Батько Вепр

З іншого боку, збочений розум пана Часначая ідеально пасував для цієї ситуації. Якщо ж йому не вдасться... навряд чи винним виявиться Дауні, правда ж?

На якийсь час він повернувся до канцелярської роботи. Неймовірно — обсяг паперів ріс, мов на дріжджах. Але рано чи пізно доводиться їх впорядковувати. Зрештою, вони ж не якісь там головорізи...

Пролунав стук у двері. Він відсунув папери на бік і відкинувся на спинку крісла.

— Увійдіть, пане Часначаю, — сказав він. Ніколи не зашкодить нагнати трохи трепетного страху на свого колегу.

Однак двері відчинив один зі слуг Гільдії, обережно несучи тацю з чаєм.

— А, Картере, — сказав лорд Дауні, не видаючи свого здивування. — Просто постав його на стіл.

— Так, пане, — сказав Картер. Він повернувся і кивнув. — Пробачте, пане. Я піду й негайно принесу ще одне горня, пане.

— Що?

— Для вашого відвідувача, пане.

— Якого відвідувача? О, якщо пан Часначай...

Він зупинився. Він обернувся.

На килимку перед каміном сидів юнак, граючись із собаками.

— Пане Часначаю!

— Правильно вимовляти «Часу-не-чай», — сказав Часначай, із легким натяком на докір. — Але нічого, усі помиляються, пане.

— Як ти це зробив?

— Доволі легко, пане. Звісно, на останніх кількох футах злегка підсмажився.

На килимку виднілося кілька грудочок сажі. Дауні зрозумів, що чув звук їхнього падіння, але не надав цьому особливого значення. Ніхто не міг спуститися димоходом. Його верхівка була надійно захищена міцними ґратами.

— За старою бібліотекою є заблокований камін, — сказав Часначай, очевидно, прочитавши його думки. — Під решіткою димоходи з’єднуються. Коротка прогулянка, пане.

— Дійсно?..

— О, так, пане.

Дауні кивнув. Переважно всі старі будівлі були пронизані взаємопов’язаними димоходами — цей факт кожен найманець дізнавався на початку своєї кар’єри. А тоді, сказав він собі, забував його. Завжди корисно нагнати трохи трепетного страху на свого колегу. Він забув, що найманців навчали і цього.

— Схоже, собаки тебе вподобали, — зауважив він.

— Я добре ладнаю з тваринами, пане.

Обличчя Часначая було молоде, відкрите й привітне. Принаймні воно було постійно усміхненим. Приємне враження псував тільки той факт, що Часначай мав лише одне око. Інше постраждало внаслідок незбагненного нещасного випадку, тому його довелося замінити скляною кулькою. Результат збивав із пантелику. Але лорда Дауні набагато більше хвилювало інше око, яке можна було би назвати нормальним. Він ще ніколи не бачив такої маленької і гострої зіниці. Часначай ніби дивився на світ через вушко для голки.

Дауні виявив, що знову сидить за столом. Із Часначаєм так завжди. Ви почувалися набагато затишніше, якщо вас обох щось розділяло.

— Ладнаєш з тваринами, значить? — запитав він. — У мене є звіт, в якому написано, що ти прибив пса пана Джорджа до стелі.

— Не міг стерпіти, як він гавкає, коли я працював, пане.

— Можна було його просто приспати.

— А, — якусь мить Часначай став пригніченим, але тоді просвітлів. — Але я, безумовно, виконав контракт, пане. У цьому не може бути сумнівів, пане. Я перевірив дихання пана Джорджа дзеркалом, як і веліла інструкція. Це є в моєму звіті.

— Так, дійсно, — у той момент, очевидно, голова чоловіка лежала за кілька метрів від його тіла. Жахало те, що Часначая це абсолютно не бентежило.

— А... слуги?.. — поцікавився він.

— Не міг допустити, щоб вони увірвалися, пане.

Дауні кивнув, напівзагіпнотизований скляним поглядом і крихітною зіницею. Ні, він не міг допустити їхнього втручання. І найманець цілком може зіткнутися з серйозним професійним відпором, можливо, навіть від людей, яких навчали ті самі вчителі. Але старий дворецький і служниця, які мали нещастя опинитися в будинку не в той час...

