Колір магії

— Статус розбійників нам не личить, — сказав чужеземець, — але, як ти сам кажеш, настали важкі часи, тож м’якеньке ліжко нам сьогодні не світить.

Він зручніше взявся за меча і коли вершник, що їхав попереду, наблизився, вийшов на дорогу з піднятою на знак попередження рукою і скривив посмішку, що мала б одночасно заспокоїти та налякати.

— Даруйте, пане..., — почав було він.

Вершник натягнув віжки, стримуючи коня, і відкинув капюшон. Здоровань поглянув на обличчя, розцятковане поверхневими опіками та кошлами підсмаленої бороди. Від брів не залишилось і сліду.

— Забирайся з дороги! — гаркнуло обличчя. — Ти — Бравд із Серединних земель[5], еге ж?

Бравд збагнув, що в нього перехопили ініціативу.

— Іди геть, чуєш? — повторив вершник. — В мене немає часу на балачки з тобою.

Тоді озирнувся навкруги і додав:

— Це стосується і твого паскудного приятеля-нишпорки, де б він не ховався.

Тхір підступив до коня і вп’явся поглядом у розхристану постать.

— Ти ба! Очам своїм не вірю — це ж чарівник Ринсвінд! — сказав він дружнім тоном, занотовуючи тим часом у пам’яті адресовану йому образу — на випадок, коли трапиться нагода помститися. — Здається, я впізнав цей голос.

Бравд сплюнув під ноги і оголив меча. З чарівниками переважно не варто було морочитися, оскільки в них дуже рідко було при собі що-небудь справді цінне.

— Задерикувато говорить, як на чарівника-невдаху, — пробурмотів він собі під ніс.

— Нічого ви не розумієте, — стомлено відповів чарівник. — Ви мене так перелякали, що в мене піджилки трусяться, тож зараз я просто потерпаю від передозування адреналіну. А от коли оговтаюсь, у вас буде можливість налякати мене як годиться.

Тхір жестом вказав на палаюче місто.

— Ти був там?

Чарівник витер очі червоною, як жар, рукою.

— Так, я там був, коли все почалося. Бачите он того? Позаду мене? — він вказав їм на той шмат дороги, де видно було його супутника, що все ще до них наближався верхи, мало не випадаючи із сідла кожну другу хвилю.

— Ну, то й що? — запитав Тхір.

— Це він усе почав, — просто відповів Ринсвінд.

Бравд і Тхір поглянули на чоловіка, що тепер рухався, підстрибуючи по дорозі однією ногою, позаяк друга застрягла у стремені.

— Підпалювач, еге ж? — врешті мовив Бравд.

— Ні, — відповів Ринсвінд. — Не зовсім так. Скажімо краще, якби на землі запанував повний і цілковитий хаос, то він був би тим, хто стоїть у мокрих мідних обладунках на вершечку гори серед грому і блискавок і кричить: «Усі боги — покидьки». — У вас часом нема чогось поїсти?

— Так, є трохи курятини, — сказав Тхір. — В обмін на розповідь.

— Як-як його звати? — озвався Бравд, який не завжди встигав за плином розмови.

— Двоцвіт.

— Двоцвіт? — здивувався Бравд. — Яке кумедне ім’я.

— Ти й гадки не маєш наскільки. Отже, курка, кажеш? — сказав Ринсвінд, злізаючи з коня.

— Ага, швидка доставка з пекельної кухні, — підтвердив Тхір. Чарівник застогнав.

— Це мені нагадало, — додав він, — десь з півгодини тому тут як бабахнуло...

— То була гасова крамниця — на друзки, — відказав Ринсвінд, кривлячись від згадки про пекучий дощ.

Тхір повернувся до свого приятеля, вичікувально посміхаючись, — той буркнув і дістав монету. Раптом з дороги почувся зойк, що обірвався так само раптово. Ринсвінд навіть оком не змигнув, наминаючи шматок курчати.

