Колір магії

Опівдні, на розлогій зеленій луці квітучого плато на самому верху гори Вірмберґ, що дивним чином втримувала рівновагу сторчма, дракони та їхні наїзники вишикувались у широке коло. Позаду них було місце для юрби слуг, рабів та тих, хто тяжко гарував, щоб заробити на шматок хліба тут у піднебессі, — усі спостерігали за групою людей у центрі порослої травою арени.

Серед них було кілька вершників старшого рангу, до якого належали Ліо!рт та його брат Ліартес. Перший все ще розтирав свої ноги, кривлячись від болю. Збоку неподалік стояли Лісса та Гран, та ще дехто з її свити. Між двома таборами стояв спадкоємний Хранитель Традиції.

— Як ви знаєте, — непевно почав він, — не-цілком-покійний Правитель Вірмберґу Ґрейха Перший поставив умову, що не передасть трон наступнику, доки один з його дітей — він чи, як може статися, вона — не спроможеться викликати на двобій і побороти свого брата або сестру у смертельному поєдинку.

— Так, так, ми знаємо все це. Переходь до суті справи, — пробурчав з повітря голос поблизу нього.

Хранитель нервово ковтнув. Він так і не звикся з тим, що його колишній господар так і не зміг відійти в інші світи як належить. «Цікаво... то старий шуліка все ж помер чи як?» — думав собі він.

— Не зовсім ясно, — кволим голосом сказав він, — чи дозволено кидати виклик через довірену особу...

— Дозволено, дозволено, — обірвав його на півслові голос безтілесного Ґрейхи. — Це навіть кмітливо. Не тягни кота за хвіст.

— Викликаю вас на прю, — сказав Гран, свердлячи очима братів, — відразу обох.

Ліо!рт та Ліартес переглянулись.

— Ти битимешся одночасно з нами обома? — не повірив Ліартес, високий жилавий чоловік з довгим чорним волоссям.

— Ага.

— Це ж зменшує твої шанси, чи не так?

— Ага. Я один вартую більше, як ви двоє вкупі.

Ліо!рт кинув на нього спопеляючий погляд.

— Ти самовпевнений варвар...

— Цього вже досить!— прогарчав Гран. — Зараз я вас...

Хранитель Традиції застережливо викинув уперед руку з синіми прожилками вен.

— На Майданчику Побоїщ битися заборонено, — сказав він і замовчав, намагаючись сам зрозуміти зміст своєї репліки. — Ну, ви зрозуміли, що я маю на увазі, — спробував пояснити він, але здався і за хвилю додав: — Як сторони, котрим кидають виклик, мої господарі Ліо!рт та Ліартес мають право обрати зброю.

— Дракони, — в один голос сказали вони. Гран чмихнув.

— Драконів можна використовувати для нападу, тому вони є зброєю, — твердо сказав Ліо!рт. — Якщо ти не погоджуєшся, можемо вирішити це на кулаках.

— Атож, — підтакнув його брат, киваючи Грану.

Хранитель відчув, як ефемерний палець тицяє його у груди.

— Не стій отут, роззявивши рота, — сказав могильний голос Ґрейхи. — Поквапся, ну ж бо!

Гран відступив назад, хитаючи головою.

— Е, ні, — заперечив він. — З мене і одного разу вистачило. Я краще помру, ніж битимуся на одній з цих штук.

— Тоді помри, — люб’язно, як лиш міг, погодився Хранитель.

Ліо!рт та Ліартес вже попростували назад через порослу муравою галявину, де їх чекали слуги з бойовими драконами. Гран повернувся до Лісси. Вона лиш знизала плечима.

— Мені що — не дадуть навіть меча? — розгубився він. — Хоча б ножа?

— Ні, — сказала вона. — Я не думала, що так вийде. — Вона раптом якось зіщулилася, втративши всю свою зухвалість. — Мені дуже шкода.

— Тобі шкода?

— Так. Мені шкода.

— Ага. Мені саме так і почулося.

— Не дивись на мене так! Я можу надумати тобі найкращого дракона...

— Ні!

Хранитель висякався у носовичок, якусь мить потримав його у витягнутій руці, а тоді випустив, дивлячись, як він падає додолу.

Удар крил змусив Грана обернутися. Дракон Ліо!рта був вже у повітрі і по колу наближався до них. Він шуганув вниз і коли був зовсім низько над галявиною, стовп полум’я вирвався з його пащі, висікши на траві чорну смугу, що простягалася в бік Грана.

