Правда

— Ігор[24] — співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи, — сказала сержант Анґва. — Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.

Вільям зауважив швидкий погляд, який Ігор кинув на сержанта. Та додала:

— Пан Ваймз дозволив.

— Тоді прайдіць сюди, — сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. — Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворд. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.

— Чому він так дивно розмовляє? — спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.

— Намагається бути сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?

— Не таких, як цей! У нього два великі пальці на правій руці!

— Він з Убервальда, — сказала сержант. — Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне — не ручкайтеся з ними в грозу...

— Ось і ми, — сказав Ігор, кульгаючи назад. — До кого першого?

— Правитель Ветінарі? — сказав Вільям.

— Він досі спиць, — сказав Ігор.

— Що, весь цей час?

— Не дивно. Такий удар па галаві...

Сержант Анґва голосно кашлянула.

— Я думав, він упав з коня, — сказав Вільям.

— Ну, так... І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, — сказав Ігор, позирнувши на Анґву.

Він повернув ключа у дверях.

Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.

— Він зовсім не прокидався? — спитав Вільям.

— Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.

— Я чув, він взагалі майже не спить, — сказав Вільям.

— Мабуць, каристаєця мажливістю, — сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.

Він відчинив наступну камеру. Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив.

— Як наші справи? — спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливо для власника обличчя, сповненого швів.

— Е-е-е, ну, мені значно краще...

Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.

— Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, — сказала сержант Анґва. — Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.

Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.

— Ви син вельможного де Ворда, авжеж? — сказав Тулумбас. — Ви пишете той новинний листок.

— Так, — сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. — М-м-м. Кажуть, Правитель Ветінарі вдарив вас кинджалом.

— Кажуть, — погодився клерк.

— Але ж ви все бачили на власні очі.

— Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відчинив двері, я зайшов до кімнати... І наступне, що я пам’ятаю, — як прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.

— Напевно, це було для вас шоком, — сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.

— Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, — палко сказав Тулумбас.

— Але у вас і голова забинтована, — сказав Вільям.

— Гадаю, я впав, коли... коли сталось те, що сталось.

«О боги, — подумав Вільям, — та він же розгублений».

— Я глибоко переконаний, що це — якась помилка, — продовжував Тулумбас.

— Його високість був дуже заклопотаний?

— Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.

— Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?

— Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.

Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям...

— Чому ви вважаєте... — почав він, і тут його побоювання справдились.

— Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, — сказав Тулумбас. — Чи зобов’язаний?

— Ні, але...

— Сержанте!!! — заволав Тулумбас.

Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.

— Так? — сказала Анґва.

— Я завершив розмову з цим добродієм, — сказав Тулумбас. — І я стомлений.

Вільям зітхнув і сховав записник.

— Дякую, — сказав він. — Ви дуже допомогли.

Йдучи коридором, Вільям сказав:

— Він не може повірити, що його високість вчинив цей напад.

— Еге ж, — сказала сержант.

— Схоже, йому дуже сильно дісталося по голові, — продовжував Вільям.

— Он як?

— Послухайте, навіть я бачу, що тут пахне смаленим.

— Невже?

— Авжеж, — сказав Вільям. — А ви, мабуть, брали курси спілкування у пана Ваймза?

— Думаєте?

— Відданість — чудова риса.

— Справді? Вихід — тут.

Акуратно провівши Вільяма на вулицю, сержант Анґва піднялась назад до кабінету Ваймза і безгучно зачинила за собою двері.

— Отже, він помітив лише ґорґулій? — спитав Ваймз, дивлячись через вікно, як Вільям іде вулицею.

— Очевидно. Проте я не стала б його недооцінювати. Він спостережливий — здогадався про м’ятну бомбу. А та стріла в підлозі? Чи багато офіцерів звернули б увагу, наскільки глибоко вона засіла?

— На жаль, на жаль...

— Ще він помітив, що в Ігоря два великих пальці... І навряд чи хтось інший завважив би картоплини в акваріумі.

— Ігор досі їх не повикидав?

— Ні, командоре. Він вважає, що від чіпсів до тараньки — одне покоління[25].

Ваймз зітхнув.

— Гаразд, сержанте. Досить про закуски. Які ставки?