— Одне з того, на що він абсолютно нездатний, — це їздити верхи, — сказав він і тут, щось пригадавши раптом, заціпенів, наче його мішком прибили, тоді нажахано зойкнув і кулею метнувся у пітьму. Коли повернувся, чоловік на ймення Двоцвіт, безвольно висів у нього на плечах. Він був малий і худорлявий, одягнутий у чудернацьке вбрання: короткі (по коліна) штанці та сорочку, кольори якої так запекло ворогували між собою, що вибагливе око Тхора замружилось навіть у напівтемряві.

— Кістки, здається, цілі, — зауважив Ринсвінд, відсапуючись. Бравд підморгнув Тхору і пішов оглянути ту істоту, що за їхніми припущеннями була якоюсь в’ючною твариною.

— Розумніше було б її не чіпати, — мовив чарівник, продовжуючи обстежувати непритомного Двоцвіта. — Повір на слово. Її захищає сила.

— Чари? — озвався Тхір, сідаючи навпочіпки.

— Та ні-і. Якась особлива магія, гадаю. Непроста. Тобто така, що може перетворювати золото на мідь, і в той же час воно залишиться золотом, — вона дає людям можливість розбагатіти, марнуючи їхні статки; вона дає слабким можливість спокійно почуватися серед злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб перетворити на непотріб скарби, які стережуть, як зіницю ока. І навіть цієї миті вона тримає мене своїм бранцем — щоб я супроводжував цього схибнутого, хочеться мені того чи ні, і оберігав його від біди. Вона сильніша за тебе, Бравде. І хитріша, думаю, навіть за тебе, Тхоре.

— То як же вона називається, ота всесильна магія?

Ринсвінд знизав плечима.

— Нашою мовою її називають звуко-відображення-духів-потойбіччя. А винце у вас є?

— Тобі, напевне, відомо, що мені не бракує досвіду у справах, де задіяна магія, — сказав Тхір. — От хоча б торік я — правда, з допомогою мого тамтешнього друга — таки розлучив горезвісного великого Архімага Іметри з його майном, цебто з його поясом, розшитим місячними камінцями, і з життям також, приблизно в такому порядку. Не боюся я оцього твого звуко-відображення-духів-потойбіччя.

— Однак, — додав він за хвилю, — ти мене зацікавив. Ану, розкажи-но мені, що й до чого, коли твоя ласка.

Бравд кинув погляд на істоту на дорозі. Зараз вона була ближче, тож її можна було краще розгледіти у вранішньому світлі. Вона, їй-богу, скидалася на...

— Скриня на ніжках? — здивувався він.

— Зараз я тобі усе розповім, — відгукнувся Ринсвінд. — Тобто, якщо наллєш вина.

А тим часом внизу у місті панував несусвітній гармидер. Хтось, трохи кмітливіший за інших, наказав зачинити велику річкову браму, що стояла на тому місці, де ріка Анк витікала за межі двоєдиного міста. Позбавлена можливості бігти своїм звичним руслом, ріка вийшла з берегів і розлюченим потоком неслася охопленими полум’ям вулицями. Незабаром вогонь поширився на ряд островів, кожен з яких ставав щораз меншим, тоді як чорний потік розбухав щораз більше. А вгорі, над містом, у клубах кіптяви й диму, збиралася велетенська гаряча парова хмара, що затуляла собою зірки. Тхір подумав собі, що вона схожа на якийсь чорний гриб або плісняву.

Двоєдине місто розкішного Анка та сморідного Морпорка, супроти яких всі інші міста в історії цивілізації були хіба що їх блідим відображенням, витримало чимало нападів за довгий і бурхливий період свого існування, і завжди повертало собі свою велич. Тож пожежа і, як наслідок, паводок, які зруйнували усе покинуте і вціліле у полум’ї майно — чим значно погіршили і без того жалюгідний стан речей для тих, хто залишився в місті, — не стали його кінцем. Це був радше такий собі вогняний розділовий знак — кома із золи згарища, в яке місто перетворив вогонь, чи крапка з комою, коли воно, як саламандра, горіло, та не згорало — у своїй нескінченній історії.

