Страница 87 из 91
— Е... «Механізми “Великого шляху” мастилися кров’ю, тим часом як самовіддані добровольці платили життями за злочинну недбалість ради директорів...»
Навколо знову зчинився гомін. Мокр побачив, як Правитель Ветінарі озирає приміщення. Пригнутися він не встиг.
Пронизливий погляд Патриція пройшов крізь нього. Що цей погляд ніс у собі, сказати було неможливо. Допитливо здійнялася брова. Мокр і собі роззирнувся, шукаючи Злотного.
Того ніде не було.
Ніс пана Ключиці червонів у омніскопі, як бекон на пательні. Чарівник через силу примушував себе гортати сторінки, руки його трусилися, але він продовжував читати з упертістю людини, здатної цілісінький день роздивлятися одну-єдину вустрицю.
— ...не більше, ніж спроба очорнити наші імена перед обличчям цілого міста! — протестував Крадько.
— «...не знаючи про ціну, яку ми заплатимо. Що ж можемо сказати ми про тих, хто це заподіяв, хто зручно сидів у своїх кабінетах, доки наші смерті ставали звичайною статистикою? Ось...»
— Я затягаю Академію по судах! Затягаю! — скричав Зеленм’яс.
Він схопив стільця і пожбурив його в омніскоп. Не долетівши, той перетворився на зграйку голубів, які панічно пурхнули під стелю.
— Будь ласка, затягайте! — гримнув Ридикуль. — У нас тут греблю можна гатити людьми, які хотіли затягати нас по судах!
— Тихо, — сказав Ветінарі.
Це було промовлено негучно, але спричинило приблизно такий же ефект, як крапля чорнила в склянці чистої води. Слово ніби випустило мацаки, які проникали повсюди. Воно придушило весь шум.
Втім, завжди є хтось, хто не звертає уваги на важливе.
— До того ж, — продовжував Крадько, у власному мінісвіті праведного гніву, так і не вловивши навколишньої тиші, — цілком очевидно, що...
— Тихо, я сказав, — повторив Ветінарі.
Крадько замовк, роззирнувся і здувся. Запанувала тиша.
— Чудово, — спокійно сказав Ветінарі.
Він кивнув командорові Сторожі Ваймзу, і той прошепотів щось одному з вартових, який проклав собі шлях через натовп гостей до дверей.
Ветінарі повернувся до Ридикуля.
— Архіректоре, я був би надзвичайно вдячний, якби ви наказали своєму учневі продовжити, гаразд? — сказав він тим-таки спокійним тоном.
— Звичайно! Ну ж бо далі, професоре Ключиця. Як вам буде зручніше й зберетеся із силами.
— Е... е... е... е... Далі тут так: «Ці люди захопили “Шлях” у спосіб, відомий як ”подвійний удар”, коли оборотні кошти передовіряються їм клієнтами, які й не підозрюють, що...»
— Припиніть це читати! — закричав Зеленм’яс. — Це просто смішно! Це наклеп на наклепі!
— У мене тут було одне прохання, — нагадав Правитель.
Зеленм’яс зам’явся.
— Чудово. Дякую, — сказав Ветінарі. — Безумовно, обвинувачення ці вкрай серйозні. Розтрата? Вбивства? Я не маю сумніву, що пан... даруйте, професор Ключиця є чоловіком, вартим усілякої довіри (Кривко Ключиця, наймолодший професор Невидної академії, відчайдушно кивав в омніскоп), а отже, просто зачитав нам текст отриманої семаграми. А отже, схоже, що текст цієї семаграми написано вашими ж співробітниками. І це серйозні звинувачення, пане Зеленм’яс. Висунуті вам перед усіма ось цими людьми. Ви ж не гадаєте, що я мушу поставитися до них як до якогось жарту? На нас же дивиться все місто, пане Зеленм’яс. Ох, схоже, панові Крадькові щось недобре.
— Та тут не місце... — почав Зеленм’яс, знову зайшовши на тонкий лід.
— Тут ідеальне місце, — заперечив Ветінарі. — Бо публічне. А за цих обставин, враховуючи суть висунутих обвинувачень, усі присутні, як я глибоко переконаний, прагнуть від мене якнайшвидше розібратися в цих обвинуваченнях — хоч би для того, щоб довести їхню цілковиту безпідставність.
Він роззирнувся. Почувся хор згодних голосів. Вершки суспільства теж полюбляють вистави.