Дауні довелося визнати, що правил, як таких, не існувало. Річ у тім, що протягом багатьох років Гільдія виробила певні етичні норми, і її члени переважно були дуже охайними у своїй роботі, навіть зачиняли за собою двері, та й узагалі прибирали перед тим, як піти. Заподіяння шкоди невинній людині вважалося гіршим, ніж порушення суспільних моральних цінностей, це було порушенням добрих манер. Це було навіть гіршим. Це був несмак. Але правил, як таких, не було...

— Усе ж було добре, пане? — запитав Часначай із очевидним занепокоєнням.

— Ну, гм... трохи не вистачило елегантності, — сказав Дауні.

— А. Дякую, пане. Я завжди радий, коли вказують на мої помилки. Наступного разу я це неодмінно врахую.

Дауні зробив глибокий вдих.

— Саме про це я б хотів поговорити, — сказав він і підняв картинку... як та штука його назвала?.. Товстун?

— Просто цікаво, — почав він, — як би ти звів зі світу цього... джентльмена?

Будь-яка інша людина, Дауні був упевнений, від такого б зайшлася сміхом. Вона б запитала: «Ви жартуєте, пане?» Часначай же просто нахилився вперед, із виразом цілеспрямованої цікавості.

— З труднощами, пане.

— Однозначно, — погодився Дауні.

— Мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати план, пане, — продовжив Часначай.

— Звісно, і...

У двері постукали, і до них увійшов Картер із ще одним горнятком та блюдцем.

Він шанобливо кивнув лорду Дауні й непомітно вийшов.

— Добре, пане, — сказав Часначай.

— Прошу? — перепитав Дауні, на мить збентежившись.

— Я вже придумав план, пане, — терпляче сказав Часначай.

— Придумав?

— Так, пане.

— Так швидко?

— Так, пане.

— О боги!

— Ну, пане, ви ж знаєте, що нам часто пропонують до розгляду гіпотетичні проблеми?..

— О, так. Дуже корисне завдання... — Дауні зупинився, а тоді шоковано подивився на Часначая. — Маєш на увазі, що дійсно присвятив час роздумам про те, як віддати землі Батька Вепра? — слабким голосом пробурмотів він. — Насправді сидів і міркував, як це зробити? Справді присвятив цьому свій вільний час?

— О, так, пане. І Качку душевного пундика. І Піщаного чоловіка. І Смерть.

Дауні знову моргнув.

— Ти справді сідав і роздумував, як...

— Так, сер. Я накопичив доволі цікаві матеріали. У свій вільний час, звісно.

— Я маю бути в цьому цілковито впевнений, пане Часначаю. Ти... присвятив... свій час вивченню способів, які можуть убити Смерть?

— Лише як хобі, пане.

— Ну, так, хобі, звичайно. Я і сам колись збирав метеликів, — сказав Дауні, згадуючи задоволення, коли він вперше використав отруту й приколов метелика шпилькою,— але...

— Насправді, пане, основні методи точно такі самі, як і для звичайної людини. Можливості, географія, техніка... Просто потрібно працювати з відомими фактами про певного індивідуума. Звісно, у цьому випадку відомим є багато чого.

— І ти продумав увесь план? — запитав Дауні, майже зачарований.

— О, давно, пане.

— Коли, якщо не секрет?

— Гадаю, в одну із Вепроночей, коли лежав у ліжку, пане.

«О боги, — подумав Дауні, — а я зазвичай просто слухаю дзвоники».

— Оце так, — сказав він вголос.

— Деякі деталі, мабуть, доведеться перевірити, пане. Я хотів би отримати доступ до деяких книг у Темній бібліотеці. Але, так, гадаю, основне вже зроблено.

— І все ж... ця особа... багато хто вірить, що він певним чином... безсмертний.

— Кожен має свої слабкі місця, пане.

— Навіть Смерть?

— О, так. Однозначно. Навіть декілька.

Дауні знову застукав пальцями по столу. Хлопець просто не міг мати справжнього плану, сказав він собі. У нього щось точно в голові перекрутилося — перекрутилося? Та в нього мозок, як спіраль! Однак Товстун не був однією зі звичних мішеней в черговому особняку. Очевидно, що люди намагалися вхопити його й раніше.

Від цього його охопило певне задоволення. Часначай провалиться і, можливо, навіть фатально, якщо його план достатньо дурний. Може, Гільдія тоді втратить золото, а може, і ні.