Правда

— Але хіба він — не жертва, командоре?

— Його лікує один з моїх людей.

— Тобто це не звичайний лікар?

Погляд Ваймза прикипів до записника.

— Лікарі нашого міста — прекрасні люди, — рівно заговорив він, — і я не стерпів би, якби хтось написав про них щось погане. Просто так сталося, що один з моїх співробітників має... особливі навички.

— Тобто може відрізнити зад від ліктя?

Ваймз виявився гарним учнем. Він промовчав з абсолютно незворушним виразом обличчя.

— Дозвольте ще одне запитання? — спитав Вільям.

— Наскільки я розумію, вас все одно не стримати.

— Ви знайшли пса Правителя?

Знову — цілковита незворушність. Але тепер Вільямові видалося, що за цим обличчям закрутилися одразу десятки коліщат.

— Пса? — перепитав Ваймз.

— Здається, його звали Гав, — сказав Вільям.

Ваймз продовжував байдуже дивитись на нього.

— Якщо не помиляюсь, тер’єр, — сказав Вільям.

Ваймз і оком не змигнув.

— Чому з підлоги стирчала арбалетна стріла? — спитав Вільям. — Мені це здається незрозумілим, якщо тільки не припустити, що в кімнаті був хтось іще. Стріла сиділа глибоко, тож це був не рикошет. Стріляли у щось на підлозі. Можливо, у щось висотою з собаку?

На обличчі командора не ворухнувся жоден м’яз.

— І потім — м’ятний запах у кабінеті, — продовжував Вільям. — Це була справжня загадка. І тоді я подумав: можливо, хтось не хотів би, щоб його вистежили за запахом? Можливо, цей хтось теж чув про вашого перевертня? Хіба фляжка м’ятної олії, розлита на долівку, не змішала б вам карти?

Ось воно — ледь помітний зблиск очей у ту мить, коли Ваймз кинув погляд на якісь папери перед собою. «У вишеньку!» — подумав Вільям[23].

Врешті-решт, ніби піфія, що промовляє тільки раз на рік, Ваймз сказав:

— Я вам не довіряю, пане де Ворд. І щойно зрозумів чому. Не лише з тієї причини, що ви спричиняєте проблеми. Розбиратися з проблемами — це моя робота, за це мені платять і через це я маю дозвіл на носіння обладунків. Але перед ким несете відповідальність ви? Я мушу відповідати за те, що роблю, — хоча хай мені грець, якщо я наразі знаю, перед ким. Але ви? У мене складається враження, що ви вільні робити будь-які дурниці, які вам тільки заманеться!

— Гадаю, я несу відповідальність перед правдою, ваша милосте.

— Та невже? І як саме?

— Даруйте?

— Якщо ви збрешете, правда прийде і дасть вам ляпаса? Я вражений. Звичайні люди, як от я, несуть відповідальність перед іншими людьми. Навіть Ветінарі постійно озирався... озирається на Гільдії. А ви — ви несете відповідальність перед Правдою! Яка краса. Де вона живе? Вона читає вашу газету?

— Він, — сказала сержант Анґва. — Здається, є бог правди.

— Навряд чи в нього велика паства, — відрубав Ваймз. — Крім хіба що нашого приятеля, — він знову втупився у Вільяма поверх своїх зчеплених пальців, і коліщатка знову закрутились.

— Припустімо — лише припустімо — у вашому розпорядженні опинилося б зображення певного собаки, — заговорив він. — Ви могли б його надрукувати?

— Йдеться про Гава, чи не так? — спитав Вільям.

— Могли б чи ні?

— Поза всяким сумнівом.

— Нам було б цікаво дізнатися, чому він загавкав перед... пригодою, — сказав Ваймз.

— І якби ви його розшукали, капрал Ноббс поспілкувався б із ним тою собачою мовою, еге ж? — спитав Вільям.

Ваймз знову набрав вигляду статуї.

— Ми могли б дістати цей малюнок протягом години, — сказав він.

— Дякую. Командоре, хто зараз править містом?

— Я простий нишпорка, — сказав Ваймз. — Мені таких речей не пояснюють. Але я припускаю, що буде обрано нового Патриція. Все це прописано в міському статуті.

— Хто може розповісти про це більше? — спитав Вільям, подумки додавши: «„Простий нишпорка“, щоб я так жив!»

— В першу чергу, пан Підступп, — сказав Ваймз, цього разу дозволивши собі усмішку. — Дуже корисна порада, правда? На все добре, пане де Ворд. Сержанте, будьте ласкаві провести пана де Ворда до виходу.

