Джинґо

— Вона мені для цього не потрібна, — відрубав Ваймз. — Тактикус казав, що міць потрібно зосереджувати в одній точці. Зараз вона прямісінько на кінчику Ахмедового арбалета. Д’реґа таким не злякаєш, а от вас… гадаю, ви мислите інакше. Скажіть своїм людям відступити. Я хочу, щоб ви негайно ж віддали наказ. 

— Навіть Ахмед не посміє холоднокровно застрелити свого принца, — сказав принц Кадрам. 

Ваймз вихопив у нього з рук арбалета. 

— Я і не проситиму! — він націлився. — Віддай наказ! 

Принц витріщився на нього. 

— Рахую до трьох! — крикнув Ваймз. 

Генерал Ашал нахилився і прошепотів щось принцу. Лице чоловіка заціпеніло, і він знову зиркнув на Ваймза. 

— Ага, — підтвердив Ваймз. — У нас це сімейне. 

— Це ж буде вбивство! 

— Хіба? В час війни? Я родом з Анк-Морпорка. Хіба ми зараз не воюємо? Це не вважається вбивством, якщо йде війна. Про це десь навіть написано. 

Генерал знову нахилився і щось прошепотів. 

— Один, — почав рахувати Ваймз. 

Чоловіки стали про щось жваво сперечатися. 

— Два. 

— Мійпринцхочещобясказав… — випалив генерал. 

— Гаразд, повільніше, — попросив Ваймз. 

— Якщо вас це задовільнить, я віддам наказ, — мовив генерал. — Відпустіть вісників. 

Ваймз кивнув і опустив арбалет. Принц тривожно засовався на стільці. 

— Анк-морпоркська армія також відступить, — пообіцяв Ваймз. 

— Але ж, Ваймзе, ти на нашому боці… — почав було Іржавський. 

— Чорт забирай, сьогодні я таки когось пристрелю, і цілком імовірно, що тебе, — гаркнув Ваймз. 

— Сер? — лейтенант Шершеннь смикнув командира за кітель. — Можна на слово? 

Ваймз чув, як вони про щось перешіптувалися, а тоді юнак вийшов. 

— Гаразд, тепер ми всі обеззброєні, — мовив Іржавський. — Тепер ми всі «арештовані». Що тепер, командоре? 

— Я маю зачитати їм їхні права, сер, — втрутився Морква. 

— Про що ви говорите? — запитав Ваймз. 

— Про чоловіків надворі, сер. 

— О. Так. Гаразд. Зачитуйте. 

«О боги, я заарештував ціле поле бою, — думав Ваймз. — А так не можна робити. Але я це зробив. А в нас у Ярді є тільки шість камер, в одній з яких ми зберігаємо вугілля. Це не можна робити». 

«Ця армія захопила вашу країну, мадам?» — «Ні, офіцере, ті були трохи вищі…» 

«Може, ця?» — «Не впевнена — нехай вони трохи помарширують…» 

Знадвору долинув дещо приглушений голос Моркви: 

— Отож… всі мене чують? Ви, панове позаду? Хто мене не чує, будь ласка, підніміть… ясно, у когось є мегафон? Якась картонка, щоб я її скрутив? В такому разі я кричатиму… 

— Тепер що? — запитав Принц. 

— Я заберу вас до Анк-Морпорка… 

— Я так не думаю. Це буде актом агресії. 

— Ти перетворюєш війну на посміховисько, Ваймзе! — гукнув лорд Іржавський. 

— Допоки я роблю щось правильно, нехай, — Ваймз кивнув Ахмеду. 

— В такому разі можете відповісти за свій злочин тут, сер, — сказав він. 

— У якому суді? — запитав Принц. 

Ахмед нахилився до Ваймза. 

— Який твій наступний план? — прошепотів він. 

— Я не думав, що все зайде так далеко! 

— А. Що ж… було цікаво, сер Семюел. 

Принц Кадрам усміхнувся Ваймзу. 

— Може, кави, поки ви обдумуєте наступний крок? — запитав він. Він показав рукою на пишно оздоблений срібний чайник на столі. 

— У нас є докази, — мовив Ваймз. Але він відчував, як його світ поступово розвалюється. Весь сенс спалювання кораблів полягає в тому, щоб не стояти на палубі, коли кидаєш підпалений сірник. 

— Справді? Як цікаво. І кому ви покажете ці докази, сер Семюел? 

— Доведеться знайти суд. 

— Як захоплююче. Суд в Анк-Морпорку, я так розумію? Чи тут? 

— Хтось сказав мені, що цілий світ спостерігає, — мовив Ваймз. 

Запала тиша, якщо не зважати на приглушений голос Моркви знадвору та уривчасте дзижчання ґедзя. 