— Командоре?

— Я знаю, що роблять на чергуванні. Вони б не були поліцейськими, якби один із них не тримав касу.

— На пана де Ворда?

— Так.

— Гм... П’ять до трьох, що наступного понеділка він буде вже мертвий.

— Ви не могли б ненав’язливо пустити чутку, що я не в захваті від подібних речей?

— Слухаюсь, командоре.

— З’ясуйте, хто приймає ставки. І коли з’ясуєте, що це Ноббі, заберіть у нього записи.

— Так, командоре. А що робити з паном де Вордом?

Ваймз подивився на стелю.

— Скільки офіцерів його ведуть?

— Двоє.

— Ноббі зазвичай чудово вираховує шанси. Гадаєте, двох достатньо?

— Ні.

— Згоден. Але в нас не вистачає кадрів. Йому доведеться вчитися на власних помилках. Біда в тому, що його перший урок стане також і останнім.

Пан Тюльпан виткнувся з алеї, де щойно завершив серію переговорів щодо закупівлі незначної партії субстанції, яка складалася із суміші щурячої отрути з подрібненим господарським милом.

Він застав пана Шпильку за читанням великого аркуша.

— Що це?

— Гадаю, це проблема, — відповів пан Шпилька, згортаючи аркуша й кладучи його до кишені. — Так, проблема.

— Це місто, мля, діє мені на нерви, — сказав пан Тюльпан, доки вони йшли вулицею. — У мене голова болить! І нога.

— І що? Мене теж вкусили. Ти дуже помилився з тим собакою.

— Ти хочеш сказати, що не треба було в нього стрілять?

— Я хочу сказати, що треба було не промазати. А так він змився.

— Це просто собака, — пробурчав пан Тюльпан. — Яка ще проблема може бути зі звичайним собакою? Навряд чи якийсь суд визнає собаку надійним та поважним, мля, свідком. І нас ніхто не попереджав ні про якого, мля, собаку!

Його литка починала пекти, наштовхуючи на туманні підозри, що напередодні дехто не почистив зуби.

— Хай би, мля, спробували нести того чувака, коли в литки чіпляється скажений собака! І, до речі, чого той, мля, зомбі не попередив нас, який цей чувак швидкий? Якби він не втупився в клоуна, він би мене продірявив!

Пан Шпилька знизав плечима. Але про себе зробив позначку. Пан Підступп таки дійсно багато про що забув повідомити «Новій фірмі», і зокрема — про те, що Ветінарі рухався зі швидкістю кобри.

Пана Шпильку теж ледь не підрізали — і це мало коштувати тому адвокатові великих грошей.

24

Ігор — таке ім’я в романах Пратчетта носять усі штучні люди; ремінісценція на класичний сюжет про монстра доктора Франкенштейна. — Прим. пер.

25

«Одне покоління» — у цьому короткому жарті насправді йдеться про цілий пласт невідомої нам культури. Дослівно фраза звучить «від миттєвої риби до чіпсів — лише одне покоління».

Своєю появою жарт завдячує одній африканській рибі сімейства карпозубих. На час посухи ця риба закопує свою ікру в мул, де ікринки не розвиваються, доки не почнуться дощі. В 60-х роках XX століття на Заході меткі підприємці організували торгівлю цією ікрою в сухих шматках мулу, щоб школярі, поливаючи їх водою, могли спостерігати, як виникає і розвивається зародок риби. Продукт назвали «instant fish» — «миттєва риба»... Бізнес прогорів — ікри виявилося замало; але тим часом словосполучення «миттєва риба» закріпилося як гумористична назва спочатку рибних, а там і всіх харчів «швидкого приготування».

Таким чином, Пратчетт ніби говорить, що зомбі Ігор хоче вивести рибу з картоплі «за одне покоління». Але насправді він натякає, що від часів засилля «їжі швидкого приготування» минуло лише одне покоління — а світ уже споживає дещо набагато гірше, наприклад, чіпси.

Перекладач не певен, що заміна всього цього культурного пласту протиставленням чіпсів та тараньки — це достатня заміна. Зате між ними теж минуло тільки одне покоління. — Прим. пер.