Батько Вепр

Часначай постукав.

— Гей, там! — гукнув він. — Виходь. Даю слово, що ти не постраждаєш.

— Ні!

— Банджо, вибий двері, — наказав він.

Банджо посунув уперед. Двері витримали пару сильних ударів, а потім розчахнулися.

Вартовий ховався за перевернутою шафою. Він відсахнувся, коли Часначай її переступив.

— Що ти тут робиш? — прокричав він. — Хто ти?

— О, я радий, що ти запитав. Я твій найстрашніший кошмар! — весело сказав Часначай.

Чоловік задрижав.

— Маєш на увазі... той із велетенською капустою, що розмахував чимось на кшталт ножа?

— Пробач? — на секунду Часначай спантеличився.

— Тоді ти той, де я падаю, тільки замість землі піді мною все...

— Ні, насправді я...

Вартовий осів.

— О ні, тільки не той, де все в цьому, знаєш, бруді, а потім все стає синім...

— Ні, я...

— От лайно, тоді ти той, де є двері, за якими підлоги, а тоді з’являються ці кігті...

— Ні, — сказав Часначай. — Не той, — він витягнув кинджал із рукава. — Я той, де невідомо звідки виходить людина й вбиває тебе.

— А, той, — полегшено усміхнувся вартовий. — Але цей не дуже...

Його повалив несподіваний удар кулаком найманця. Тоді, як і всі інші, вартовий зник.

— Гадаю, це навіть був акт милосердя, — зауважив Часначай, коли чоловік зник. — Зрештою, уже майже Вепроніч.

Смерть, під червоним вбранням якого тихенько сповзала подушка, стояв посередині килима в дитячій кімнаті...

Килим був старий. Речі опинялися в дитячій кімнаті, здійснивши почесне турне кімнатами цілого будинку. Колись давно хтось виготовив його, старанно прив’язавши довгі смуги яскравого кольорового ганчір’я на основу з мішковини, надавши йому вигляд растафаріанського їжака, з якого випустили повітря. Безліч речей віднайшла притулок серед ганчір’я. Там були старі сухарі, уламки іграшок, цілі відра пилу. Він стикався з життям в усіх його проявах і, можливо, навіть породив деякі з них.

Тепер же на нього впав шматочок снігу, що вже починав танути.

Сюзен побагряніла від гніву.

— Я хочу знати чому? — заблагала вона, намотуючи кола навкруги постаті. — Це ж Вепроніч! Вона повинна бути веселою, з омелою, гостролистом і... і таким іншим! Це час, коли люди хочуть, щоб їм було добре, і їдять, поки не тріснуть! Це час, коли вони хочуть побачити всіх своїх родичів...

Цю фразу вона вирішила залишити без завершення.

— Я про те, що це час, коли люди дійсно людяні, — сказала вона. — Тому вони не хочуть... товариства скелета! Особливо такого, посмію додати, який носить фальшиву бороду й засунув кляту подушку собі під мантію! Я питаю чому?

Смерть здавався знервованим.

— АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ МЕНІ ПІЗНАТИ ДУХ ВЕПРОНОЧІ. ГМ... РАДИЙ БАЧИТИ ТЕБЕ ЗНОВУ...

Щось тихо хлюпнуло.

Сюзен обернулася, у цю мить вдячна будь-чому, здатному відвернути її увагу.

— Не думай, що я тебе не чую! Це виноград, ясно? А це — мандарини! Негайно вилазь із чаші з фруктами!

— Не варто звинувачувати пташку за спробу, — похмуро відізвався крук зі столу.

— А ти залиш горіхи в спокої! Вони на завтра!

— ПФИФК, — відгукнувся Смерть Щурів, поспішно ковтаючи.

Сюзен повернулася до Смерті. Штучний живіт Батька Вепра тепер красувався на рівні паху.

— Це приємний будинок, — сказала вона. — І це хороша робота. І тут все справжнє, із нормальними людьми. Я так прагнула реального життя, де відбуваються нормальні речі! Аж раптом у місто приїхав старий цирк. Подивіться на себе. Троє бовдурів, чесне слово! Ну, я не знаю, що відбувається, але сподіваюся, що ви заберетеся звідси. Це моє життя. І воно не належить нікому з вас. Я не збираюся...

Почулася приглушена лайка, посипалася сажа, і в камін упав худий старий чоловік.

— Бум! — сказав він.

— Матінко моя! — вигукнула Сюзен. — А ось і ельф Альберт! Так-так-так! Заходь, не соромся! Якщо Батько Вепр зараз не з’явиться, то місця він тут більше не знайде!

— ВІН НЕ СКЛАДЕ НАМ КОМПАНІЇ, — зауважив Смерть. Подушка тихо сповзла на килим.

