Батько Вепр

Деякі коти засунули свої носи в миску з молоком.

Сюзен ніколи не розуміла, чим можуть подобатися коти. Переважно вони належали людям, які шаленіли від пудингів. У світі дійсно існували люди, яким рай уявлявся у вигляді шоколадного кошеняти.

— Киш звідси, — наказала вона. — Я й подумати не могла, що в нього є домашні тварини.

Кішки глянули на неї, показуючи, що і так збиралися іти звідси, і рушили, облизуючись.

Миска повільно заповнилася молоком.

Усі кішки явно були живими. Колір тут мало лише життя. Усе інше створив сам Смерть. Колір, водогін і музика — ось речі, непідвладні його генію.

З кухні Сюзен рушила до кабінету.

Тут також відбулися зміни. Схоже, він знову намагався навчитися грати на скрипці.

Смерть так і не зрозумів, чому жоден музичний інструмент йому не піддавався.

На столі панував безлад. Розгорнуті книжки громадилися одна на одній. Ці книжки Сюзен так і не навчилася читати. Деякі букви витали над сторінками чи утворювали химерні візерунки, читаючи вас, поки ви читали їх.

Поверх них були розкидані складні механізми. З віддалі вони нагадували навігаційні прилади — але на яких океанах і під якими зірками?

Кілька сторінок пергаменту були списані самим Смертю. Його почерк впізнавався з першого погляду. Сюзен не знала нікого, хто б міг писати з такими зарубками.

Схоже, він намагався скласти якийсь план.

НЕ ХАПОНІЯ. НЕ ЯКДИВНОЛЯНДІЯ. НЕ ІМПЕРІЯ.

НЕХАЙ 20 МІЛЬЙОНІВ ДІТЕЙ ПО 2 ФУНТИ ІГРАШОК НА ДИТИНУ.

ДОРІВНЮЄ 17 857 ТОНН. 1785 ТОНН НА ГОДИНУ.

ПАМ’ЯТКА: НЕ ЗАБУТИ ПРО СЛІДИ САЖІ.

СИЛЬНІШЕ ПОПРАКТИКУВАТИ ХО-ХО-ХО.

ПОДУШКА.

Вона обережно повернула аркуш на місце.

Рано чи пізно таке мало трапитися. Смерть захоплювався людьми, і вивчення світу людей ніколи не було однобічним процесом. Людина може провести багато років, вивчаючи життя елементарних частинок, а потім усвідомити, що вона розуміє або хто вона, або де вона, але не обидві речі водночас.

Смерть підхопив... людяність. Не насправжки, але щось подібне на неї, якщо уважно не придивлятися.

Його хата навіть імітувала людську домівку. Смерть створив спальню, попри те, що ніколи не спав. Якщо він дійсно наслідував людей, чому б не спробувати божевілля? Воно все-таки дуже популярне.

Можливо, після всіх цих тисячоліть він просто захотів стати милим.

Вона ввійшла в кімнату Часомірів. Коли вона була маленькою, полюбляла слухати їхній звук. Але тепер не отримувала колишнього задоволення від шипіння піску мільйонів пісочних годинників, клацання і стукоту, коли повні зникали, а порожні з’являлися. Тепер вона знала, що відбувається. Звісно, рано чи пізно всі помруть. Просто слухати, як це відбувається, — якось неправильно.

Сюзен вже збиралася піти, коли раптом помітила прочинені двері у місці, де їх ніколи не було.

Вони були замасковані. Потрібно було відсунути цілу секцію полиць із шелесткими часомірами.

Сюзен погойдала її вперед-назад. Потрібно було добряче придивитися, щоб побачити щілину.

По той бік була набагато менша кімната. Вона була усього лиш, скажімо, розміром із собор. Приміщення було від підлоги до стелі обставлене ще більшою кількістю пісочних годинників, ледь помітних у тьмяному світлі з більшої кімнати.

Сюзен ввійшла й клацнула пальцями.

— Світло, — наказала вона. Кілька свічок негайно запалало.

Ці піскові годинники були... якісь неправильні.

Часоміри в більшій кімнаті, наскільки б метафоричними вони не були, — велетенські, виготовлені з дерева, міді та скла. Але ці на вигляд були наче зроблені зі світла та тіней і не містили в собі реальної матерії.

Вона придивилася до найбільшого.

Табличка сповіщала: «ОФФЛЕР».

«Крокодилобог?» — здивувалася вона.