— Що ви кажете, пане Зеленм’яс? — поцікавився Ветінарі.
Зеленм’яс не говорив нічого. Тріщини в льоду ширилися на всі боки від нього.
— Чудово, — підсумував Ветінарі.
Він обернувся до постаті перед собою.
— Командоре Ваймз, будьте такі ласкаві надіслати офіцерів до офісів «Великого шляху», Асоціації «Анк — Сто», компанії «Рівнин Сто Холдингс», «Анк Ф’ючерс» і, особливо, до Анк-Морпоркського торгово-кредитного банку. Накажіть поставити керівника банку, пана Сирборо, до відома, що банк закрито на аудит і що я хотів би зустрітися з ним якнайшвидше. Будь-яку особу, яка до прибуття моїх службовців хоч би торкнеться будь-якого папірця у будь-якому з перелічених приміщень, буде заарештовано й обвинувачено в будь-чому, що тільки може статися надалі. Понад те: поки триватиме виконання цих моїх наказів, цю кімнату не покине ніхто, будь-яким чином пов’язаний із «Великим шляхом», як і ніхто з працівників компанії.
— Ви не маєте права! — слабко запротестував Зеленм’яс, але його дух вже зотлів.
Пан Крадько похилився на підлогу, тримаючи голову в руках.
— Не маю права? — здивувався Ветінарі. — Я ж тиран. Ми завжди так робимо.
— Що відбувається? Де я? Що це за місце? — стогнав Крадько, який, очевидно, завжди вбачав спасіння у перебуванні на рівні підлоги.
— Але ж нема ніяких доказів! Цей чарівник бреше! Когось підкупили! — благав Зеленм’яс. Лід не просто тріснув: він опинився сам-один на крижині з величезним голодним моржем.
— Пане Зеленм’яс, — промовив Ветінарі, — ляпнете ще щось без мого дозволу — і сядете за ґрати. Я зрозуміло висловлююся?
— За яким звинуваченням? — спитав Зеленм’яс, з останніх сил шукаючи резерви для такої звичної погорди.
— Обійдемося без звинувачень!
Чорна мантія розгорнулася, як покривало ночі, коли Ветінарі обернувся до омніскопа й Кривка Ключиці, який раптом відчув, що дві тисячі миль — це й справді не так уже й далеко.
— Продовжуйте, професоре. Вас більше не перебиватимуть.
Мокр спостерігав, як усі слухають непевне й уривчасте читання Ключиці. Він говорив куди більше про загальне, ніж про конкретику — але він називав дати, імена й озвучував жахливі звинувачення. Вони не містили нічого нового, насправді нового, але їх було загорнуто в гарні слова — і їх передавали мерці.
«...І ми, загиблі на темних вежах, вимагаємо...»
Йому вже б мало бути соромно.
Одна справа — вкладати свої слова у вуста богів; жерці практикували таке повсякчас. Але це... це було трохи занадто. Треба бути справжнім виродком, щоб до такого додуматися.
Мокр дещо розслабився. Чесний громадянин до такого не опустився б — але чесний громадянин і не отримав би цієї роботи за те, що є чесним громадянином. Для вирішення деяких завдань потрібен чесний добрий молоток. Для інших — хитро викручений штопор.
Якби він дуже-дуже постарався, він міг би й сам у це повірити.
Під вечір випав сніг, і ялини навколо Вежі № 181 виблискували під безжально-яскравим зоряним світлом.
На місці були всі: Дідусь, Роджер, Великий Стів на прізвисько Ох, Хрипун Половинко — ґном, який мусив підкладати під себе подушки, щоб дотягнутися до клавіш, — і Принцеса.
Коли вони отримали семаграму, не обійшлося без здушених вигуків. Тепер, якщо не зважати на зітхання вітру, стояла тиша. Принцеса ясно бачила пару їхнього дихання у крижаному повітрі. Дідусь барабанив пальцями по дерев’яному руків’ю робочого крісла.
Потім Хрипун спитав:
— Це все насправді було?
Хмарки пари погустішали. Всі розслаблялися, повертаючись до реального життя.
— Ви ж бачили отримані нами накази, — сказав Дідусь, не відводячи погляду від темного лісу за вікном. — Нічого не змінювати. Нам сказали передати повідомлення. Ми його передали. Ми збіса добре його передали!
— Від кого воно було? — спитав Стів Ох.
— Яка різниця, — сказав Дідусь. — Повідомлення надходить, повідомлення передається далі, повідомлення рухається.