ВІльні малолюдці

Вираз Гамішевого обличчя враз змінився. Тепер то був вираз щирого переляку: 

— Я не хтів, прошу пані, уклінно прошу пробачити мою неґречність, — сказав він, задкуючи. — Ясно, шо відьма на авіації знаєсі, як ніхто. Та то не було так страшно, пані. Я тільки пильную, аби призимлитисі на голову. То важне. 

— Ая, голова — то наша наймоцніша частина, — підтакнув Пограбуйко. 

— Ти, бува, не бачив жінки з хлоп’ям? — спитала Тіфані. Слово «поріддя» їй не дуже сподобалося. 

Гаміш схвильовано перезирнувся із Пограбуйком, той ствердно кивнув. 

— Ая, видів, — відповів Гаміш. — На чорному вогірі. Їхала гет з долини туди, де дідько добраніч каже. 

— Ми перед відьмою не лаємося! — гримнув на нього Пограбуйко. 

— Перепрошую, моя пані. Вона мчала на свому куні, аж сі за нев курило! — виправився Гаміш, прибравши невиннішого, ніж в овечки, вигляду. — Но вона знає, що я за нею стежив і наслала туману. Вона щезла по той бік, і я не видів, де ся діла. 

— Той бік — то межове місце, дуже небезпечне, — пояснив Пограбуйко. — Там зло. Там холод. То вустатне місце, не для малого. 

Попри теплу погоду, Тіфані пройняло холодом. «Хай як там страшно, а я мушу туди піти, — подумала вона. — Вибору нема». 

— Той бік? — перепитала вона. 

— Ая. Магічний світ, — сказав Пограбуйко. — Там… погане відбувається. 

— Там є чудовиська? — спитала Тіфані. 

— Щонайгірші, — відповів Пограбуйко. — Акурат такі, як ти собі можеш уявити. 

Тіфані підступив клубок до горла, і вона заплющила очі: 

— Страшніші, ніж Дженні? Страшніші, ніж вершник без голови? — запитала вона. 

— Ая. Та то були кушенята, як пурівняти з паскудами, що там жиют. То край поганих казок, так його називают, пані. То край, де сни оживают. То є край Крулеви. 

— Ну, то не так… — почала було Тіфані. А тоді згадала, які їй іноді снилися сни — такі, що вона раділа пробудженню… — Ви не про гарні сни, еге ж? 

Пограбуйко кивнув: 

— Не про них. Я про ті погані. 

«І я така з пательнею і книжкою «Овечі недуги»», — подумала Тіфані. В уяві виринув образ Погіршая, якого оточили страхітливі чудовиська. І ті певно що цукерками не пригостять. 

Тіфані зітхнула: 

— Гаразд, — сказала вона, — як туди потрапити? 

— Ти шо, не знаєш дороги? — спитав Пограбуйко. 

Цього вона не очікувала. Вона була готова до чогось на кшталт: 

— Ая, куди зібралася, панєнко мала, викинь то з голови! 

Власне, не так була готова, як мала надію. Вона сподівалася, що її почнуть вмовляти не йти, а вони навпаки сприйняли ідею як належне: 

— Ні, — відповіла вона. — Я й гадки не маю! Я ніколи такого не робила! Будь ласка, допоможіть мені! 

— Ти мав рацію, Пограбе, — сказав фіґель. — То відьма-початківець. Тре її вести до келди. 

— А ти ше мені пугувури! Бабуні Болячка до келди не ходила! — огризнувся Пограбуйко. — То не… 

— Тихо! — шикнула на них Тіфані. — Чуєте це? 

Фіґлі роззирнулися: 

— Чуємо що? — спитав Гаміш. 

— Шурхіт! 

Було таке відчуття, наче торф дрижить. Небо мало вигляд, наче дивишся на нього зсередини діаманта. І запахло снігом. 

Гаміш вийняв люльку з камізельки і подув у неї. Тіфані нічого не почула, але згори пролунав крик. 

— Я вам зара скажу, шо ся діє! — гукнув малолюдець і кинувся бігцем. Він біг, піднісши руки вгору. 

Гаміш мчав щодуху, аж тут шугнув канюк, блискавично підхопив його і здійнявся в небо. Коли канюк набирав висоту, махаючи крилами, Тіфані побачила Гаміша, що видирався птахові на спину, міцно тримаючись за пір’я. 

Фіґлі обступили Тіфані і повиймали з піхов шабелини. 

— Який у нас план, Пограбе? — спитав котрийсь із малолюдків. 

— Так, браття, ось що зробимо: як тільки-но щось побачимо, одразу атакуємо! Так? 

Всі радісно загукали. 

— Люкс план, — озвався Дурноверхий Вулі. 

