Правда

Втім, він пишався тим, що сам устиг підрізати помічника Патриція, а потім випхав Чарлі пролопотіти дурним слугам всю ту маячню. Це не входило в перелік послуг. Це був саме той додатковий сервіс, якого ви могли чекати від «Нової фірми». Він на ходу клацнув пальцями. Так! Вони вміли реагувати, вони вміли імпровізувати, вони вміли працювати творчо...

— Даруйте, джентльмени?

З темряви попереду виступила постать з кинджалом у кожній руці.

— Гільдія грабіжників, — сказала вона. — Даруйте, це офіційне пограбування.

На подив грабіжника, ані пан Тюльпан, ані пан Шпилька не були ані розгубленими, ані зляканими — незважаючи навіть на розмір кинджалів. Обоє перехожих швидше нагадували двійко ентомологів, які, надибавши метелика невідомого виду, з подивом побачили, що він намагається сплести невеличке павутиння.

— Офіційне пограбування? — повільно сказав пан Тюльпан.

— О, то ви — гості нашого файного міста? — сказав грабіжник. — В такому разі, у вас сьогодні щасливий день, пане... тобто панове. Пограбування на суму всього в двадцять п’ять доларів дає вам гарантійний поліс від подальших вуличних пограбувань на цілих шість місяців! Плюс — пропозиція дійсна тільки цього тижня! — ви отримуєте чудовий набір кришталевих фужерів або шашличний набір, що стане предметом заздрощів усіх ваших друзів!

— Тобто ви законні? — спитав пан Шпилька.

— Які ще, мля, друзі? — спитав пан Тюльпан.

— Так, шановний. Правитель Ветінарі вважає, що коли вже злочинність, так чи інакше, буде в місті завжди, то чому б їй не бути організованою?

Пан Тюльпан і пан Шпилька перезирнулись.

— Законність — моє кредо, — знизуючи плечима, сказав пан Шпилька. — Прошу, пане Тюльпане.

— Оскільки ви — новоприбулі, я можу запропонувати вам ознайомче пограбування на суму сто доларів, що дасть вам подальший імунітет на цілих двадцять чотири місяці, плюс флаєр на відвідання ресторану, а також комплексні знижки та ваучери на отримання розважальних послуг на загальну суму двадцять п’ять доларів у поточних цінах. Ваші сусіди оцінять...

Рука пана Тюльпана ніби розмазалась у повітрі. П’ятірня, схожа на в’язку бананів, ухопила грабіжника за шию і гримнула його головою об стіну.

— На жаль, кредо пана Тюльпана — садизм, — сказав пан Шпилька, запалюючи сигарету.

Він підняв зі землі фужери й узявся критично їх вивчати, у той час як за його спиною продовжували лунати звуки, якими зазвичай супроводжується процес перетворення м’яса на відбивну.

— Тц-тц-тц... Дешеве скло, який там кришталь, — сказав він. — І кому можна вірити в наші дні? Просто серце крається.

Тіло грабіжника гупнуло об землю.

— Думаю, я візьму шашличний набір, — сказав пан Тюльпан, переступаючи через тіло.

Він розірвав коробку й витяг з неї синьо-білого фартуха, якого уважно оглянув.

— «Убий кухаря!», — вигукнув він, накидаючи його через голову. — Агов, це ж класний прикид. Мені таки треба завести якихось, мля, друзів, щоб мої шашлики стали предметом їхніх, мля, заздрощів. А як щодо тих ваучерів?

— В таких штуках ніколи немає нічого хорошого, — сказав пан Шпилька. — Це просто спосіб впарювати товар, який нікому не потрібен. Ось... «Знижка на 25 % у „Капустяному замку“ Фарбі!», — він відкинув буклет убік.

— Теж непогано, — сказав пан Тюльпан. — Він ще мав двадцятку при собі, тож ми, мля, у виграші.

— І все ж я буду радий, коли ми покинемо це місто, — сказав пан Шпилька. — Воно надто збочене. Тільки шугнем одного здохляка.

— Йоть! Ґуть!

Крики продавця газет дзвеніли над сутінковою площею, коли Вільям повертався на Осяйну вулицю. Торгівля, як він міг бачити, тривала успішно.

Лише випадково, проходячи повз одного з покупців, він помітив заголовок:

Жінка народила кобру

Невже Сахариса самостійно зробила ще один випуск? Він підбіг до продавця.

Це не був «Час». Назва великим шрифтом — значно кращим, ніж зроблений гномами — проголошувала:

— Що це?! — гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба що на кілька шарів бруду на обличчі.

— Яке ще «це»?

— Ось це ще «це»! — через ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом Вільям був дуже роздратованим.

— Не до мене, начальнику. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.

— «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!

— Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?

— Ще одна газета! — промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). — На Осяйній вулиці?!

Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси — це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик... маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?

І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».

Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.

З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Доброгора.

— Там уже три верстати, — повідомив він. — Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!

— Так, але це лише одна шпальта. І там усе — вигадки.

— Що, справді? Навіть про кобру?

— Готовий закластись на тисячу доларів, — Вільям пригадав, що примітка маленьким шрифтом повідомляла, нібито це сталось у Ланкрі, й переглянув свою попередню оцінку. — Принаймні на сотню.

— Це ще не головна біда, — сказав гном. — Вам краще зайти.

Всередині звично рипів верстат, але більшість гномів вешталась без діла.

— Хочеш заголовки останніх новин? — спитала Сахариса, коли Вільям увійшов.

— Було б непогано, — відповів він, сідаючи за свій захаращений стіл.

— «Гравери пропонують гномам тисячу доларів за верстат».

— О ні...

— «Вампіра-іконографіста та спеціального кореспондента спокушають зарплатнею в п’ятсот доларів», — продовжила Сахариса.

— Ох.

— «У нас конкретна дупа з папером».

— Що?!

— Це дослівна цитата зі слів пана Доброгора, — пояснила Сахариса. — Не буду стверджувати, ніби точно знаю, що це значить, але мені відомо, що паперу вистачить тільки на один випуск.

— А за нову партію правлять уп’ятеро дорожче, ніж раніше, — сказав Доброгір, підходячи. — Все скупили гравери. Як каже Король — попит і пропозиція!

— Король? — Вільям звів брови. — Ви кажете про Короля?

— Ну так, Короля Золотої Ріки, — сказав гном. — Що ж, узагалі-то ми могли б заплатити нову ціну, але якщо ті, через дорогу, продаватимуть свої папірці по два пенси, ми практично нічого не заробимо.

— Отто сказав посланцеві Гільдії, що якщо ще раз його побачить, то порушить свою обітницю, — повідомила Сахариса. — Він дуже розсердився, бо той чоловік намагався видурити в нього його техніку зйомки.

— А що вирішила ти?

— Я залишаюсь. Я їм не вірю, особливо з огляду на їхні методи. Вони такі... нешляхетні, — сказала Сахариса. — Але що ж нам робити?

Вільям, прикусивши пальця, дивився в стіл. Коли він гойднув ногою, носак його черевика ствердно стукнувся об скриню з мідяками.

— Можливо, скоротити обсяг випуску? — запропонував Доброгір.

— Тоді ніхто не купуватиме газету, — сказала Сахариса. — А її мусять купувати, бо ми пишемо правду!

— Не можу не визнати, що «Сенсації» мають цікавіший вигляд, — сказав Доброгір.

— Бо вони не соромляться брехати! — відрубала Сахариса. — Що ж: я не проти по-старому отримувати долар на день. А Отто каже, що згоден працювати за півдолара, якщо йому дозволять і далі жити в льосі.