Колір магії

— Та ні, послухайте, я тільки прийшов, щоб знайти своїх друзів. Безперечно, немає причи... — Ринсвінд спробував пояснити, та вершник силоміць потягнув його до платформи, тоді штовхнув у крісло і заходився взувати на нього черевики з гачками.

— Поквапся, К!сдро! Ми не повинні перешкоджати нашому герою зустріти свою долю, — сказав Ліо!рт.

— Знаєш що, я певен, мої друзі почуваються тут як удома, тож якщо ти міг би просто розташувати мене де-небудь...

— Ти дуже скоро побачишся зі своїми друзями, — сказав вершник веселим тоном. — Якщо не атеїст. Жоден, хто вступає до Вірмберґу, ніколи більше його не покидає. Хіба що метафорично, ясна річ. Покажи йому, як дістатися до кілець, К!сдро.

— Бачиш, у що ти мене втягнув! — зашипів Ринсвінд.

Кринґ задрижав у його руці.

— Не забувай, що я магічний меч, — прогудів він.

— Таке хіба забудеш?

— Лізь по драбині і схопися за кільце, — сказав вершник, — тоді піднімай ноги догори, доки гачки не зчепляться з кільцем. — Він допоміг чарівникові піднятися по драбині — дарма, що той опирався, — і не відходив, аж доки він, заправивши край мантії у штани та затиснувши у руці меч, не повис вниз головою. Під таким кутом зору вершники мали досить стерпний вигляд, та самі дракони, що висіли на своїх кільцях, нависли над ними, наче величезні ґорґульї. Їхні очі збуджено поблискували.

— Прошу уваги, — сказав Ліо!рт. Один з вершників подав йому подовгастий згорток, обернутий червоним шовком.

— Ми битимемось на смерть, — урочисто оголосив він. — Твою, чужинцю.

— Та гадаю, я отримаю свободу, якщо переможу? — доповнив Ринсвінд, втім, без особливої надії.

Ліо!рт вказав на присутніх вершників, кивнувши в їхній бік головою.

— Не будь наївним, — сказав він у відповідь.

Ринсвінд набрав повні груди повітря.

— Думаю, мені слід тебе попередити, — сказав він, намагаючись надати голосу твердості, — мій меч — магічний.

Ліо!рт змахнув червону тканину у бездонну темну млу і завертів у руці чорним, як смола, мечем. На його поверхні мерехтіли руни.

— Який збіг обставин, — посміхнувся він і зробив випад.

Ринсвінд заціпенів від страху, проте його рука смикнулася вперед, коли Кринґ кинувся прийняти випад. Мечі схрестилися і, як факели, спалахнули октариновим сяйвом.

Ліо!рт гойднувся назад, недобре примруживши очі. Кринґ заскочив його зненацька: хоча меч повелителя драконів таки зумів відхилити удар, на торсі його володаря з’явилася тонка червона смужка.

Загарчавши, він метнувся до чарівника, ковзаючи з кільця на кільце та шалено при цьому брязкаючи черевиками. Мечі зімкнулися знову з іще одним вибухом магічної сили, а Ліо!рт тим часом опустив свою другу руку додолу навпроти Ринсвіндової голови і сіпнув ним так сильно, що одна нога чарівника вискочила з кільця і безпорадно заметлялася в повітрі.

Ринсвінд усвідомлював, що він, мабуть, — чи не найгірший чарівник на диску, бо знав лиш одне заклинання; та попри те він все одно залишався чарівником, а тому це означало — згідно з непорушними законами магії — що після його смерті не будь-хто, а сам Смерть з’явиться по його душу (тоді як у звичайних випадках це робив за дорученням хтось із Його слуг).

Саме тому, коли Ліо!рт із моторошною посмішкою відхилився назад і заніс над головою меча для вирішального удару, час почав сочитися тоненькою густою цівкою.

У очах Ринсвінда світ раптом замерехтів октариновим світлом, що набував фіолетового відтінку, коли фотони стикалися з неочікуваним магічним полем. У ньому повелитель драконів був схожий на примару, а його меч рухався повільно, як сновида.

Поруч із Ліо!ртом була ще одна постать, видима тільки для тих, хто мав здатність бачити додатково ще чотири магічні виміри. Вона була висока, темна і сухорлява, а в той час, коли на небі раптом гасли зірки, вона енергійно розмахувала косою сумнозвісного призначення...

Ринсвінд пригнувся. Лезо просвистіло у повітрі на волосину від його голови і безперешкодно пройшло крізь камінь у стелі грота. Смерть вилаявся спересердя своїм сухим, замогильним голосом. Видіння щезло. Реальність знову стала такою, якою її сприймали в дискосвіті. Ліо!рт завмер від несподіванки, коли побачив, з якою швидкістю чарівник ухилився від смертельного удару, а Ринсвінд тим часом з відчайдушністю, на яку спонукає лиш крайня безвихідь, розплутав свої кінцівки і кинувся через простір між ними. Обома руками, як лещатами, він захопив руку вершника, що тримала меч, і різко її викрутив.

