Джинґо

Він пройшов непоміченим крізь юрби людей, поки не дістався палацу. Зайшов у таємний коридор і, навіть не думаючи, оминув різні пастки на шляху, адже він же їх і придумав. Він дістався дверей до своєї просторої кімнати і відімкнув їх. Опинившись всередині, він знову замкнув двері і просунув ключ у шпарину під ними. А тоді зітхнув. 

То ось він який, світ? Справжня божевільня, повна божевільців. Що ж, відтепер він буде обережним. Було очевидно, що деяким людям кортить усе обернути на зброю. Він заварив собі горнятко чаю. Вийшов дещо затягнутий процес, бо він тим часом розробляв кращий вид ложки та невеличкий пристрій для покращення циркуляції окропу. 

Тоді він вмостився в своєму спеціальному кріслі і потягнув за важіль. Впали противаги. Вода перетекла з одного резервуара в інший. Крісло скрипнуло і перейшло в зручне положення. Леонард похмуро дивився крізь вікно мансарди. Кілька морських пташок ліниво кружляли в блакитному квадраті, ледве махаючи крилами… Згодом, коли його чай почав остигати, Леонард взявся малювати. 

— Леді Сибіл? Оце так несподіванка, — мовив лорд Ветінарі. — Добрий вечір, сер Семюел, який на вас красивий шарф. Капітане Моркво, і ви тут. Будь ласка, сідайте. У нас іще багато незавершених справ. 

Вони сіли. 

— Насамперед, — почав лорд Ветінарі, — я щойно зробив начерк оголошення для міських оповісників. Новини хороші. 

— То війна вже офіційно закінчилась? — запитав Морква. 

— Війна, капітане, ніколи і не починалася. Це було… непорозуміння. 

— Ніколи не починалась? — мовив Ваймз. — Загинули люди! 

— Власне, — підтвердив Ветінарі. — А це означає — чи не так — що нам слід якомога більше прислухатися одне до одного? 

— А що з Принцом? 

— О, переконаний, Ваймзе, ми з ним можемо домовитися. 

— Я так не думаю! 

— З Принцом Куфурою? Я думав, він вам подобається. 

— Що? А що сталося з іншим принцом? 

— Він, схоже, подався з довгим візитом у далекі краї, — мовив Патрицій. — З певним прискоренням. 

— Маєте на увазі візит, коли у вас навіть немає часу спакувати речі? 

— Саме так. Схоже, він розчарував своїх людей. 

— А ми знаємо, в яку саме країну він подався? — запитав Ваймз. 

— Хапоністан, здається — перепрошую, я сказав щось смішне? 

— О ні. Ні. Просто мені майнула одна думка, от і все. 

Ветінарі відкинувся в кріслі. 

— І вкотре мир встелив усе ідилічною ковдрою. 

— Втім, не думаю, що хапонці дуже з того раді. 

— Така природа людей — накидатися на своїх лідерів, коли від них відвернулась удача, — додав Ветінарі з незмінним виразом обличчя. — О, проблеми без сумніву будуть. Нам лише доведеться… їх обговорити. Принц Куфура дуже приємний чоловік. Такий, як більшість його попередників. Плящина вина, буханець хліба і дюжина-друга урочистих і хвалебних звернень, і його вже не так хвилюватиме політика. 

— Вони не менш кмітливі за нас, — сказав Ваймз. 

— Тоді нам необхідно не відставати від них, — сказав Ветінарі. 

— Щось на кшталт мозкових перегонів, — мовив Ваймз. 

— Що куди краще за перегони озброєнь. І дешевше, — мовив Патрицій, — він листав документи, які лежали перед ним на столі. — Отож, що у нас тут — ага. Що в нас із трафіком? 

— Трафіком? — мозок Ваймза спробував зробити різкий розворот. 

— Так. Наші старовинні вулички останнім часом страшенно переповнені. Я чув, на Королівському тракті живе візник, який обзавівся господарством і сім’єю, поки стояв у черзі. А відповідальність за чистоту вулиць насправді віддавна лежить на плечах Варти. 

— Можливо, сер, але нині… 

— Тож ви, Ваймзе, створите відділок, який регулюватиме ці питання. Вирішуватиме проблеми. Поцуплені вози і так далі. І стежитиме за тим, щоби головні перехрестя були без корків. І, можливо, штрафуватиме візників, які надто довго стоять на дорозі і перешкоджають руху. І так далі. Сержант Колон разом із капралом Ноббсом, думаю, ідеально підходять для цієї роботи, що, я підозрюю, легко може бути самофінансованою. Що ви про це думаєте? 