— Я хотів би побачити Правителя Ветінарі, — сказав Вільям.

— Що?!

— Це обґрунтоване прохання, ваша милосте.

— Ні. По-перше, він досі непритомний. По-друге, він під арештом.

— Невже ви не допускаєте до нього навіть адвоката?

— Я гадаю, хлопче, його високості й без того досить проблем.

— Тоді як щодо Тулумбаса? Він же не під арештом, чи не так?

Ваймз кинув погляд на сержанта Анґву, котра знизала плечима.

— Гаразд. Це не протизаконно, і ми не можемо дозволити, щоб люди думали, що він мертвий, — сказав він.

Знявши з гачків латунно-шкіряну переговірну трубу, він завагався.

— Сержанте, з тією проблемою вже розібралися? — спитав він, не звертаючи на Вільяма уваги.

— Так, командоре. Переговірні труби тепер гарантовано відокремлені від пневмопошти.

— Ви впевнені? Чули, що констебль Гостробік вчора втратив всі зуби?

— Обіцяно, що це більше не повториться, командоре.

— Очевидно, не повториться. У нього ж більше не залишилось зубів. Гаразд... — Ваймз підняв трубку, трохи потримав її на віддалі й заговорив у неї:

— З’єднайте мене з в’язницею, будь ласка.

— Гу-гу-гу?

— Повторіть!

— Гу?

— Це Ваймз!

— Бур-бур-бурурум?

Ваймз поклав трубку на місце й подивився на сержанта Анґву.

— Ремонт ще триває, командоре, — сказала вона. — Труби підгризають щурі.

— Щурі?!

— Боюся, так.

Ваймз загарчав і повернувся до Вільяма.

— Сержант Анґва проведе вас до в’язниці, — сказав він.

Вільям нарешті опинився по інший бік дверей.

— Ходімо, — сказала сержант.

— Я добре тримався? — спитав Вільям.

— Бачила і гірше.

— Даруйте за згадку про капрала Ноббса, але...

— О, про це не хвилюйтесь, — сказала сержант Анґва. — Вашу спостережливість обговорюватиме все управління. Розумієте, пан Ваймз добрий до вас, бо ще не вирішив, що ви за один. Просто будьте обережні, ось і все.

— Зате ви вже вирішили, що я за один, авжеж? — сказав Вільям.

— Скажімо так: я не покладаюсь на перше враження. Дивіться під ноги.

Вона пройшла до підземелля поперед нього. Вільям помітив (йому вистачило розуму не записувати), що внизу їх зустріли двоє Вартових.

— Вибачте, а тут завжди стоїть охорона? Я маю на увазі, камери ж і без того замкнені, чи не так?

— Я чула, у вас працює вампір, — сказала сержант Анґва.

— Отто? Ну, так. Ми не маємо упереджень на цей рахунок...

Сержант не відповіла. Натомість вона відчинила двері головного коридору й гукнула:

— Відвідувач до пацієнтів, Ігорю.

— Адну сікунду, сіржанте.

Кімната була освітлена моторошним мерехтливим синім світлом. На полицях уздовж однієї зі стін вишикувались банки. Всередині деяких із них ворушились якісь створіння — дуже дивні створіння. Інші створіння просто плавали за склом. В кутку, на якомусь хитромудрому пристрої з мідних куль та скляних стержнів, шипіли блакитні іскри. Але головним об’єктом, що привернув Вільямову увагу, було величезне око.

Перш ніж він встиг закричати, перед оком з’явилась рука, і те, що він сприйняв був за гігантську зіницю, виявилось найбільшою з бачених ним лінз, що звисала на підвісці з лоба свого носія. Втім, цей факт не надто допоміг Вільямові знову відчути вологу в пересохлому від страху роті.

Одне око було вище за інше. Одне вухо — більше за друге. Обличчя було мішаниною швів. Але все це було ніщо порівняно зі скуйовдженою зачіскою; засмальцьоване чорне волосся Ігоря було, на манер деяких юних музикантів, начесане наперед, але мало таку довжину, що могло б залишити без ока якого-небудь ні в чому не винного перехожого. Втім, судячи з вигляду робочого місця Ігоря, він потім цілком міг би повернути те око на місце.

На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.

23

3 виразом «В яблучко!» мешканці Анк-Морпорка на час описуваних подій знайомі ще не були. — Прим. авт.