Батько Вепр

— Домашні боги, — сказав Ридикуль. — Ви так казали, Завкафе? — він відсунув шухляду в капелюсі й витягнув звідти люльку.

— Так, Архіректоре. Тут написано, що вони були... місцевими духами. Вони слідкували за тим, щоб піднімалося тісто, а масло як слід збивалося.

— А вони їли олівці? Яким було їхнє ставлення до шкарпеток?

— Це було ще за часів Першої імперії, — сказав Завкаф неточних наук. — Сандалі, тоги й тому подібне.

— Ага. Не спостерігалося помітного ошкарпетчення?

— Значного точно ні. І це було за дев’ятсот років до того, як Озрік Пенциліум вперше виявив у багатих графітом пісках віддаленого острова Сумтрі невеликий кущ, який завдяки належній культивації зумів продукувати...

— Так, ми всі знаємо, що ви вмієте читати, Завкафе. І вже помітили розгорнуту енциклопедію на ваших колінах, — сказав Ридикуль. — Наважуся сказати, що речі трохи змінилися. Крокували в ногу з часом. Однозначно відбулася певна еволюція. Раніше вони спостерігали, щоб тісто росло, а тепер поїдають олівці та шкарпетки. А от запрагнеться тобі чистого рушника — будеш довго шукати...

Удалині почулися дзвіночки.

Він замовк.

— Я сказав щось не те? — запитав він.

Чарівники похмуро кивнули.

— І я першим це помітив?

Чарівники знову кивнули.

— Ну, чорт забирай, але чистого рушника дійсно не знайдеш, коли...

Почувся якийсь свист. На висоті плечей пролетів рушник. Схоже, у нього була ціла купа маленьких крил.

— Це був мій рушник, — докірливо сказав Викладач новітніх рун.

Рушник зник у напрямку Великої зали.

— Рушникові оси, — сказав Декан.— Чудово, Архіректоре.

— Чорт забирай, це ж людська природа! — палко сказав Ридикуль. — Коли все йде не так, речі губляться, це природно — вигадувати маленьких істот, які... Гаразд, гаразд. Я буду обережний. Я просто кажу, що людина від природи — міфотворче створіння.

— Що це означає? — запитав Верховний верховик.

— Означає, що чим далі ми рухаємося, тим більше створінь вигадуємо, — сказав Декан, не підводячи очей.

— Гм... вибачте, панове, — сказав Зрозум Впертонз, що задумливо писав щось, сидячи в кінці столу. — Ми зараз припускаємо, що істоти повертаються? Ми думаємо, що це життєздатна гіпотеза?

Чарівники за столом переглянулися.

— Однозначно життєздатна.

— Життєздатна, це точно.

— Так, це саме те, що треба дати військам.

— Що? Що саме треба дати військам?

— Ну, консерви? Пристойну зброю, гарні чоботи...

— До чого тут це?

— Не питай мене. Він перший почав про війська.

— Усі замовкли! Ніхто нічого не дає військам!

— А чому б і ні? Усе ж таки, це Вепроніч.

— Послухайте, це лише фігура мови, гаразд? Я просто мав на увазі, що повністю згоден. Це просто образна мова. Лишенько, ви ж не думаєте насправді, що я дійсно пропоную роздавати подарунки військам у Вепроніч чи в будь-який інший час?!

— Ні?

— Ні!

— Доволі скупо з вашого боку.

Зрозум замовк і дозволив їм балакати далі. Вони занадто часто обдумують глибинні проблеми, сказав він собі, тому їхні язики й починають молоти казна-що, перетворюючи їх на зануд.

— Не подобається мені ця мисляча машина, — сказав Декан. — Казав раніше й повторю зараз. Тут явно присутній якийсь культ. Мені й окультизму достатньо, дякую.

— З іншого боку, це єдина істота в цілій Академії, здатна раціонально мислити й робити те, що їй кажуть, — сказав Ридикуль.

Сани з ревом неслися небом, прорізаючи хуртовину.

— Як весело, — пробурмотів Альберт, сильніше хапаючись за край.

Сани приземлилися на дах будинку неподалік Академії, і кабани припинили рух.

Смерть знову подивився на часомір.

— ДИВНО, — сказав він.

— Настав час для коси? — запитав Альберт. — Більше не буде фальшивої бороди й веселого сміху? — він озирнувся, і сарказм замінився здивуванням. — Ого... хто взагалі міг тут померти?

Хтось міг. На снігу лежав труп.

Було очевидно, що чоловік щойно помер. Альберт, примружившись, зиркнув на небо.