«Шанс бути «самофінансованими» і не пристреленими, — подумав Ваймз. — Вони подумають, що вмерли і потрапили в рай». 

— Це ви так хочете їх винагородити, сер? 

— Скажімо так, Ваймзе, якщо людина не в своїй тарілці, треба знайти для неї підхожу. 

— Думаю, з цим не виникне проблем, сер. Звісно, це означає, що мені доведеться когось підвищити… 

— Переконаний, що можу доручити деталі вам. Звісно, їм двом також належить невеличка надбавка. Скажімо, десять доларів. О, іще одне, Ваймзе. Я особливо радий, що леді Сибіл зараз усе сама почує. Я вирішив змінити назву вашої посади. 

— Невже? 

— «Командор» доволі важко вимовляється. Тож мені нагадали, що слово, яке першочергово означало «командор», було «дукс»[30]. 

— Дукс Ваймз? — він почув, як охнула Сибіл. 

Ваймз розумів, що довкола нього запала вичікувальна тиша, як між запаленням ґнота і вибухом. Він знову й знову прокручував це слово в умі. 

— Герцог? — перепитав він. — О, ні… Сибіл, можеш зачекати за дверима? 

— Чому, Семе? 

— Мені потрібно особисто обговорити це з його світлістю. 

— Тобто зчинити сварку? 

— Дискусію. 

Леді Сибіл зітхнула. 

— Ох, ну гаразд. Слово за тобою, Семе. Ти це знаєш. 

— Виникли ще… попутні питання, — сказав лорд Ветінарі, коли за нею зачинилися двері. 

— Ні! 

— Можливо, вам слід їх заслухати. 

— Ні! Ви вже раніше так зі мною чинили! Ми організували Варту, нам майже вдалося набрати необхідну кількість особового складу, фонд вдовиць і сиріт так розрісся, що чоловіки вже в чергу стають, щоб нести варту в небезпечних районах, а мішень для гри в дартс, яку ми нещодавно отримали, як новесенька! Нам нічого не треба! 

— Мені завжди здавалось, що на Кам’янолицого Ваймза безпідставно зводять наклеп, — мовив Ветінарі. 

— Я не прийму… Що? — Ваймз застопорився посеред гніву. 

— Я теж так завжди вважав, — віддано мовив Морква. 

Ветінарі підвівся, підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, виглянув на Брод-Вей. 

— Схоже, настав час для… переосмислення деяких старих припущень, — мовив Ветінарі. 

Усвідомлення лягло на Ваймза холодним серпанком. 

— Ви пропонуєте змінити історію? — запитав він. — Я правильно зрозумів? Переписати… 

— О, мій дорогий Ваймзе, історія весь час міняється. Її постійно переглядають і переосмислюють, якось же нам треба займати істориків? Не можна допустити, щоб вони розгулювали вулицями з таким багажем знань і купою вільного часу. Голова Гільдії істориків цілком зі мною згідний, і я знаю, що головна роль вашого предка в історії міста дозріла до свіжого… аналізу. 

— Ви вже з ним це обговорили? — запитав Ваймз. 

— Ще ні. 

Ваймз кілька разів то розтуляв, то затуляв рота. Патрицій повернувся до столу і взяв аркуш паперу. 

— І, звісно, потрібно подбати про інші деталі… — сказав він. 

— Наприклад? — хрипко мовив Ваймз. 

— Герб Ваймзів, звісно ж, буде відновлено. Це важливо. Знаю, що леді Сибіл неймовірно засмутилась, дізнавшись, що вам не дозволено мати власний герб. А також коронета з навершями… 

— Можете взяти цю коронету з навершями і… 

— …яку ви, я сподіваюсь, одягатимете на офіційні події, такі як, приміром, відкриття пам’ятника, який так довго знеславлював місто своєю відсутністю. 

Хоч раз Ваймзові вдалося випередити Ветінарі. 

— Знову старий Кам’янолиций? — запитав він. — Я вгадав, так? Пам’ятник старому Кам’янолицому? 

— Правильно, — мовив лорд Ветінарі. — Ясно, що не вам. Зводити статую комусь, хто намагався зупинити війну, якось не дуже, ем, статечно. Звісно, якби через вашу горду недбалість загинуло п’ять сотень солдатів, ми би вже плавили бронзу. Ні. Я думав про першого Ваймза, який спробував відкрити шлях у майбутнє, а натомість всього лиш увійшов у історію. Я думав, десь, може, на вулиці Персикового пирога… 

30

В Римській імперії — звання військового вождя. Від нього пішли англійське duke (герцог), італійське duce (дуче). — Прим. пер.