Поштова лихоманка

— Але ж кожному ясно, що ритися в інструментах — це половина кайфу від роботи! І я вже не кажу, що... 

— Готово, — оголосив Непевний Адріян.  

Мокр поглянув угору. Семафорна вежка «Гну» здіймалася в ніч точно так само, як робила це на даху Поштамту. За нею, з боку міста, ще вище здіймалася Н-подібна конструкція. Вона дещо скидалася на корабельну щоглу; можливо, це було через троси й канати, які її тримали. Снасті рипіли під напором вітру.  

— Вам просто треба когось побісити, — наполягав Адріян, доки двоє інших трохи заспокоїлися. — Двадцять хвилин тому пройшла семаграма особисто від Злотного. Він написав, що далі буде велике повідомлення у дюплексному режимі, й треба приділити особливу увагу незмінності тексту, тому будь-які інші повідомлення не мають передаватися до особистого розпорядження Злотного, і що він особисто звільнить увесь персонал будь-якої вежі, яка не дотримається цього наказу. 

— Одразу видно, що «Великий шлях» і справді дбає про людей, — зауважив Мокр.  

Непевний Адріян та Схиблений Ал підійшли до великої рами і стали відчіпляти мотузки.  

«Ох, так, — подумав Мокр. — Тепер пора». 

— У плані з’явилася невелика зміна, — сказав він і глибоко вдихнув. — Ми не відправляємо «Дятла».  

— Тобто? — здивувався Адріян, впускаючи мотузку з рук. — Це ж і був план! 

— Це знищить «Шлях», — відповів Мокр. 

— Ну так у цьому ж план і полягав, хіба не ясно, — заговорив Ал. — Злотний все одно що написав собі на дупі «гицніть мене!» Слухайте, компанія й сама розвалюється, еге ж? Це, в першу чергу, був експеримент. Ми можемо зробити її швидшою й кращою! 

— Як? — спитав Мокр. — Де взяти гроші? Я знаю спосіб знищити компанію, але лишити вежі цілими. Їх украли в сім’ї Любесерце та їхніх партнерів. Я можу їх повернути! Але єдиний спосіб побудувати кращу Лінію — лишити неушкодженою цю! «Шлях» має заробляти гроші! 

— Саме так сказав би Злотний! — різко кинув Ал. 

— Авжеж, — погодився Мокр. — Алексе, ви ж нормальний, скажіть хлопцям! «Шлях» треба тримати в порядку, замінювати вежі по одній, не гублячи ні семаграми! — він махнув рукою в темряву. — Ті, хто працюють у вежах, — вони ж хочуть пишатися своєю роботою, так? Це важка робота, і їм недостатньо платять, але вони живуть, щоби передавати код, еге ж? Компанія принижує їх, але вони продовжують передавати код! 

Адріян потягнув свою мотузку. 

— Гей, вітрило застрягло, — оголосив він у простір. — Мабуть, сплуталося, коли ми його згортали... 

— О, я не сумніваюсь, що «Дятел» спрацює, — натиснув Мокр. — Він навіть може пошкодити достатньо веж на досить довгий час. Але Злотний викрутиться. Ви розумієте? Він репетуватиме про саботаж! 

— То й що? — сказав Схиблений Ал. — Ми за годину складемо все це назад у воза, і ніхто ніколи й не дізнається, що ми тут були! 

— Я вилізу наверх і розплутаю його, гаразд? — сказав Непевний Адріян, смикаючи вітрило. 

— Я ж сказав, що це не спрацює, — перебив Мокр, відсторонюючи його вбік. — Слухайте, пане Ал, ця справа не може бути вирішена вогнем. Її буде вирішено словами. Ми розповімо всьому світові, що сталося зі «Шляхом». 

— Ви розмовляли про це з Убивцею? — спитав Алекс. 

— Так, — сказав Мокр. 

— Але ви не зможете нічого довести, — вказав Алекс. — Ми чули, все було законно. 

— Сумніваюся, — відповів Мокр. — Але це несуттєво. Я й не буду нічого доводити. Я сказав, що справа — в словах, у тому, як ними грати, як перевернути їх у головах людей так, щоб люди стали думати потрібним вам чином. Ми надішлемо власну семаграму, і знаєте що? Хлопці у вежах прагнутимуть її передати, а коли стане відомим її зміст, всі навколо прагнутимуть їй повірити, бо всі вони прагнутимуть жити у світі, де це і є правдою. Це буде моє слово проти слова Злотного, а я вправляюся зі словами краще за нього. Я можу перемогти його однією фразою, пане Схиблений, а вежі залишаться цілими. І ніхто й не дізнається, як це сталося...  