Земля вкрилася снігом. Хоч і не сніжило… сніг наче танув, тільки навпаки — і то швидко, за мить Нак Мак Фіґлі вже були по пояс у снігу, а ще за хвильку — по шию. 

Тих нижчих сніг вкрив з головою, і з-під снігу чутно було приглушену лайку. 

А тоді звідки не візьмись з’явилися собаки: вони зловіщо підкрадалися до Тіфані. Пси були великі, чорні і масивні, з помаранчевими бровами. Тіфані чула, як вони гарчали! 

Вона запхала руку у кишеньку фартуха і вийняла ропуха. А той примружився від яскравого світла: 

— Шо таке? 

Тіфані показала йому, що діється навколо: 

— Що це все означає? 

— А щоб то! Гончаки! Зле! Очі в них вогняні, а зуби, як леза! 

— Що мені робити? 

— Бути звідси якомога далі! 

— Красно дякую! Ти мені дуже допоміг! 

Тіфані вкинула ропуха назад до кишені і вийняла з лантуха сковорідку. 

Легко не буде, це ясно. Ті чорні псиська велетенські, очі їхні палають, а коли вони гарчать і розтуляють пащеки, то видно полиск сталі. Вона ніколи не боялася собак, але ці — справжнє поріддя із нічних жахіть. 

Їх було троє, вони кружляли навколо неї, і як би вона не поверталася, в полі зору в неї завжди було двоє псів. І вона розуміла, що той, що лишається позаду, нападе першим. 

— Розкажи мені щось про них! — сказала Тіфані, обертаючись по колу, щоб бачити усіх трьох собацюр. 

— Кажуть, що вони живуть на кладовищах! — озвався голосок із кишені. 

— Звідки взявся сніг? 

— Бо це земля королеви. Тут завжди зима! Коли вона чарує, то завжди з’являється сніг. 

Однак здаля виднілося трохи зелені. 

Думай, думай… 

Край Королеви. Магічне місце, де живуть справжні чудовиська. Все, що може наснитися. Собаки з вогняними очима та гострими, як лезо, іклами. Їх нема у реальному світі, вони у справжньому світі б не жили… 

Пси пускали слину, звісивши червоні язики, — насолоджувалися її страхом. Тіфані, принаймні якась її частина, подумала: «І як це їхні зуби не заржавіли…» 

Вона поклалася на спритність своїх ніг: пірнула поміж двох псів і побігла до клаптика зелені. 

Позаду почувся переможний рик і хрускіт снігу під собачими лапами. 

А клаптик зелені все ніяк не ближчав. 

Вона почула верески малолюдців, а тоді — рик, що перемінився на скавчання, та позаду, коли вона перестрибнула через останні замети снігу і впала на тепле торфовисько, щось було. 

Гончак стрибнув за нею. Тіфані відсахнулася від нього, та псові і так уже було непереливки. 

Кудись щезли вогняні очі і зуби, гострі, як леза. Тут, у справжньому світі, на торфовищі, їх нема. Тут він осліп, і кров цебеніла йому з пащеки. Ой, не варто було стрибати з писком, повним гострих лез… 

Тіфані стало його шкода: собака вив від болю. Та сніг підкрадався до неї зусібіч, і вона, довго не думаючи, вгатила пса сковорідкою. Пес важко гупнув на землю і лежав там нерухомо. 

На снігу йшов бій не на життя, а на смерть. Усе вертілося, наче в тумані, але Тіфані змогла розгледіти дві темні постаті — вони крутилися і кидались одна на одну. 

Тіфані вдарила у сковорідку, наче в ґонґ, і крикнула: враз із сніжного виру вистрибнув гончак і приземлився акурат перед Тіфані. На голові в нього сидів фіґель, вчепившись йому у вуха обома руками. 

Сніг насувався все ближче і ближче до Тіфані. Вона відступала, спостерігаючи за псом, що підкрадався і гарчав на неї. Вона підняла сковорідку, наче биту. 

— Ходи-но сюди, — прошепотіла вона. — Стрибай! 

Собака зиркнув на неї вогняним поглядом, а тоді потупив погляд. 

Та зник. Земля поглинула сніг. Світло змінилося. 

Тіфані та вільні малолюдці лишилися самі у долині. Фіґлі обступили її: 

— Пані, з вами все гаразд? — спитав Пограбуйко. 

— Так! — сказала Тіфані. — Як усе просто! Треба лиш виманити їх зі снігу, і вони обертаються на звичайних собак! 

— Час нам рушати. Ми втратили пару хлопців. 

Тіфані враз притихла. 

— Тобто? Вони загинули? — прошепотіла Тіфані. 

Сонце знову сяяло яскраво, жайворонки повернулися… а люди мертві.