щоглу, кожен занурений у свої власні думки. Час від часу то один, то другий брався за відро і безладно вичерпував ним воду з-під ніг, просто так — знічев’я.

Море довкола них раптом наповнилось життям. Ринсвінд помітив кілька колод, що одна за одною прилаштувались за їхнім човном, а у воді ближче до поверхні було повнісінько-повно всякої риби. Ну, звісно — течія ж, напевне, кишить поживою, яку хвилі злизали з берегів різних континентів ближче до Осердя світу. Він задумався на мить, що б то було за життя, якби довелось увесь час гребти і анітрохи не просуватись уперед. Як же схоже на його власне життя, з прикрістю відзначив він собі. У пінистих обіймах течії він помітив маленьку зелену жабу, яка відчайдушно намагалася з них виборсатися. Він узяв весло і — що дуже здивувало Двоцвіта — обережно простягнув його маленькій амфібії, яка з вдячністю прийняла допомогу. За якусь хвилю з води випірнула пара щелеп і, лязнувши гострими зубами у тому місці, де щойно пливло жабеня, спіймала облизня.

Жабка визирнула до Ринсвінда з прихистку його долонь і з серйозним виглядом вкусила його за великий палець. Двоцвіт загиготів. Ринсвінд засунув жабу собі в кишеню і вдав, ніби нічого не чув.

— Дуже гуманно з твого боку, але навіщо? — сказав Двоцвіт. — За годину це вже не матиме значення.

— Бо так, — туманно прорік Ринсвінд і вилив за борт ще кілька відер води. Вітер жбурляв солоні бризки їм прямо в лице, а течія стала такою сильною, що хвилі налітали звідусіль і з шумом розбивалися об борт їхнього човна. Течія здавалася неприродно теплою. Над морем повисла золотава імла.

Гудіння на горизонті тепер було чутно виразніше. За кілька сотень ярдів від них на поверхню води виплив великий кальмар — таких гігантів Ринсвінд ще в житті не бачив, — він злісно помолотив своїми щупальцями і безслідно зник у пучині. Щось іще, велике і, на щастя, невидиме, тужливо заголосило за пеленою мли. Ескадрон летючих риб майнув у повітря хмариною райдужних цяток і таки пролетів кілька ярдів, перш ніж потрапити, плюснувшись донизу, у водоверть.

Світ потрохи добігав кінця. Ринсвінд випустив своє відро і, вхопившись за щоглу, дивився, як до них, із ревінням, неминуче наближається кінець усієї історії.

— Я мушу це бачити — сказав Двоцвіт і, плутаючись у власних ногах, прожогом метнувся на ніс човна.

Раптом щось важке і тверде втелющилося в бік човна, який обернувся на дев’яносто градусів і став боком до невидимої перешкоди. Коли він різко зупинився, хвиля холодної морської піни прокотилася палубою, і на кілька секунд стіна бурхливої зеленої води кілька футів заввишки накрила Ринсвінда з головою. Він закричав, але підводний світ раптом задзвенів пурпуровою барвою свідомості, що гасне, — саме в цю мить Ринсвінд почав тонути.

Він прийшов до тями і відчув, що захлинається пекучою рідиною. Ринсвінд ковтнув, і його до нутра пройняв біль, що миттю виштовхнув чарівника на твердий ґрунт свідомості.

Дошки палуби муляли йому спину, а зверху над ним схилилось стривожене обличчя Двоцвіта. Чарівник застогнав і змусив себе сісти.

Отже, це була помилка. Край світу виднівся за кілька футів від них.

За ним, трохи нижче від рівня безкінечного Краєпаду, було щось достоту магічне.

Приблизно за сімдесят миль звідти, на достатньо безпечній віддалі від притягальної сили окраїнної течії, невелике дгау[56] з червоними вітрилами, типове для работорговців-фрілансерів, безцільно пливло крізь оксамитові сутінки.

Члени його команди — ті, що залишились, — скупчились на передній палубі довкола людей, що заповзято майстрували пліт.

Його капітан, міцний чолов’яга, що носив тюрбани, як це заведено у племенах Великого Нефу, був досвідченим моряком, тож бачив багато чужоземних народів і чудернацьких речей, яких він захоплював у полон або ж викрадав. Вперше він вийшов у плавання на Безводному океані в пісках найсухішої пустелі диска. (Вода на диску має ще один, невластивий їй деінде, четвертий стан, що зумовлений великою спекою в поєднанні з дивним зневоднювальним впливом октаринового світла: вона випаровується, залишаючи по собі сріблястий осад, наче сипучий пісок, по якому добре змайстрований корпус ковзає, немов по льоду. Безводний океан — незвичайне місце, але не настільки, як його риба. До цього часу капітан ще жодного разу не був по-справжньому наляканий. Тепер він був нажаханий.

56

Традиційне дерев’яне арабське, індійське чи східно-африканське судно з однією чи двома щоглами, трикутними вітрилами та корпусом, у якому дошки скріплені мотузками чи ременями. — Прим. пер.