Страница 34 из 91
— Ви не впевнені! — вигукнув він, погрожуючи їм пальцем. — Насправді ви ні в чому не впевнені, так? Ніхто з вас! Ви думаєте: гм-м-м, а цього разу, можливо, все спрацює, правда? Ви затамували подих! Я ж бачу! Надія — це жахлива річ, панове!
Він надягнув капелюха.
— Щось відчуваєте? — по паузі спитав Шеляг.
— Трохи... дряпається, — відповів Мокр.
— А, це з неї витікає вражаюча містична сила, еге? — з відчаєм припустив Шеляг.
— Не думаю, — сказав Мокр. — Мені шкода.
Всі розслабилися, а Великий Магістр сказав:
— Більшість поштмейстерів, під чиїм керівництвом я служив, терпіти не могли надягати цю штуку. Майте на увазі, щоб носити цього капелюха, потрібно мати відповідний зріст. Поштмейстер Аткінсон мав лише п’ять футів один дюйм, і в цьому капелюсі скидався на курку, яка саме зносить яйце, — він поплескав Мокра по плечу. — Не переймайтеся, юначе, ви зробили все, що могли.
Об його голову вдарився конверт. Коли він змахнув його, на плече йому приземлився інший, і ковзнув на підлогу.
Листи почали сипатися на всіх присутніх, як принесена смерчем риба.
Мокр поглянув вгору. Листи продовжували сипатися з темряви, і цей дощик починав перетворюватися на зливу.
— Стенлі? Це ти... хуліганиш там нагорі? — припустив Шеляг, вже майже не видний в паперовій завірюсі.
— Завжди казав, що на цих горищах не досить міцні підлоги, — простогнав Великий Магістр. — Знову листошторм. Ми тут надто розшумілися, ось у чому справа. Нумо забиратися звідси, поки є можливість, га?
— Погасіть ці ліхтарі! — закричав Шеляг. — Вони ж не захищені!
— Тоді нам доведеться йти навпомацки в темряві, хлопче!
— А, краще було б бачити шлях у світлі палаючого даху, так?
Ліхтарі моргнули, позгасали, і в темряві, яка огорнула все навколо, Мокр фон Губперук побачив слова на стіні[34] — чи принаймні в повітрі просто перед собою. Невидиме перо виводило в мороці петлі та риски, залишаючи за собою світляні блакитні літери.
— Мокр фон Губперук? — написало воно.
— Е... так?
— Ви — Поштмейстер!
— Послухайте, я не Той, на кого ви чекаєте!
— Мокре фон Губперук, в такi часи за Того зiйде будь-хто!
— Але... але... я недостойний!
— То швидко робiться достойним, Мокре фон Губперук! Запалiть свiтло знову! Повiдчиняйте дверi! Не спиняйте посланцiв у iхнiй справi!
Мокр опустив очі й побачив, що з ділянки підлоги, на якій він стоїть, підіймається золотаве світло. Потім воно заіскрилося на кінчиках його пальців і почало сповнювати його зсередини, як добре вино. Він відчув, як ноги відриваються від постаменту, наче слова підняли його в повітря і почали обертати навколо власної осі.
— Спочатку було Слово, але що таке слово без посланця, Мокре фон Губперук? Ви — Поштмейстер!
— Я — Поштмейстер! — вигукнув Мокр.
— Пошту потрiбно доставити, Мокре фон Губперук! Надто довго були ми ув’язненi тут.
— Я доставлю пошту!
— Ви доставите пошту?
— Так! Так!
— Мокре фон Губперук!
— Так?
І слова налетіли, як буря, і смерч із листів закрутився в іскристому світлі, і будівля Поштамту струснулася аж до основ.
— Достав нас!
Розділ шостий
Справжнє обличчя листоноші — Жахлива Машина — Нове Пе — Пан Губперук роздумує про марки — Посланець з початку часів
— Бане Губберук? — промовив пан Помпа.
Мокр підняв погляд на вогняні очі ґолема. Ох, це був таки не найкращий спосіб ранкового пробудження. Божечки, декому вистачає простого будильника!
Він лежав на голому матраці, вкритий запліснявілою ковдрою, у своєму свіжорозкопаному з-під листів кабінеті, де тхнуло давнім папером — і в нього боліла кожна дрібка організму. Ніби крізь повсть, він почув слова Помпи:
— Листоноші Чекають, Шефе. Поштовий Інспектор Шеляг Сказав, Що Ви, Можливо, Побажаєте Відрядити Їх Сьогодні На Завдання, Як Належно.
Не відриваючи погляду від стелі, Мокр зморгнув.
