Батько Вепр

— НЕ НА СПРАВЖНЬОГО? ХО. ХО. ХО.

— О, ні. І навіть не доведеться...

— А ДІТИ ПРО ЦЕ ЗНАЮТЬ? ХО. ХО. ХО.

— Можливо, пане, — Альберт почухав ніс.

— ТАК НЕ МАЄ БУТИ. НЕ ДИВНО, ЩО ВИНИКЛИ... УСКЛАДНЕННЯ. ВІРА БУЛА ПІДІРВАНА? ХО. ХО. ХО.

— Може бути, пане. Ем... хо-хо.

— І ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦЯ ПАРОДІЯ?

Альберт здався.

— У Молі Купи-Продая, наприклад. Там дуже популярний грот Батька Вепра. Очевидно, їхній Батько Вепр завжди на висоті.

— ВІДВІДАЄМО МИ ЇХ ЗРАНКУ. ПРОЇДЕМОСЯ ПО НИХ НА САНКАХ. ХО. ХО. ХО.

— Як скажете, пане.

— ЦЕ БУЛА ГРА СЛІВ, АЛЬБЕРТЕ. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ТИ ЗАУВАЖИВ.

— Глибоко в душі вмираю від сміху, пане.

— ХО. ХО. ХО.

Архіректор Ридикуль усміхнувся.

Усміхався він часто. Ридикуль належав до тих людей, які усміхаються навіть тоді, коли роздратовані, однак зараз він відчував гордість. Болючі відчуття в певних частинах тіла цій гордості аж ніяк не перешкоджали.

— Дивовижна ванна, правда ж? — запитав він. — Таку приховати! Оце дурню вигадали. Розумію, спочатку могли виникнути проблеми, — він обережно перемістився, — але їх слід було очікувати. У ній є все, хіба ти не бачиш? Поглянь, ванночки для ніг у формі мушель. Ціла шафа для купальних халатів. А в тому крані нагорі є ціла купа бульбашок, тож можна робити бульбашки у воді, навіть не маючи проблем зі шлунком! А в цій штуці, яку тримають русалки, спеціальна баночка для педикюрних ножичків. У цьому місці є все!

— Спеціальна баночка для педикюрних ножичків? — перепитав Ґном Бородавко.

— Ага, обережність ще нікому не шкодила, — відгукнувся Ридикуль, піднімаючи кришку оздобленої банки з написом «СІЛЬ ДЛЯ ВАННИ» і витягаючи пляшку вина. — Роздобудьте якусь частинку людини, наприклад, її нігті, і все — вона у вашій владі. Стара добра магія. Ще зі світанку часів.

Він поглянув на пляшку при світлі.

— Мало би вже прекрасно охолонути, — сказав він, витягаючи корок. — Бородавки, значить?

— Якби ж я знав навіщо, — сказав ґном.

— Хочеш сказати, що не знаєш?

— Ні. От прокинувся я якось, і все — я Ґном Бородавко.

— Дивина, та й годі, — сказав Ридикуль. — Мій батько завжди говорив, що якщо ходити босоніж, прийде Ґном Бородавко, але я ніколи не знав, що ти існуєш насправді. Я думав, що він просто тебе вигадав. Зубні феї, так, і ці маленькі жучки, які живуть у квіточках, сам збирав їх, коли був маленьким, але про бородавки нічого не пригадую, — він задумливо продовжував пити. — До речі, мого далекого родича звати Бородавко. Непогане ім’я, якщо задуматися.

Він подивився на ґнома поверх келиха.

Неможливо стати Архіректором, не маючи тонкого чуття на помилковість ситуації. Ну, не зовсім так. Краще сказати, що неможливо надовго залишатися Архіректором.

— Робота хоч приємна? — задумливо запитав він.

— З лупою було б краще, — сказав ґном. — Принаймні частіше бував би на свіжому повітрі.

— Думаю, треба все як слід перевірити, — сказав Ридикуль. — Може бути, що нічого й немає.

— Ну дякую, — похмуро озвався Ґном Бородавко.

«Цьогорічний грот видався надзвичайним», — сказав собі Вернон Купи-Продай. Команда виклалася на повну. Сани Батька Вепра були справжнім витвором мистецтва, а свині здавалися справжнісінькими завдяки дивовижному рожевому відтінку.

Грот зайняв майже весь перший поверх. Одного з ельфів покарали за куріння за Водоспадом Чарівних Дзвіночків, а механічні Ляльки Всіх Національностей, які показували, як Жити Мирно, частенько смикалися і виходили з ладу, але загалом, на його думку, видовище звеселяло серця всіх дітей.