— Впасти тут нема звідки, а на снігу слідів немає, — сказав він, коли Смерть махнув косою. — То звідки він узявся? На вигляд наче чийсь охоронець. Зарізаний насмерть. Ого, який страшний поріз!

— Приємного тут мало, — погодився дух чоловіка, дивлячись вниз на себе.

Зі себе він перевів погляд на Альберта та Смерть, і привидний вираз його обличчя зі здивованого став стурбованим.

— Вони забрали зуби! Усі! Вони просто ввійшли... і... вони... ні, почекайте...

Він поступово танув і нарешті зник.

— Ну, і що це було? — запитав Альберт.

— У МЕНЕ Є ПЕВНІ ПІДОЗРИ.

— Бачили цей знак на його сорочці? Схоже на зуб.

— ТАК І Є.

— Звідки він узявся?

— ЗВІДТИ, КУДИ МЕНІ НЕ МОЖНА.

Альберт подивився на таємничий труп, а потім знову на незворушний череп Смерті.

— Я все думаю: як кумедно, що ми ось так натрапили на вашу внучку.

— ТАК.

Альберт схилив голову на бік.

— Враховуючи надзвичайну кількість димарів і дітей у світі...

— ДІЙСНО.

— Насправді дивовижний збіг.

— НУ ЩО Ж, ТРАПЛЯЄТЬСЯ.

— Чесно кажучи, повірити складно.

— ЖИТТЯ СПОВНЕНЕ РІЗНОМАНІТНИХ НЕСПОДІВАНОК.

— Думаю, не лише життя, — сказав Альберт. — Але це її дійсно розбурхало. Було видно, що ось-ось вибухне. Не здивуюся, якщо вона почне ставити запитання.

— У ЦЬОМУ ВСІ ЛЮДИ.

— Але ж щур постійно поруч? Він точно не спустить із неї очниць. Може бути, скерує її на шлях істинний.

— А ВІН МАЛЕНЬКИЙ ПРОНОЗА.

Альберт знав, що йому не перемогти. Обличчя Смерті було абсолютно незворушним.

— ПЕРЕКОНАНИЙ, ВОНА ВЧИНИТЬ РОЗСУДЛИВО.

— О, так, — сказав Альберт, коли вони повернулися до саней. — Розсудливість у вас у крові.

Як і багато інших шинкарів, Ігор тримав під стійкою кийок, щоб втихомирювати тих випадкових порушників громадського порядку, які з’являлися ближче до закриття, хоча насправді „Бірс“ ніколи не зачинявся, і ніхто не пригадував такого дня, коли Ігоря не було за стійкою. Проте ситуацію часом уже неможливо було взяти в руки. Чи лапи. Чи кігті.

Обрана Ігорем зброя вирізнялася: була оперезана сріблом (від перевертнів), обвішана часником (від вампірів) і обгорнута смужкою ковдри (від бабаїв).

Для всіх інших було достатньо самого факту, що вона зроблена з двох футів міцного болотного дуба.

Він дивився на вікно. Скло вкривалося морозними візерунками. Із якоїсь причини вони нагадували трьох крихітних цуциків, які виглядають із черевика.

Раптово хтось поторсав його за плече. Він обернувся, із кийком напоготові, але миттєво розслабився.

— А, це ви, панно. Не чув, як відчинялися двері.

А двері і не відчинялися. Сюзен поспішала.

— Ігорю, ти останнім часом не бачив Фіалку?

— Зубну дівчину? — єдина брова Ігоря піднялася, відображаючи глибоке зосередження. — Нє, не бачив її вже тиждень або й два.

Брови вигнулися в роздратовану „V“, коли він помітив крука, який намагався сховатися за напівпорожніми баночками з горішками.

— Приберіть це звідси, панно, — сказав він. — Правило про тварин і тому подібних відоме всім. Якщо вони не здатні перетворюватися на людей на вимогу, то мають забиратися геть.

— Так, але в декого із нас набагато більше мозкових клітин, ніж пальців, — пробурчав голос з-за банок із горішками.

— Де вона живе?

— Панно, ви ж знаєте, що я не відповідаю на такі запитання...

— ДЕ ВОНА ЖИВЕ, ІГОРЮ?

— Вулиця Симулянтів, поруч із рамарнею, — сказав Ігор на автоматі. Брови гнівно нахмурилися, коли він зрозумів, що сказав. — Ну, панно, вам же відомі правила! Мене не можна кусати, не дозволено пити кров і ніхто не посміє ховатися за моїми дверима! І голосом вашого дідуся зі мною розмовляти не варто! За таке ставлення я взагалі забороню вам сюди заходити!