Страница 82 из 91
Проблема полягала в тому, що він скучив за золотим костюмом. Все навкруг було виставою, авжеж. Але «Людина в золотому костюмі» — це була добра вистава. Він не хотів бути тим, кого легко забути, хто не стільки людина, скільки тінь. Під захистом крилатого капелюха він міг творити дива — ну чи принаймні змушувати інших вірити в те, що він творить дива, а це було майже нічим не гірше.
У найближчі годину-дві йому однозначно доведеться сотворити диво.
Ох, ну що ж...
Він обійшов Поштамт іззаду і вже зібрався ковзнути всередину, коли якась постать у тіні сказала:
— Пс-с-с!
— Гадаю, ви маєте на увазі «Пс-ст»? — припустив Мокр.
З тіні з’явився Нормальний Алекс; він був у старій форменій куртці «Великого шляху», а на голові мав гігантський рогатий шолом.
— Ми не встигаємо з вітрилами... — почав він.
— Навіщо шолом? — здивувався Мокр.
— Для маскування, — пояснив Алекс.
— Великий рогатий шолом?
— Так. Він робить мене таким помітним, що нікому й на думку не спаде, що я хочу бути непомітним, а тому ніхто не завдає собі клопоту мене помічати.
— Таке могла придумати тільки дуже розумна людина, — уважно добираючи слова, сказав Мокр. — То що сталося?
— Нам треба більше часу, — сказав Алекс.
— Що? Перегони починаються о шостій!
— Буде ще не досить темно. Ми не зможемо поставити вітрило раніше, ніж о пів на сьому як мінімум. Якщо ми вистромимо голови з-за парапету до того, нас помітять.
— Ох, та годі! Інші вежі надто далеко!
— А люди на дорозі — ні, — сказав Алекс.
— Твою ж!..
Про дорогу Мокр забув. Не вистачало тільки, щоб потім хто-небудь пригадав, що бачив когось на старій чаклунській вежі.
— Слухайте, ми вже підготували все, — промовив Алекс, дивлячись йому в обличчя. — Коли ми з’явимося нагорі, все зробимо швидко. Нам треба лише пів години темряви, ну, може, плюс пару хвилин.
Мокр покусав губу.
— Гаразд. Думаю, це я зробити зумію. Тепер повертайтеся й допоможіть там. Але не починайте, поки не прибуду я, розумієте? Довіртеся мені!
«Як же часто я це кажу, — подумав він, коли той поквапився геть. — Лишається сподіватися, що це працює».
Мокр піднявся до свого кабінету. Золотий костюм був на своєму вішаку. Він вдягнув його. Тепер треба було зробити ще одну справу. Нуднувату, але необхідну. Тож він її зробив.
О пів на шосту плитка підлоги затріщала під ногами пана Помпи, який увійшов, тягнучи за собою мітлу.
— Скоро Старт Перегонів, Бане Губберук, — промовив він.
— Маю завершити кілька справ, — сказав Мокр. — Тут листи від будівельників і архітекторів, і, ох, хтось хоче, щоб я зцілив бородавки... Я справді мушу попрацювати з паперами, пане Помпо.
В усамітненні кухні Хаббара Злотного Ігор писав записку, дуже акуратно добираючи слова. Врешті-решт потрібно бути точним у дрібницях. Не можна просто взяти й дати драла, як нічний злодюжка. Треба прибрати, переконатися, що в коморі досить запасів, вимити посуд і забрати з коробки з дріб’язком на господарство рівно ту суму, яку тобі винні.
Неприємно, справді. Довший час це ж була така добра робота. Злотний не вимагав від нього аж надто багато працювати, тож Ігор розважався тим, що залякував решту прислуги.
Ну чи більшу її частину.
— Так шкода, що ви йдете, пане Ігорю, — звернулася до нього пані Жарховай, куховарка. Вона промокнула очі носовичком. — Ви були справжнім ковтком свіжого повітря.
— Нічого нє вдієшь, пані Жархавай, — сказав Ігор. — Я сумуватиму за вашимі стейкамі й пірагом із ниркамі, це точна. Аж сєрце радіє, кали бачиш жінку, яка може зрабити щось з аб’їдків.
— Я зв’язала вам оце, пане Ігорю, — промовила куховарка, нерішуче простягаючи маленького м’якого пакунка.
Ігор обережно відкрив його й побачив балаклавку в біло-червону смужку.
— Я подумала, що це триматиме в теплі вашу голівку, — шаріючись, сказала пані Жарховай.