— Поштовий інспектор? Я підвищив його аж до поштового інспектора?
— Так, Шефе. Всередині Вас Палала Жага Звершень.
Спогади минулого вечора підступно заполонили головну сцену Старого Доброго Театру Непозбувної Бентеги, й затанцювали там свою фірмову чечітку.
— Листоноші? — перепитав Мокр.
— Братство Ордена Пошти. Це Літні Люди, Шефе, Але Витривалі. Тепер Вони Вже Всі Пенсіонери, Але Зголосилися Одностайно. Вони Тут Уже Кілька Годин — Розбирають Пошту.
Я винайняв натовп ще древніших старих, ніж Шеляг...
— А що ще я зробив?
— Проголосили Дуже Натхненну Промову, Шефе. Я Був Особливо Вражений, Коли Ви Вказали, Що Слово «Янгол» Означає Просто «Посланець». Не Кожен Це Знає.
Мокр, так і лишаючись у ліжку, повільно спробував запхнути кулака собі в рота.
— О, І Ви Пообіцяли Повернути Великі Люстри Та Прекрасну Поліровану Стійку, Шефе. На Листонош Це Справило Велике Враження. Ніхто Ж Не Знає, Куди Те Все Поділося.
«О боги», — подумав Мокр.
— І Статую Бога, Шефе. Я Б Сказав, Що Це Справило На Них Ще Більше Враження, Шефе, Бо, Схоже, Її Переплавили Багато Років Тому.
— Я взагалі зробив учора щось, що свідчило б, що я при здоровому глузді?
— Перепрошую, Шефе? — не зрозумів ґолем.
Та тут Мокр згадав те світло й шепіт листів. Шепіт, який сповнив його... знань — чи спогадів про те, чого він ніколи не переживав.
— Незакінчені історії, — промовив він.
— Так, Шефе, — без подиву погодився ґолем. — Ви Весь Час Про Них Говорили, Шефе.
— Справді?
— Так, Шефе. Ви Сказали...
...що кожне недоставлене повідомлення — це шматочок простору-часу без другого кінця, маленький згусток пориву й почуття, що вільно плаває у всесвіті. Зберіть в одному місці мільйони цих згустків, і вони почнуть робити те, що й повинні робити листи. Вони стануть спілкуватися і змінювати природу речей. А коли їх достатньо, вони можуть викривляти всю навколишню реальність.
Тепер Мокрові це здавалося логічним. Ну чи не менш логічним, ніж усе інше.
— А я... справді здійнявся в повітря, оточений золотим сяйвом? — поцікавився Мокр.
— Напевне, Саме Це Я Пропустив, Шефе, — відповів пан Помпа.
— Тобто ви натякаєте, що ні.
— У Певному Сенсі Це Таки Трапилося, Шефе, — сказав ґолем.
— Але в звичайному, буденному сенсі — ні?
— Можна Сказати, Що Ви Світилися Внутрішнім Світлом, Шефе. На Листонош Це Справило Надзвичайне Враження.
Мокрів погляд наштовхнувся на крилатого капелюха, що валявся на письмовому столі.
— Я ніколи не досягну необхідного рівня, пане Помпо, — вимовив він. — Їм тут потрібен святий, а не хтось на кшталт мене.
— Можливо, Саме Святий Їм І Не Потрібен, Шефе, — відгукнувся ґолем.
Мокр сів, і ковдра звалилася з нього.
— А що з моїм одягом? — спитав він. — Я чудово пам’ятаю, що акуратно повісив його на підлозі!
— Просто Я Намагався Почистити Ваш Костюм Засобом Для Видалення Плям, Шефе, — пояснив пан Помпа, — Але, Оскільки Сам Костюм Був Як Одна Велика Пляма, То Засіб Видалив Його Весь.
— Мені цей костюм подобався! Ви могли б зберегти його хоча б на ганчір’я...
— Даруйте, Шефе, Мені Здалося, Що Це Якраз Ганчір’я Зберегли Для Пошиття Цього Костюма. Хай Там Як, Я Виконував Ваш Наказ, Шефе.
Мокр розгубився.
— Який наказ? — з підозрою спитав нарешті він.
— Ввечері Ви Попросили Мене Знайти Костюм, Який Пасував Би Поштмейстерові, Шефе. Ви Дали Мені Абсолютно Чіткі Інструкції, — сказав ґолем. — На Щастя, Мій Колега Швейна Машина № 22 Працював Для Театральних Костюмерних. Все Висить На Дверях.
34
Ну куди ж без натяку на біблійну історію з вечіркою царя Валтасара та лиховісним вогненним написом на стіні його палацу. — Прим. пер.