Батько Вепр

— Однозначно ні! Він... — Сюзен замовкла. «Ага, послав, — сказала вона собі, почуваючись дурепою. Без сумніву, послав. Він багато чого дізнався про людей, і був досить розумним як на ходячого скелета...

Але... наскільки розумним є Часначай? Можливо, надто захоплений своєю геніальністю, щоб усвідомити, якщо Смерть...» — вона швиденько потамувала цю думку на випадок, що Часначай зможе прочитати це в її очах.

— Сумніваюся, що він спробує, — сказала вона. — Він не такий розумний, як ти, пане Часначаю.

— Часу-не-чай, — автоматично виправив Часначай. — Дуже шкода.

— Гадаєш, тобі вдасться просто так вийти сухим із води?

— Ой лишенько! Вперше чую, щоб люди насправді ставили такі питання, — раптом Часначай максимально наблизився до Сюзен — Я вже вийшов. Батька Вепра більше не існує. І це лише початок. Звісно, ми продовжуватимемо збирати зуби. Наші можливості...

Десь удалині пролунав гуркіт, наче зійшла лавина. Банджо, що дотепер спокійно дрімав, прокинувся, і це спричинило тремтіння його нижніх схилів. Величезні руки, які лежали на колінах, почали стискатися в кулаки.

— Шо-шо? — перепитав він.

Часначай зупинився і на мить навіть здивувався.

— Ти про що?

— Ти сказав, шо Батька Вепра більше не існує, — сказав Банджо й устав, наче гірський хребет, що виріс на стику двох континентів. Його руки залишалися на рівні колін.

Часначай витріщився на нього, а тоді зиркнув на Середнього Дейва.

— Він узагалі знає, за що ми тут взялися? — запитав він. — Ти йому сказав?

Середній Дейв знизав плечима.

— Батько Вепр повинен бути, — сказав Банджо. — Батько Вепр завжди існував.

Сюзен опустила очі. Білим мармуром поповзли сірі плями. Вона стояла в одній із цих сірих плям. Банджо теж. Навколо Часначая підстрибували та вилися цятки, неначе оси над банкою варення.

«Вони щось шукають», — подумала вона.

— Ти ж не віриш у Батька Вепра? — запитав Часначай. — Такий великий хлопчик...

— Вірю, — відказав Банджо. — То шо значить «Батька Вепра більше не існує»?

Часначай тицьнув пальцем у бік Сюзен.

— Це зробила вона, — сказав він. — Вона його вбила.

Така безтурботна наглість її шокувала.

— Ні! — скрикнула вона. — Він...

— Вбила!

— Не вбивала!

— Вбила!

Величезна лиса голова Банджо повернулася до дівчини.

— То шо з Батьком Вепром? — запитав він.

— Сумніваюся, що він мертвий, — сказала Сюзен. — Але через Часначая дуже сильно захворів...

— Яка різниця? — скрикнув Часначай і, танцюючи, позадкував. — Коли все закінчиться, Банджо, ти матимеш стільки подарунків, скільки забажаєш. Повір мені!

— Батько Вепр повинен бути, — прогримів Банджо. — Інакше не буде Вепроночі.

— Це всього лише ще одне свято сонця, — сказав Часначай. — Воно...

Середній Дейв підвівся. Одну руку він поклав на руків’я меча.

— Ми йдемо, Часначаю, — сказав він. — Я і Банджо йдемо геть. Мені це все не подобається. Я нічого не маю проти грабунку чи крадіжки, але це — нечесно. Банджо! Пішли негайно!

— То шо значить «Батька Вепра більше не існує»? — повторив Банджо.

Часначай указав пальцем на Сюзен.

— Схопи її, Банджо. В усьому винна вона!

Банджо зробив кілька кроків у напрямку Сюзен, а тоді зупинився.

— Наша мама казала, шо дівчат бити не можна, — пробурчав він. — Не можна тягнути за волосся...

Часначай закотив своє нормальне око.

Сірість довкола нього, здавалося, уже кипіла, рухаючись слідом за його ногами. Навколо Банджо відбувалося те саме.

«Шукають, — подумала Сюзен.— Як сюди пробратися».

— Схоже, я зрозуміла, хто ти такий, Часначаю, — сказала вона тим самим солодким голоском, яким розмовляла з Банджо. — Схибнута дитина, якої всі бояться?

— Банджо? — гаркнув Часначай. — Я сказав, схопи її...

— Наша мама казала...

— Легко збуджувався і постійно хихотів — навіть хулігани тебе не чіпали, інакше ти божеволів, починав кусатися і копатися, — продовжувала Сюзен. — Дитина, яка не бачила різниці: кинути в кота камінь чи підпалити його.

Вона зраділа, побачивши його роздратований погляд.

— Замовкни! — крикнув він.

— Закладаюся, ніхто не хотів з тобою гратися, — сказала Сюзен. — Дитина без жодного друга. Діти відчувають, що з такими, як ти, щось негаразд, навіть якщо не можуть підібрати правильних слів...

— Я сказав, замовкни! Схопи її, Банджо!

Ось воно. Сюзен почула це в його голосі. Легке тремтіння, якого раніше не було.

— Маленький хлопчик, — продовжила вона, спостерігаючи за його реакцією, — який зазирав під плаття лялькам...

— Неправда!

Банджо помітно занепокоївся.

— Наша мама казала...

— До дідька вашу маму! — гаркнув Часначай.

Задзвеніла сталь — це Середній Дейв витягнув свій меч.

— Що ти сказав про нашу маму? — прошепотів він.

«Тепер йому доведеться концентруватися відразу на трьох», — подумала Сюзен.

— Б’юся об заклад, з тобою ніхто не хотів бавитися, — повторила вона. — Упевнена, деякі речі дорослим доводилося приховувати.

— Банджо! Роби, що тобі наказують! — прокричав Часначай.

Страхітливий чоловік опинився поруч із нею. Вона бачила, як його обличчя скривилося від нерішучості. Його величезні кулаки стискалися і розтискалися, а губи беззвучно ворушилися — у його голові вирувала палка суперечка.

— Наша... наша мама... наша мама казала...

Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.

«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»

Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.

Створіння заревіло.

Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.

«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»

— Ні, мамо... мамо, ні... — позадкував він.

«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»

Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.

— Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...

Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.

Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.

Середній Дейв заплакав.

— Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...

Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.

Часначай розсміявся.

Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.

Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття — неначе від удару по бруску заліза.

— О, ні, — сказав він. — Я так не думаю.

Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.

— Це місце проникає в голову, еге ж? — запитав Часначай. — Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.

Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.

— Так набагато веселіше, — прошепотів він.

Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.

— Не можна тягнути дівчат за волосся, — пробурмотів Банджо. — Це погано.

Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.

Тоді він витягнув меч.

В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.

— То всі чутки — правдиві, — сказав він. — Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! — він помахав мечем перед її обличчям. — Такий яскравий.

— Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, — сказала Сюзен, поволі наближаючись.