— …біп-біп-дзинь… — голос бісика-органайзера втратив жваву нотку і тепер звучав заспано і розгублено. 

Голови повернулися. 

— …Сьома ранку… організувати захисників біля Річкової брами… Сьома двадцять п’ять… Рукопашна бійка на вулиці Персикового Пирога… Сьома сорок вісім вісім вісім… Зібрати вцілілих на площі Сатор… Справи на сьогодні: Зводити Зводити барикади… 

Він відчув тихий порух позаду і деяку напругу. Ахмед стояв із ним спина до спини. 

— Про що ця штукенція говорить? 

— Якби ж я знав. Ніби вона в іншому світі, правда?.. 

Він відчував, як події на карколомній швидкості несуться в прірву. Піт почав застилати йому очі. Він вже й не пригадував, коли востаннє нормально спав. Йому крутило ноги. І руки боліли, обтяжені важенним арбалетом. 

— …біп… Восьма нуль два ранку, Смерть капрала Малодупкадупка… Восьма нуль три ранку… Смерть сержанта Щебеня… Восьма нуль тритритри ранку і сім секунд секунд… Смерть констебля Візита… Восьма нуль три і дев’ятьдев’ятьдев’ять секунд… Смерть смерть смерть… 

— Подейкують, що в Анк-Морпорку один із твоїх пращурів убив короля, — мовив Принц. — І його також спіткала погана кончина. 

Ваймз його не слухав. 

— …Смерть констебля Дорфла… Восьма нуль три і чотирнадцятьнадцятьнадцять секунд… 

Не було видно нічого, крім постаті на престолі. 

— …Смерть капітана Моркви Рудокопсона… біп… 

І Ваймз подумав: «Мене могло тут не бути. Я мало не залишився в Анк-Морпорку». 

Йому завжди було цікаво, як почувався Старий Кам’янолиций того морозного ранку, коли він взяв до рук сокиру, не благословенну юридично, бо Король не визнавав суд, навіть якби знайшли присяжних, того морозного ранку, коли він приготувався відрубати те, що на думку людей, було зв’язком між народом та божеством… 

— …біп… Справи на сьогодні сьогодні сьогодні: вмерти… 

Його венами розтікалося свіже, мов тепла кров, відчуття. Відчуття, коли закон втрачає силу, а по той його бік на тебе дивиться насмішкувате обличчя, і ти розумієш, що не зможеш жити, якщо не перетнеш цю лінію і не зробиш одну важливу річ… 

Знадвору почувся крик. Він скліпнув з очей піт. 

— А… командоре Ваймз… — мовив голос десь по той бік. 

Його стомлений погляд намагався сфокусуватися на прицілі. 

— Так? 

Чиясь рука метнулась до стріли і витягла її з жолобка. Ваймз моргнув. Його палець автоматично стиснув спусковий гачок. Тятива з глухим звуком відсмикнулась. Він знав, що той вираз на обличчі Принца грітиме його холодними ночами, якщо в нього ще колись будуть холодні ночі. 

Він чув, як вони всі померли. Але вони не були мертві. І все ж та клята штукенція звучала так… переконливо… 

Лорд Ветінарі гидливо кинув стрілу, мов якась світська левиця, якій щось прилипло до рук. 

— Так тримати, Ваймзе. Бачу, ви загнали віслюка на мінарет. Добрий ранок, панове, — він радісно всміхнувся усім присутнім. — Бачу, я не дуже спізнився. 

— Ветінарі? — мовив Іржавський, немов прокинувшись зі сну. — Що ви тут робите? Це поле бою… 

— Невже, — Патрицій мигцем йому всміхнувся. — Надворі зібралося чимало людей. Багато з них затіяли щось, що на військовому жаргоні звучить як чаювання. А капітан Морква організовує футбольний матч. 

— Що він організовує? — здивувався Ваймз, опустивши арбалет. Зненацька світ знову став на круги своя. Якщо Морква робить щось настільки дурне, значить, все нормально. 

— Боюсь, багато фолів. Але я би не назвав це полем бою. 

— Хто виграє? 

— Здається, Анк-Морпорк. Перевага в дві зламані гомілки і розквашений ніс. 

Вперше за роки Ваймз відчув раптовий напад патріотизму. 

Ніщо в житті не мало значення, та коли доходило до виривання і копання, він знав, на якому він боці. 

— Тим паче, — вів далі Ветінарі, — наскільки мені відомо, чимало людей теоретично заарештовані. І вочевидь ні про який воєнний стан не може бути мови. Лише футбольний стан. Тому будемо вважати, що я… повернувся. Пробачте, сер, але це не займе багато часу.