Правда

Вільям відштовхнув крісло й підійшов до Доброгора, який терпляче чекав біля таці зі шрифтом.

— Гаразд... Нагорі потрібен рядок... — Вільям заплющив очі і, замислившись, ущипнув себе за кінчик носа. — Е-е-е... «Сенсаційна подія в Анк-Морпорку»... Є? Якнайбільшим кеглем. Далі — меншим, внизу... «Патрицій напав на клерка з кинджалом»... Гм...

Він відчував, що це звучить неправильно. Граматично неточно. З кинджалом був Патрицій, а не клерк.

— Гаразд, із цим розберемося пізніше... Гм... Новим шрифтом... «Таємниця стаєнь»... Далі нижче — знову іншим шрифтом... «Варта розгублена». Є? Тепер початок статті...

— Початок? — перепитав Доброгір, швидко-швидко вихоплюючи літери з таці. — Хіба ми її вже майже не закінчили?

Вільям пробіг своїми нотатками. Як же ж його почати... З чогось цікавого... Ні, з чогось вражаючого... З якогось вражаючого факту... Ні, ні... Ця історія була дивовижною від початку до кінця....

— «Стали відомі подробиці нападу, скоєного сьогодні в палаці Правителем Ветінарі»... Виправте на «як гадають, Правителем Ветінарі»...

— Ти ж наче сказав, що він його таки скоїв, — мовила Сахариса, прикладаючи до очей хусточку.

— Знаю-знаю, просто я думаю, що якби Правитель хотів когось убити, цей хтось був би вже мертвий... Чому б тобі не пошукати ім’я Ветінарі в «Хто є Хто»? Здається, він навчався в Гільдії найманців.

— То Правителем чи не Правителем? — спитав Доброгір, тримаючи руку над пеналом з «П». — Просто скажи.

— Нехай буде «як гадають, Правителем», — сказав Вільям. — «...на Руфуса Тулумбаса, його власного секретаря. Е-е-е... Прислуга в палаці почула...»

— Мені братися за довідник чи йти шукати жебраків? — спитала Сахариса. — Я не можу робити все одразу.

Вільям подивився крізь неї. Тоді кивнув.

— Рокі?

Троль під дверима хропнув і прокинувся.

— Шо, бос?

— Піди розшукай Старого Тхора Рона та інших і якнайшвидше веди їх сюди. Скажи їм, що отримають премію. Так, на чому я зупинився?

— «Прислуга в палаці почула», — підказав Доброгір.

— «...почула, як його високість...»

— ...який з відзнакою закінчив курси Гільдії найманців у 1968-му, — гукнула Сахариса зі своєї кімнати.

— Вставте це, — швидко сказав Вільям. — Далі продовжуємо так: «...вигукнув: „Я вбив його, я вбив його, який жах“»... Хай йому грець, Ваймз правий. Цього не може бути: щоб так заговорити, Ветінарі мав би з’їхати з глузду.

— Пан де Ворд, чи не так? — почувся голос.

— А нехай його, що там іще?

Вільям обернувся.

Першими, кого він побачив, були тролі. Вся справа у тому, що четверо здоровенних тролів, навіть якщо вони стоять за спинами всіх інших, все одно, в певному сенсі, будуть на першому плані будь-якої картини. Двоє чоловіків на цьому тлі здавалися дрібного деталлю — тим більше, що один із них міг називатись людиною хіба що на догоду традиції. На його обличчі лежала сіра блідість зомбі, а вираз цього обличчя видавав особу, яка, можливо, й не прагне бути прикрою, проте завдає присутнім чимало прикрощів.

— Пане де Ворд? Гадаю, ви мене знаєте. Моє прізвище — Підступп, я з Гільдії адвокатів, — сказав пан Підступп і задерев’яніло вклонився. — Це, — він вказав на тендітного юнака поруч, — пан Рональд Близько, новий голова Гільдії граверів та друкарів. Четверо джентльменів за моєю спиною, наскільки мені відомо, не належать до жодної Гільдії...

— Граверів та друкарів? — повторив Доброгір.

— Так, — сказав Близько. — Ми розширили свій статут. Членство в Гільдії коштує двісті доларів на рік.

— Я не... — почав Вільям, проте Доброгір поклав долоню йому на руку.

— Це шантаж, але все не так погано, — прошепотів він. — У нас немає часу сперечатись, та ми відіб’ємо втрати за кілька днів!

— Одначе, — сказав пан Підступп своїм спеціальним адвокатським голосом, що, здавалося, всмоктував гроші кожною ноткою, — за наявних умов та з огляду на особливі обставини, для отримання членства в Гільдії передбачено також одноразову виплату. В розмірі... припустімо... дві тисячі доларів.