Ігор хвилину боровся із собою. Куховарку він любив і поважав. Йому ніколи не доводилося бачити жінку, яка настільки вміло вправлялася б із гострими ножами. Що ж, іноді про кодекс Ігорів доводиться забути.
— Пані Жархавай, здаєцца, ви казали, що маєте сестру у Квірмі? — спитав він.
— Саме так, пане Ігорю.
— Зараз дужє добре було б, якби ви паїхали да неї в гості, — твердо сказав він. — Нє питайцє менє чьому. На всє добрє, пані Жархавай. Я буду вдячна згадувати вашу пєчінку.
Була вже за десять шоста.
— Якщо Ви Вирушите Зараз, Бане Губберук, Ви Прибудете На Старт Саме Вчасно, — прогуркотів ґолем зі свого кутка.
— Це суспільно важлива справа, — суворо відкарбував Мокр, пробігаючи чергового листа. — Я демонструю доброчесність і вірність обов’язку.
— Так, Бане Губберук.
Мокр потягнув час до десяти хвилин на сьому, бо до площі було п’ять хвилин безтурботної неспішної ходи. Потому він полишив Поштамт у супроводі ґолема, завдяки чому його вихід був певною протилежністю неспішності та безтурботності.
При його появі натовп на площі розступився, залунали вітальні вигуки — й смішки, коли присутні роздивилися мітлу у нього на плечі. Держака було розмальовано зірками — отже, це була магічна мітла. На таких забобонах заробляються статки.
«Знайди даму», «Знайди даму»... Певним чином, це була ціла наука. Звичайно, тут дуже ставало в пригоді вміння тримати три карти в рукаві; власне, це й був ключ до успіху.
Мокр досягнув у цьому майстерності, та все ж таки відчував, що звичайні механічні прийоми — це трохи нецікаво, трохи не його рівень. Були інші способи: ввести в оману, відволікти, розгнівати. Розгнівати завжди бувало корисно. Розгнівані люди роблять помилки.
Посеред площі був клаптик вільного місця, у центрі якого стояв диліжанс, на якому гордовито вивищувався Джим на прізвисько Лом.
Коні аж сяяли, деталі диліжанса виблискували в світлі смолоскипів. А от групка осіб, що стояли поруч, мала не настільки блискучий вигляд.
Тут були пара представників «Шляху», кілька чарівників та, звісно ж, іконографіст Отто Крикк. Вони обернулися й привітали Мокра з виразами облич в усьому спектрі — від полегшення до якнайглибшої підозри.
— Ми тут уже обговорювали можливість вашої дискваліфікації, пане Губперук, — з суворим виглядом заявив Ридикуль.
Мокр передав мітлу панові Помпі.
— Щиро перепрошую, пане Архіректоре, — сказав він. — Я перевіряв ескізи нових марок і геть втратив відчуття часу. О, доброго вечора, професоре Пельц.
Патологобібліомант обдарував його широкою усмішкою й підняв угору банку.
— І професоре Зоба, — проголосив він. — Старий хотів би зрозуміти, через що зчинився подібний гармидер.
— А це — пан Поні з «Великого шляху», — сказав Ридикуль.
Мокр обмінявся з інженером рукостисканнями.
— А пан Злотний не з вами? — підморгуючи, поцікавився він.
— Він, е-е-е, спостерігає зі своєї карети, — нервово позираючи на Мокра, відповів інженер.
— Добре, раз ви обоє тут, пан Впертонз вручить вам по копії повідомлення, — прорік Архіректор. — Пане Впертонзе?
На світ було явлено два пакунки. Мокр розгорнув свій і вибухнув реготом.
— Але ж це книга! — скричав пан Поні. — На її кодування піде ціла ніч. А там ще й діаграми!
«Почнімо», — вирішив Мокр і рвонувся вперед зі швидкістю кобри.
Він вихопив книгу з рук ошелешеного Поні, гарячково прогортав її, схопив одразу жменю сторінок і видер їх під одностайне «ох» навколишнього натовпу.
— Прошу пана, — сказав він, вручаючи Поні вирвані сторінки. — Ось ваше повідомлення! Сторінки 79–128. Ми доставимо решту книги — а сторінки, яких не вистачає, отримувач зможе вставити, якщо вони прибудуть вчасно!
Від уваги Мокра не сховався розлючений погляд пана Пельца, тож він додав:
— Я переконаний, їх можна дуже акуратно вклеїти.