Джинґо

Ахмед озирнувся на футболістів. 

— У Хапоністані кочівники грають у дуже схожу гру, — сказав він. — Але на конях. Ціль — провести об’єкт довкола воріт. 

— Об’єкт? 

— Мабуть, краще думати про ту річ як про якийсь «об’єкт», сер Семюел. А тепер, думаю, мені слід рушати. В горах чигають злодії. І там чисте повітря. Ти знаєш, у поліцейських завжди багато роботи. 

— Думаєш якось повернутися в Анк-Морпорк? 

— А ти хочеш мене там бачити, сер Семюел? 

— Це відкрите місто. Але обов’язково забіжи в Псевдополь-Ярд, коли приїдеш. 

— Ах, згадаємо старі добрі часи. 

— Ні. Ти віддаси цей меч. Ми дамо тобі розписку, і ти зможеш його забрати, коли поїдеш. 

— Доведеться мене вмовляти, сер Семюел. 

— О, я думаю, мені достатньо раз попросити. 

Ахмед засміявся, кивнув Ваймзові і поїхав. Кілька хвилин він був обрисом на тлі стовпа пилу, а тоді рухомою цяткою в мареві, а затим пустеля його проковтнула. 

День добігав кінця. В наметі зібралися різні хапонські службовці і деякі анк-морпоркці. Ваймз кілька разів наближався до нього і чув, як там про щось збуджено сперечалися. 

Тим часом армії взялися обладнувати свої позиції. Хтось уже поставив грубий вказівник, стрілки якого показували на домівки солдатів. Оскільки вони всі були в Анк-Морпорку, всі стрілки показували в точнісінько одному напрямі. 

Він побачив, що більша частина Варти сидить, сховавшись від вітру, поки якась зморщена хапонська жінка готує непросту страву на маленькому вогні. Всі вони здавалися цілком живими, зі звичним маленьким знаком запитання у випадку Реджа Шкарбана. 

— Де ви запропастилися, сержанте Колоне? — запитав Ваймз. 

— Я пообіцяв тримати це в таємниці, сер. Його світлості. 

— Ясно, — Ваймз не наполягав. Витиснути інформацію з Колона — як витиснути воду з фланелевої сорочки. Це може зачекати. — А Ноббі? 

— Я тут, сер! — зморщена жінка відсалютувала, брязнувши браслетами. 

— Це ти? 

— Так точно, сер! Як жінка, я виконую брудну роботу, сер, хоч тут присутні нижчі за званням вартові, сер! 

— Годі тобі, Ноббі, — мовив Колон. — Смішинка не вміє готувати, шматочки Реджа падають в пательню, а Анґва… 

— …не береться до кулінарії, — договорила Анґва. Вона лежала, заплющивши очі, на каменюці. Каменюка та мала дрімучі обриси Щебеня. 

— Коротше, ти взявся готувати так, ніби це від тебе очікувалось, — мовив Колон. 

— Кебаб, сер? — запропонував Ноббі. — Тут на всіх вистачить. 

— У вас тут, бачу, звідкись їжа, — сказав Ваймз. 

— Від хапонського квартирмейстера, сер, — сказав Ноббі, вишкіряючись під вуаллю. — Замакітрила йому голову своїми сексуальними флюїдами, сер. 

Ваймзовий кебаб застиг на півшляху до рота, скрапуючи ягнячим жиром йому на ноги. Він бачив, як Анґва розплющила очі та з жахом втупилася в небо. 

— Я сказала йому, що роздягнусь і закричу, якщо він не вділить жрачки, сер. 

— Мене б це точно до смерті налякало, — сказав Ваймз. Він помітив, як Анґва знову видихнула. 

— Та, думаю, якби я правильно використовувала свої можливості, то могла би стати одною з тих фатальних жінок, — сказав Ноббі. — Достатньо мені підморгнути чоловіку, як його вітром здуває. Мені б це могло пригодитися. 

— Я сказав йому, що він може перевдягнутися назад у свою уніформу, але він каже, що йому так комфортніше, — прошепотів Колон Ваймзу. — Правду кажучи, я вже трохи переживаю. 

«З цим я нічого не вдію, — подумав Ваймз. — Такого немає в книзі правил.» 

— Е… як би це пояснити?.. — почав він. 

— Не треба мені тут ваших брудних інсинувацій, — сказав Ноббі. — Я ті’ки хочу сказати, іноді корисно пожити в шкурі іншої людини. 

— Що ж, хіба якщо недовго… 

— Я просто знайомився зі своїм ніжним началом, ясно? Хотів зрозуміти точку зору іншого чоловіка, навіть якщо цей чоловік — це жінка. 

Він глянув на їхні обличчя і замахав руками. 