Діти з батьками ставали в чергу й споглядали це видовище, витріщаючись, неначе сови.

А гроші текли рікою. О, як вони текли.

Для того, щоб персонал не відчував Спокуси, пан Купи-Продай протягнув дроти вздовж стель магазину. Посередині кожного поверху розташовувалася маленька кабінка, в якій сидів касир. Команда приймала гроші в клієнтів, клала їх у маленькі механічні машинки на мотузках, які з дзижчанням мчали вгору до касира, той клав решту, і машинки гуркотіли назад. Отож у Спокуси не було ні найменшого шансу, а маленькі вагончики літали туди-сюди, як феєрверки.

Пан Купи-Продай любив Вепроніч. Зрештою, це все було для дітей.

Він засунув пальці в кишені жилетки й осяйно усміхнувся.

— Усе гаразд, панно Гардінґ?

— Так, пане Купи-Продай, — лагідно відповіла касирка.

— Пречудово, — глянув він на купу монет.

Від них до металевої решітки блиснула яскрава крихітна зиґзаґоподібна лінія.

Пан Купи-Продай моргнув. Просто перед ним блиснуло ще кілька іскор — з металевої оправи окулярів панни Гардінґ.

Грот певним чином змінився. На частку секунди пан Купи-Продай відчув швидкість, яка немовби зупинилася зі скрипом. Такого не може бути!

Чотири свинки, зроблені з рожевого пап’є-маше, вибухнули. Картонне рило відскочило від голови пана Купи-Продая.

На тому місці, де були поросята, рохкаючи й обливаючись потом, з’явилися... ну, він припустив, що вони теж були свинями, оскільки в гіпопотамів не буває гострих вух і кілець у носах. Але ці істоти були величезними, сірими та вкритими щетиною, і над кожною з них зависла хмара смердючих випарів.

І вони мали не надто милий вигляд. У них не було нічого чарівного. Одне створіння повернулося, зиркнуло на нього маленькими червоними очима й навіть не вичавило «хрю» — звук, який пан Купи-Продай, що народився і виріс у місті, завжди асоціював зі свинями.

— Гна-а-ар-р-рункх? — пролунало натомість.

Сани також змінилися. Попередні сани — зі сріблястими завитками — йому дуже подобалися. Він особисто керував процесом приклеювання кожної мерехтливої зірки. Але тепер ця краса лежала в блискучих уламках довкола саней, які на вигляд складалися з грубо обтесаних стовбурів дерев, покладених на дві масивні дерев’яні дошки. Вони були древні й прикрашені вирізьбленими обличчями — страхітливими, грубо вирізаними вищиреними обличчями, абсолютно недоречними у цій ситуації.

Батьки кричали й намагалися відтягнути дітей подалі, але доволі безуспішно. Сани притягували дітей, як варення осу.

Пан Купи-Продай підбіг до страхіття, розмахуючи руками.

— Зупиніть це! Припиніть це! — закричав він. — Ви лякаєте дітей!

Однак він почув, як маленький хлопчик позаду нього вигукнув:

— У них навіть ікла є. Круто!

— Глянь, а цей цюняє! — сказала його сестра. Піднялася страхітлива хмара жовтої пари. — Подивіться, воно тече до сходів! Усі, хто не вміє плавати, міцніше вхопіться за перила!

— Знаєш, якщо ти погано поводишся, вони тебе зжеруть, — заявила маленька дівчинка з очевидним схваленням у голосі. — Повністю. Навіть кістки. Хрум-хрум.

— Не будь дитиною, — заперечив старший хлопчик. — Вони несправжні, всередині просто ховається чарівник або встановлений якийсь механізм. Усі знають, що насправді вони не...

Один із кабанів повернувся й глянув на нього. Хлопчик сховався за матір’ю.

Пан Купи-Продай зі сльозами гніву на обличчі пробивався крізь бурхливий натовп і нарешті досягнув гроту. Він схопив переляканого ельфа за руку.

— Це все Комітет «Рівність Зросту» придумав, правда? — прокричав він. — Хочуть мене розорити! І зіпсувати свято всім дітям! Глянь на чарівних ляльок!

Ельф завагався. Діти купчилися навколо нових свиней, попри зусилля матерів, які все ще намагалися їх відтягнути. Якась маленька дівчинка дала кабану апельсин.

Ляльки Всіх Національностей однозначно вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.