Гноми завмерли. За мить врізнобій загримів метал: гноми, як один, поклали на столи свинцеві літери й повитягали з-за верстата бойові сокири.

— Отже, домовились? — сказав пан Підступп, відступаючи вбік.

Тролі випростались. Для бійки між тролем і гномом ніколи не треба шукати особливих причин; часом вистачає того факту, що вони існують в одному й тому ж світі.

Цього разу вже Вільям стримав Доброгора.

— Стійте, стійте. Боюся, закон забороняє вбивати адвокатів.

— Ти впевнений?

— Ну, вони ж усе ще існують, правильно? До того ж він зомбі. Якщо ви розрубаєте його надвоє, отримаєте два позови. — Вільям підвищив голос. — Ми не можемо заплатити, пане Підступп.

— В такому разі застосовне законодавство та усталена практика дозволяють мені...

— Покажіть мені цей ваш статут! — вибухнула Сахариса. — Ронні Близьку! Я знаю тебе, відколи ми були дітьми, і ти завжди вплутувався в щось непутяще!

— Добридень, панно Кріпслок, — сказав пан Підступп. — Взагалі-то ми передбачали, що хтось може цим зацікавитись, і я взяв примірник статуту зі собою. Сподіваюсь, ми всі тут законослухняні громадяни.

Сахариса вихопила з його рук поважного вигляду сувій з печаткою на шворці і втупилася в нього так, ніби намагалась випалити написане геть з пергаменту самим лише поглядом.

— Ох, — нарешті сказала вона. — Здається, все в порядку.

— Саме так.

— Крім підпису Патриція, — додала Сахариса, повертаючи сувій.

— Сонечко, це лише дрібна формальність.

— Я вам не сонечко, і підпису немає, формальний він там чи ні. А отже, документ недійсний, чи не так?

Пан Підступп змінився в обличчі.

— Невже неясно, що ми не можемо отримати підпис людини, яка перебуває під вартою за підозрою в тяжкому злочині?

О, подумав Вільям, в хід пішли слова для мітингів. Коли хтось каже «невже неясно», це означає, що в нього велика проблема з раціональними аргументами, і насправді все настільки неясно, наскільки лише можливо.

— Хто ж тоді править містом? — спитав Вільям.

— Звідки я знаю, — сказав пан Підступп. — Це не стосується моїх професійних обов’язків. Я...

— Пане Доброгоре, — сказав Вільям, — найвищий кегль, будь ласка.

— Готово, — сказав гном. Його руки нависли над свіжим набором.

— Великими літерами: «ХТО ПРАВИТЬ АНК-МОРПОРКОМ?», — продиктував Вільям. — Тепер рядковими, ширина дві колонки: «Хто урядує в місті, доки Правитель Ветінарі перебуває під вартою? Один з провідних юристів міста не зміг відповісти на це запитання, оскільки, за його словами, це не стосується його професійних обов’язків. Аргументуючи свою позицію, пан Підступп сказав...»

— Ви не маєте права це друкувати! — прогарчав пан Підступп.

— Будь ласка, дослівно, пане Доброгоре.

— Вже набираю, — мовив гном, із клацанням формуючи свинцеві рядки.

Краєм ока Вільям помітив Отто, який вибрався зі своєї комірчини і з подивом спостерігав за сум’яттям.

— «Також пан Підступп додав»? — сказав Вільям, дивлячись адвокатові у вічі.

— Нелегко вам буде все це надрукувати без верстата, — заговорив Близько, ігноруючи відчайдушні жести Підступпа. — Нелегко!

— «Таку думку висловив пан Близько з Гільдії граверів», — сказав Вільям. — Б-ли-зь-ко... «Саме він цього ж дня намагався розорити „Час“, висунувши фінансові вимоги на основі недійсного документа», — Вільям відчув, що, хоча його рот ніби наповнено кислотою, він все одно неймовірно насолоджується подіями. — «На прохання прокоментувати це кричуще порушення норм вітчизняного законодавства пан Підступп заявив...»?

— ПРИПИНІТЬ ЗАПИСУВАТИ РОЗМОВУ! — заволав Підступп.

— Виділіть це речення, пане Доброгоре.

Що тролі, що гноми не зводили очей з адвоката та Вільяма. Вони відчували, що двобій у розпалі, але ніяк не могли побачити крові.

— Ти готовий, Отто? — спитав Вільям, обертаючись.

— Якшчо гноми стати трошшки тісніше, — сказав Отто, зазираючи в іконограф. — О, йа, чудофо, тепер повернемо так, щоб сфітло блишчало на тих великих ножах... Тролі, будь ласка, підняти кулаки... Так, усі посміхайт!