— Добре, добре, я перевдягнуся в уніформу після того, як приберу в таборі. Щасливі? 

— Щось так смачно пахне! 

До них підбіг Морква, набиваючи м’яч. Він роздягнувся по пояс. А на шиї в нього теліпався свисток. 

— Я оголосив перерву, — він сів. — І відіслав кількох хлопців в Ґебру, щоб дістали чотири тисячі помаранчів. А незабаром об’єднані полкові оркестри Анк-Морпорка підуть у контрмарш, граючи добірку улюблених воєнних пісень. 

— А вони практикували контрмарш? — запитала Анґва. 

— Не думаю. 

— Тоді проблем не буде. 

— Моркво, — звернувся до нього Ваймз. — Не хочу ставити зайві запитання, але як вам вдалося посеред пустелі надибати футбольний м’яч? — Та голос у його голові не давав спокою: ти чув, як він помер, ти чув, які всі вони померли… деінде. 

— О, останнім часом я ношу здутий м’яч у торбі, сер. Така заспокійлива штука цей м’яч. З вами все гаразд, сер? 

— Е? Га? О. Так. Просто трохи… притомився. То хто виграє? — Ваймз поплескав по кишенях і намацав там останню сигару. 

— Не вдаючись у подробиці, у нас нічия, сер. Щоправда мені довелося показати червону картку чотириста сімдесят трьом людям, сер. Шкода казати, але Хапонія сильно вирвалась вперед по фолах. 

— Спорт як сублімація війни, еге? — мовив Ваймз. Він покопирсався в попелі багаття, яке розвів Ноббі, і витягнув звідти напівзітліле… ну, про нього легше думати як про пустельне вугілля. 

Морква урочисто на нього глянув. 

— Саме так, сер. Ніхто не торкається зброї. А ви помітили, як маліє хапонська армія? Деякі вожді з дальніх земель забирають своїх людей назад. Вони кажуть, що їм нема сенсу залишатися, якщо війни не буде. Правду кажучи, я не думаю, що вони взагалі хотіли тут бути. Але тепер, здається, їх не так легко буде повернути… 

Позаду них роздались роздратовані крики. З намету, все ще сперечаючись, почали виходити чоловіки. Серед них був лорд Іржавський. Він озирнувся довкруж, звертаючись до своїх товаришів. Тоді він помітив Ваймза і розлючено кинувся до нього. 

— Ваймзе! 

Ваймз підвів погляд, а рука застигла в повітрі на півшляху до сигари. 

— Щоб ти знав, ми могли виграти, — заричав Іржавський. — Ми могли виграти! Але нас зрадили, коли успіх був так близько! 

Ваймз витріщився на нього. 

— І це ти винен, Ваймзе! Ми тепер станемо посміховиськом для Хапонії! Ти знаєш, як ці люди високо цінують репутацію, а ми її втратили! Ветінарі кінець! І тобі теж! І твоїй безглуздій, безпородній, боягузливій Варті! Що ти на це скажеш, Ваймзе, га? 

Вартові сиділи, як вкопані, чекаючи, що Ваймз на це відповість. Чи бодай поворухнеться. 

— Га? Ваймзе? 

Іржавський потягнув носом. 

— Що це за запах? 

Ваймз повільно перевів погляд на свої пальці. З них піднімався дим. Було ледь чутно шипіння. 

Він встав, ткнувши пальці Іржавському під ніс. 

— Візьми, — сказав він. 

— Це… якийсь трюк… 

— Візьми, — повторив Ваймз. 

Заворожений, Іржавський лизнув пальці й обережно взяв жаринку. — Не болить… 

— Ні, болить, — спокійно заперечив Ваймз. 

— Хоча… а-а-а! 

Іржавський відстрибнув, кинув жаринку і взявся смоктати вкриті пухирцями пучки пальців. 

— Штука в тому, щоби не зважати на біль, — сказав Ваймз. — А тепер забирайся. 

— Тобі ще недовго залишилося, — прошипів Іржавський. — Почекай, поки ми повернемося до міста. Тільки почекай, — він покрокував геть, тримаючись за поранену руку. 

Ваймз повернувся назад і сів біля багаття. А потім сказав: 

— Де він зараз? 

— Пішов назад до шеренг, сер. Здається, він наказує солдатам повертатися додому. 

— Він нас бачить? 

— Ні. 

— Точно? 

— Дуже багато людей заступають йому шлях, сер. 

— Ти точно в цьому переконаний? 

— Ну хіба він бачить крізь верблюдів, сер. 

— Добре, — Ваймз засунув пальці в рот. Його обличчям котився піт. — Чорт чорт чорт! У когось є холодна вода?