За їхніми спинами пролунав короткий вигук, а потім — звук парусини, яка швидко розмотувалася. 

— Довіртеся мені, — сказав Мокр. 

— У нас не буде другого такого шансу, — мовив Схиблений Ал. 

— Так отож! — скричав Мокр. 

— На кожні три вежі припадає по одному загиблому, — сказав Схиблений Ал. — Ви про це знаєте? 

— А ви знаєте, що вони не вмирають по-справжньому, доки живе «Шлях», — заявив Мокр. Він бив наосліп, але відчував, що влучив. Він посилив натиск: — Лінія живе, доки триває трансляція, й вони живуть разом із нею, завжди повертаючись додому. Й ви хочете це припинити? Це не можна припиняти! І я не стану! Але я можу зупинити Злотного! Довіртеся мені!  

Вітрило звисало, наче хтось зібрався рушити на вежі в плавання.  

Воно мало вісімдесят футів у висоту й було тридцять футів завширшки, і трохи тріпотіло на вітрі. 

— А де Адріян? — спитав Мокр. 

Вони поглянули на вітрило. Кинулися до парапету. Перехилилися в темряву. 

— Адріяне? — невпевнено мовив Схиблений Ал. 

Голос унизу відгукнувся: 

— Так? 

— Що ти робиш? 

— Та просто, як би це сказати... відвисаю? І мені на голову щойно сіла сова.  

За спиною Мокра щось тихо затріщало. Нормальний Алекс прорізав у парусині отвір. 

— Почалося! — доповів він. 

— Що? — перепитав Мокр. 

— Передача! Вони ведуть її з Вежі № 2! Гляньте, — додав Алекс, відступаючи. 

Мокр зиркнув крізь проріз у напрямку міста. Вдалині підморгувала вогниками вежа. 

Схиблений Ал кинувся до пульту вежки і взявся за важелі. 

— Гаразд, пане Губперук, вислухаймо ваш план, — сказав він. — Алексе, допоможи мені! Адріяне, ти цей-во... повиси там трохи, добре? 

— Вона намагається запхати мені у вухо дохлу мишу, — з докором повідомили знизу. 

Мокр заплющив очі, зібрав докупи ошалілі за останні години думки і почав говорити. 

За його спиною вивищувалося величезне полотнище, цілком достатнє, щоби перекрити пряму видимість між двома віддаленими вежами. Перед ним стояла вежка «Димного Гну», саме такого розміру, щоб із найближчої вежі на Лінії скидатися на велику вежу, яка стоїть значно далі. Адже поночі видно тільки вогні.  

Вежка здригнулася, коли запрацювали щитки. Та тепер крізь небо летіло зовсім інше повідомлення... 

Воно містило тільки кілька сотень слів. Коли Мокр закінчив говорити, щитки перед ним протріскотіли ще кілька разів, передаючи останні літери, й замовкли. 

По хвилі Мокр спитав: 

— Вони передадуть це далі? 

— О, так, — рівно відгукнувся Схиблений Ал. — Передадуть. Сидиш ти у вежі серед гір і раптом отримуєш подібне повідомлення? Ти відправиш його якнайдалі і якнайшвидше.  

— Навіть не знаю, маємо ми потиснути вам руку чи скинути вас із вежі, — похмуро зауважив Нормальний Алекс. — Це було лиховісно. 

— Що за людина могла до такого додуматися? — спитав Схиблений Ал. 

— Я. Тепер витягнімо Адріяна, га? — швидко додав Мокр. — А тоді я краще повернуся до міста... 

Омніскоп відомий як один із найпотужніших магічних інструментів — і саме тому він є й одним із найменш корисних. 

Він бачить усе, без питань. А от змусити його бачити щось — це справжнє диво, бо на світі стільки Всього — тобто всього, що може статися, має статися, вже сталося, могло б статися або добре було б, якби сталося в усіх можливих всесвітах, — що щось, якусь конкретну річ, знайти вкрай важко. Поки Гекс не розробив контрольні магоритми, завдяки чому зміг за день виконувати завдання, над якими п’ять сотень чарівників мусили б трудитися десяток років, омніскопи правили за звичайні дзеркала, оскільки показували лише чарівну чорноту. Як виявилося, так було тому, що всесвіт здебільшого складається з «нема на що дивитися», тож не один чарівник мирно підстригав собі бороду, зазираючи у чорне серце космосу.  

Керованих омніскопів було дуже мало. Їх було довго виготовляти, і обходилося це дуже дорого. Та й чарівники аж ніяк не прагнули виготовляти їх побільше. Омніскопи потрібні були їм, щоб дивитися на всесвіт, а не щоб всесвіт дивився на них у відповідь.