За кілька днів до цих подій до гирла ріки Анк з удосвітнім приливом підійшов корабель і пришвартувався серед безлічі інших, що вже тіснилися у лабіринті причалів та доків на березі Морпорка. Він привіз повні трюми рожевих перлин, молочних горіхів, пемзи, також кілька офіційних листів для Патриція Анк-Морпорка і ще одного чоловіка.

Цей чоловік, власне, і привернув увагу Сліпого Г’ю, одного з жебраків, що вийшов сьогодні раніше, ніж зазвичай, на свій патруль біля Перламутрового доку. Волоцюга штовхнув ліктем Кульгавого Бо, подаючи знак.

Чужинець на той час вже стояв на набережній, спостерігаючи за матросами на трапі, що з натугою виносили велику, оббиту мідними скобами скриню. Інший чоловік, очевидно капітан, стояв поруч із ним. Було щось таке у вигляді того мандрівника — і Г’ю відчував це кожним нервом свого тіла, яке зазвичай починало тремтіти, тільки-но він опинявся поблизу хоч би й малої дрібки неочищеного золота ще за п’ятдесят пейсів[6] від нього, — щось, що віщувало неминуче збагачення.

5

Тут, мабуть, варто відзначити форму і розвиток дискосвіту.

На диску, звичайно ж, є два головні напрямки: до Середини світу і до Узбіччя світу. Та оскільки сам диск обертається зі швидкістю один раз на кожні вісімсот днів (щоб, як вважає Рефорґуль з Круля, рівномірно розподілити вагу на своїх опорах — великих товстошкірих тваринах), існують і два менш істотні напрямки, цебто поправний, за сонцем, і супротилежний.

Враховуючи також те, що малесеньке сонце, навколо якого обертається диск, рухається по сталій орбіті — тоді як сам диск велично, неквапливо крутиться знизу, — неважко здогадатися, що рік на диску має не чотири, а вісім сезонів. Літо настає тоді, коли сонце сходить або заходить найближче до Узбіччя; зима ж настає, коли сонце сходить або заходить у точці на дев’яносто градусів убік довкола окружності.

Отож, у землях навколо Округлого моря рік починається у ніч Гуляння Кабанів, котиться через Весняне Буяння до середини свого першого літа (напередодні свята Дрібних Божеств), за яким вступає у Осіннє Благодення, а тоді досягає піврічного порога Зимової Холоднечі — Другої Зими (відомої як Зимовий Коловорот, позаяк саме тоді сонце починає підніматися по колу догори назустріч диску). Далі настає Друга Весна, а там уже й Друге Літо не за горами — і ось три чверті шляху означує Ніч Усіх Рогатих — одна-єдина ніч у році, коли, як каже легенда, усі відьми та вурдалаки сплять у своїх домівках. В цю пору опале листя кружляє морозними ночами аж до Другого Зимового Коловороту, в самому серці якого, наче коштовність у крижаній оправі, причаїлася друга ніч Гуляння Кабанів.

Слабке сонячне проміння не в змозі добре прогріти Осердя світу навіть влітку, а тому землі там завжди скуті морозом. Узбіччя якраз навпаки, — край сонячних островів, де всі дні без винятку — приємні.

На дискосвіті тиждень, звісно, має вісім днів, а спектр світла поділяється на вісім кольорів. Вісімка тут — узагалі надзвичайно важливе окультне число, і чарівник не повинен промовляти його за жодних обставин.

Чому все згадане вище влаштовано саме так — ніхто точно не знає, та воно певною мірою пояснює, чому тут, на диску, Богів не надто шанують, зате в усьому звинувачують. —Прим, авт.

6

Стандартна міра довжини, яка зазвичай відповідала ширині кроку, приблизно 30—49 дюймів або, відповідно, 75 см — 1 м. — Прим. пер.