— А чому ні? Діти написали йому листи, — сказала Сюзен. — Існують правила, вам про це відомо.

— ТАК ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА І ДІТИ Є В СПИСКУ. Я ПЕРЕВІРЯВ.

Альберт стягнув з голови гостроверхий капелюх і обтрусив сажу.

— Це правда. Він перевірив. Двічі, — сказав він. — Тут знайдеться щось випити?

— То навіщо ви тут з’явилися? — запитала Сюзен. — Якщо з ділових причин, мушу звернути вашу увагу, що це вбрання вкрай позбавлене смаку...

— БАТЬКО ВЕПР... НЕДОСТУПНИЙ.

— Недоступний? У Вепроніч?

— ТАК.

— Чому?

— ВІН... ПОДИВИМОСЯ. У ЛЮДСЬКІЙ МОВІ НЕ ЗНАЙДЕТЬСЯ ТОЧНОГО ВІДПОВІДНИКА... ТОМУ, СКАЖІМО, ВІН... МЕРТВИЙ. ТАК. ВІН ПОМЕР.

Сюзен ніколи не вішала панчохи. Ніколи не шукала яєць, залишених Качкою душевного пундика. Не засовувала зуб під подушку, дійсно сподіваючись, що вночі тут з’явиться фея із нахилами дантиста.

Не те щоб її батьки не вірили в подібні речі. Їм і не треба було вірити в них. Батьки знали, що вони існують, і просто хотіли, щоб насправді так не було.

Але були й подарунки, у потрібний час, з акуратними етикетками, що сповіщали, хто саме їх приніс. Вона отримувала розкішне яйце на Ранок душевного пундика, наповнене солодощами. За кожен молочний зуб їй діставався щонайменше один батьківський долар, і ніхто не ставив ніяких запитань.[13] Однак відбувалося це без будь-яких таємниць.

Тепер вона усвідомлювала, що вони намагалися її захистити.

Тоді Сюзен не відала, що її батько певний час був учнем Смерті, а мати — його названою дочкою. Вона ледь-ледь пригадувала, як її кілька разів возили до любязного і навдивовижу худого чоловіка. А тоді відвідини раптово припинилися. Пізніше вона знову зустрілася зі Смертю, і так, у нього були й позитивні сторони, тож певний час Сюзен дивувалася, чому її батьки виявилися настільки бездушними і...

Тепер вона розуміла, чому вони так старалися тримати її подалі. Генетика — усе ж таки набагато більше, ніж звивисті спіралі.

Сюзен була здатна проходити крізь стіни, коли справді цього потребувала. Вона могла використовувати тон голосу, більше схожий на дії, ніж на слова; він якимось чином проникав усередину людей і керував потрібними перемикачами. А її волосся...

Це сталося лише нещодавно. Раніше воно взагалі було некерованим, але приблизно в сімнадцятирічному віці Сюзен виявила, що волосся почало певною мірою вкладатися самостійно.

Через це вона позбулася кількох хлопців. Волосся, що вирішує самостійно сформувати нову зачіску, коси, що скручуються клубочком, як кошенята, однозначно можуть поставити крапку в будь-яких стосунках.

Однак їй вдалося досягнути значних успіхів. Періоди, коли вона почувала себе лише людиною, і ніким більше, сягали кількох днів.

Але завжди ставалося щось непередбачуване. Можеш собі жити в реальному світі, досягати успіху в тому, що насправді хочеш робити, однак рано чи пізно у твоєму житті таки з’являвся якийсь непроханий старий родич.

Лаючись і обурюючись, ґном виліз із чергової водостічної труби, сильніше насунув капелюх на голову, кинув мішок у кучугуру й сам стрибнув у неї.

— Чудесно, — сказав він. — Вони і за тиждень того всього не спекаються!

Він витягнув із кишені зім’ятий папірець і уважно його вивчив. Тоді поглянув на постать старого, що тихо трудився над чимось у будинку неподалік.

Він стояв біля вікна, зосереджено розмальовуючи скло.

Ґном, зацікавлений, підійшов і критично придивився.

— Чому саме папороті? — запитав він за хвилину. — Гарно, не заперечую, але за якусь папороть я б і пенса не виклав.

Постать із пензлем у руці обернулася.

— Мені просто подобаються папороті, — холодно відказав Мороз.

13

Коли їй було вісім, Сюзен надибала колекцію тваринних черепів на горищі, залишених там колишнім герцогом, у глибині душі палким дослідником природничих наук. Тоді її батько був занадто зайнятий діловими справами, тож їй вдалося заробити двадцять сім доларів до того, як її викрили. Класти під подушку корінний зуб гіпопотама, усвідомила вона зі запізненням, таки було помилкою. Черепи ніколи її не лякали, навіть тоді. — Прим. авт.