Саме в цей момент єдине кільце, на якому висів Ринсвінд, — й без того надміру обтяжене, пискнуло ледь чутним неприємним металевим звуком і вислизнуло із каменя.

Він зірвався додолу, описав у повітрі смертельний пірует і врешті-решт повис над перспективою карколомного падіння, обома руками вчепившись в руку наїзника так міцно, що той аж скрикнув від болю.

Ліо!рт поглянув догори, на свої ноги. Зі стелі довкола гаків, що тримали кільце, сипалося каміння.

— Відпусти, чорти б тебе побрали! — закричав він. — Або ми обоє упадемо!

Ринсвінд не відповів. Він зосередився на тому, щоб не розтиснути пальці, і водночас намагався відганяти від себе гнітючі образи власного тіла, розпластаного на камінні внизу.

— Пристрельте його! — заревів Ліо!рт.

Краєм ока Ринсвінд побачив, як декілька лучників націлили на нього свої самостріли. Ліо!рт, не гаючи часу, замахнувся вільною рукою — і його кулак, весь унизаний каблучками, встромився чарівникові у руку.

Ринсвінд розімкнув пальці.

Двоцвіт взявся руками за ґрати і підтягнувся догори.

— Бачиш що-небудь? — спитав Гран, з-під його колін.

— Тільки хмари.

Гран опустив його додолу і сів на край одного з дерев’яних ліжок, що були єдиними меблями у камері.

— Трясця! — сказав він сердито.

— Не падай духом, — озвався Двоцвіт.

— Я не падаю — сиджу, як бачиш.

— Я все-таки думаю, це якесь непорозуміння. Сподіваюсь, вони нас скоро випустять. Вони здаються дуже культурними.

Гран подивився на нього з-під кошлатих брів. Він збирався щось сказати, тоді, здавалося, передумав. Натомість просто зітхнув.

— А коли ми повернемось додому, ми зможемо сказати, що бачили драконів! — не вгавав Двоцвіт. — Ну, що тепер скажеш?

— Дракони не існують, — відрізав Гран. — Кодіс із Химерії[46] вбив останнього двісті років тому. Не знаю, що ми бачимо тут, але то — не дракони.

— Але ж вони підняли нас на своїх крилах у повітря! У тій залі було, напевне, сотні...

— Думаю, це були тільки чари, — Гран зневажливо фиркнув.

— Ну, на вигляд вони були як справжні дракони, — заперечив Двоцвіт, наїжачившись. — Я завжди хотів побачити драконів, ще відтоді як був хлопчаком. Драконів, що ширяють у небі і випускають клуби вогню...

— Вони просто повзали колись по болотах та інших відстійних місцях, а випускали хіба що сморід, — сказав Гран, лягаючи на ліжко. — Також, вони були не дуже великі. І збирали дрова.

— Я чув, що вони збирають скарби, — зауважив Двоцвіт.

— І дрова. Гей, — додав Гран, веселіючи на очах, — ти звернув увагу на усі ті кімнати, якими вони нас проводили? Таки справляють враження. Повно хороших речей кругом, до того ж деякі з тих гобеленів вартують, напевне, півкоролівства. — Він задумливо пошкріб підборіддя, що прозвучало ніби десь поруч дикобраз продирається через терен.

— Що тепер буде? — запитав Двоцвіт.

Гран покопирсав пальцем у вусі і тепер неуважно його роздивлявся.

— О, — озвався він, — Гадаю, за хвилю прочиняться двері, і мене потягнуть на арену якогось храму, де я битимусь, ймовірно, з парою гігантських павуків та восьминогам рабом із джунглів Хапони[47]; потім я врятую від неминучого шлюбу якусь принцесу, тоді переб’ю вартових чи кого іншого, після чого та дівиця покаже мені потаємний вихід звідти і, звільнивши від господаря пару добрих коней, ми утечемо зі скарбом. — Гран лежав, заклавши руки під голову, і дивився в стелю, насвистуючи щось дуже немелодійне.

46

Ім’я Кодіс, очевидно, походить від «codices», множини латинського іменника «codex» — переплетеної книги, і часто використовується для позначення давніх рукописів. Кодіс з Химерії — герой-варвар, якому приписують славні подвиги, що ввійшли в історію, в тому числі знищення останнього болотяного дракона — за іншою версією останнього благородного дракона. Химерія (Chimeria) — алюзія на Кімерію, батьківщину Конана — героя твору Р. Е. Говарда, та химеру, істоту з класичної міфології, чию назву сьогодні часто вживають на позначення ілюзорного, неіснуючого. — Прим. пер.

47

Серіфат Хапонія — країна на узбережжі Округлого моря, також назва відповідного континенту. Серіфат — це імперія з потужними військовими та економічними ресурсами; традиційно вважається ворожою наймогутнішій державі на Округлому морі Анк-Морпорку. Незважаючи на це, багато хапонійців емігрували до Анк-Морпорка, привнісши певні самобутні елементи в його культуру. За типом ландшафту країна — переважно пустеля, де типовими засобами пересування є верблюди та чарівні килими. Тому джунглі Хапонії — метафоричний опис нетрів великого людного міста, у яких поєднуються краса, розкіш, небезпека і магія. — Прим. пер.