Він ледве встиг відштовхнути Ліссу набік і стрибнув під укриття, відчуваючи пекельний біль у руці. Упавши, він прокотився по землі та одразу ж зірвався на ноги, гарячково озираючись за іншим драконом. Він з’явився збоку, і Гран, не маючи часу на роздуми, був змушений відстрибнути наосліп, рятуючись від вогню. Дракон, пролітаючи повз нього, вдарив хвостом і залишив на чолі Грана пекучий слід. Гран знову звівся на ноги — цього разу із зусиллям, і потрусив головою, щоб порозганяти іскри з-перед очей. Його обдерта спина завдавала нестерпного болю.

Ліо!рт пішов в атаку знову, та цього разу не так стрімко, врахувавши несподівану прудкість кремезного варвара. Коли земля була вже близько, він побачив, що той стоїть нерухомо, з опущеними руками — лиш груди ходять ходором. Зручна мішень.

Коли дракон випірнув із піке, Ліо!рт оглянувся, сподіваючись побачити позаду величезну купу золи.

Там нічого не було. Спантеличений, Ліо!рт відвернувся.

І тут перед його очима постав Гран, що підтягував себе на лускате плече дракона однією рукою, збиваючи вогонь з волосся іншою. Рука Ліо!рта метнулася за кинджалом, однак біль загострив і без того чудові рефлекси Грана, що тепер стали гострі, мов бритва. Ударом з розгону він вгатив по зап’ястку драконового хазяїна, від чого кинджал вислизнув додолу, а наступним ударом Гран поцілив Ліо!ртові прямо в щелепу.

Дракон, витримуючи на собі вагу тепер уже двох чоловіків, летів на висоті лиш кількох футів над землею. Це виявилося дуже доречним, бо тієї миті, коли Ліо!рт втратив свідомість, дракон розтанув у повітрі.

Лісса кинулася через поле до Грана і допомогла йому підвестися на ноги. Він розгублено кліпав очима.

— Що сталося? Що сталося? — залопотів він.

— Це було просто фантастично! — вигукнула вона. — Оте твоє сальто у повітрі, і все інше!

— Так, але що все-таки сталося?

— Ет, це непросто пояснити...

Гран насторожено вдивлявся у небо. Ліартес, який був значно обережнішим за брата, кружляв високо понад ними.

— Ну, маєш десять секунд, щоб спробувати, — сказав він.

— Ці дракони...

— Що?

— Вони — уявні.

— Так само, як і всі ці уявні опіки на моїй руці, хочеш сказати?

— Так. Ні! — вона шалено затрусила головою. — Доведеться розповісти тобі пізніше!

— Гаразд, якщо зможеш знайти справді доброго медіума, — уїдливо відповів Гран. Він не зводив погляду з Ліартеса, чий дракон широкими змахами крил неквапливо спускався.

— Та послухай же! Дракон мого брата здатний існувати, тільки якщо той при свідомості, інакше у нього немає проходу у цей...

— Біжи! — закричав Гран. Він відштовхнув її від себе і кинувся долілиць на землю — тієї ж миті повз них із ревом пронісся дракон Ліартеса, залишивши по собі ще одну обвуглену смугу на траві.

Доки істота набирала висоту для наступного нападу, Гран сяк-так зіпнувся на ноги і пустився, мов очманілий, бігти до лісу на краю арени. Це був, по правді, не ліс — так, ріденький перелісок, не набагато ширший за живопліт, що надміру розрісся, та принаймні жоден дракон крізь нього не пролетить.

Він і не пробував. Ліартес посадив свого дракона на м’яку мураву за кілька ярдів звідти і з безтурботним виглядом спустився на землю. Дракон згорнув крила і зарився мордою у соковиту траву, в той час як його хазяїн прихилився спиною до дерева і засвистів щось не до ладу.

— Я можу тебе спопелити, — сказав Ліартес трохи згодом.

З кущів — ані шелесту.

— Може, ти — за отим кущем гостролисту?

Гостролист, спалахнувши як свічка, перетворився на м’яку воскову кулю.

— Я певен, щось у тому папоротті ворушиться.

Від папороття залишились одні ребра, притрушені сизим попелом.

— Ти лиш відтягуєш неминуче, варваре. Чому б тобі не здатися просто зараз? Я спопелив чимало людей — жоден не скаржився, що було боляче, — сказав Ліартес, скоса поглядаючи на кущі.

Дракон продовжував свою роботу, дмухаючи вогнем на все, більш-менш подібне на кущ чи зарослі папороття. Ліартес наготував меча і чекав.