Ну, боги, ймовірно, теж мають життя. Але вони ніколи не вмирають насправді — наскільки їй було відомо. Вони просто зменшуються до розмірів голосу на вітрі або примітки в підручнику з релігії.

Тут були зазначені й інші боги. Кількох із них вона навіть упізнала. На одній із полиць стояли трохи менші часоміри. Побачивши таблички, вона мало не розреготалася.

— Зубна Фея? Піщаний чоловік? Джон Ячмінне Зерно? Качка душевного пундика. Бог... що?

Вона відступила назад, і під її ногою щось захрустіло.

На підлозі валялися уламки скла. Вона нахилилася й підняла найбільший. Від імені, викарбуваного на склі, залишилося лише кілька літер...

«Батько В...»

— О ні. Це неправда! Дідусю, що ж ти наробив!

Коли вона вийшла з кімнати, свічки відразу згасли. Темрява повернулася.

І в темряві, серед розсипаного піску, щось тихо зашипіло й злегка заіскрилося...

Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.

— Як у нас справи, пане Модо?

Садівник Академії відсалютував.

— Баки повні, пане Архіректоре! — життєрадісно повідомив він. — Підігрівав воду в котлах цілий день!

Інші старші чарівники скупчилися у дверях.

— Маструме, я дійсно вважаю, що це дуже нерозумно, — сказав Викладач новітніх рун. — Безумовно, вона була запечатана не просто так.

— Пригадайте напис на дверях, — зауважив Декан.

— Ой, вони просто написали це, щоб туди ніхто не потикався, — сказав Ридикуль, відкриваючи нову пачку мила.

— Ну, так, — сказав Завкаф неточних наук. — Так і є. Для цього написи і пишуть.

— Це ванна кімната, — наголосив Ридикуль. — А ви всі поводите себе так, ніби це якась камера тортур.

— Ванна кімната, — озвався Декан, — однак спроектована Клятим Тупаком Джонсоном. Архіректор Дощевіск скористався нею лише раз, після чого запечатав! Маструме, прошу, спам’ятайтеся! Це ж Джонсон!

Виникла пауза, оскільки навіть Ридикулю довелося це обдумати.

Покійний (на радість багатьох) Бергольд Статлі Джонсон був загальновизнаний найгіршим винахідником у світі, але в дуже специфічному сенсі. Просто погані винахідники виготовляли речі, які не працювали. Він не належав до цих мальків. Будь-який дурень міг зробити щось, що ніяк не реагувало на натискання кнопки. Він зневажав таких невдах-аматорів. Усе, що він побудував, працювало. Воно просто не робило того, про що повідомляла інструкція. Якщо ви хотіли невелику ракету «земля-повітря», варто було попросити Джонсона розробити декоративний фонтан. Для нього це означало майже те саме. Але це ніколи не знеохочувало його й не зменшувало хворобливу цікавість його клієнтів. Музика, садово-паркове мистецтво, архітектура — його талантам не було ні кінця ні краю.

Те, що Клятий Тупак проектував і ванні кімнати, стало певною несподіванкою. Але, як зауважив Ридикуль, було відомо, що він розробив і побудував кілька великих органів, і, якщо задуматися сильніше, це було те саме прокладання труб.

Інші чарівники, які були в Академії довше, ніж Архіректор, вважали, що якщо Клятий Тупак Джонсон таки побудував повністю функціональну ванну, він задумував її як щось зовсім інше.

— Знаєте, я завжди знав, що про пана Джонсона постійно лихословили, — зрештою сказав Ридикуль.

— Ну, так, звичайно, — сказав Викладач новітніх рун, сильно роздратований. — Це те саме, що заявити, що варення приваблює ос.

— Не все, що він зробив, погано працювало, — твердо сказав Ридикуль, розмахуючи щіткою. — Згадайте ту штуку, яку використовують на кухні, щоб чистити картоплю.

— А, ви маєте на увазі ту, з мідною табличкою «Покращений манікюрний набір»?

— Слухайте, це всього лише вода, — гаркнув Ридикуль. — Навіть Джонсон не зміг би зробити її небезпечнішою. Модо, відкрити шлюзи!

Решта чарівників позадкувала, коли садівник крутнув кілька ошатно оздоблених мідних коліс.

— Мені набридло нишпорити серед вас, шукаючи мило, хлопці! — крикнув Архіректор, коли вода забулькала прихованими каналами. — Гігієна! От що головне!

— Потім не кажіть, що ми вас не попереджали, — сказав Декан, зачиняючи двері.