Джинґо

— Мати право на зброю — це одне. А ось мати цю зброю в руках і вдавати з себе солдатів — це вже зовсім інше. — Ваймз сперся кулаками на стіл і нахилився вперед. 

— Розумієте, сер, — правив він, — мені не йде з голови думка, що десь там, у Хапонії, якась купка ідіотів робить те саме. Вони кажуть серифу: «Пора, ефенді, розібратися з тими чортами в Анк-Морпорку». А коли навала людей бігає туди-сюди зі зброєю в руках і верзе нісенітниці про війну, стаються нещасні випадки. Ви колись заходили в паб, напхом-напханий озброєними людьми? Погоджуюся, спершу все наче пристойно, а тоді якийсь пройда випиває з чужого кухля чи помилково загрібає собі чиюсь решту, і вже за п’ять хвилин ви вишпортуєте носи з закусок до пива… 

Патрицій глянув на кулаки Ваймза і не зводив із них погляду доти, поки Ваймз їх не забрав. 

— Ваймзе, завтра підете на Конвівіум чарівників. Я раніше надіслав вам листа. 

— Я ніколи… — в голові Ваймза зрадливо замайоріла думка про стоси непрочитаної документації на його столі. — Ага, — пригадав він. 

— Командор Варти йде на чолі процесії в парадній формі. Це давній звичай. 

— Я? Перед усіма? 

— Атож. Це дуже… цивільно. Ви ж, я впевнений, ще не забули, як це. Процесія демонструє дружні відносини Академії з міським урядом, що тримаються на самій обіцянці зробити все, що ми попросимо, якщо ми пообіцяємо нічого їх не просити. Хай там як, це ваш обов’язок. Цього вимагає традиція. А леді Сибіл погодилася прослідкувати за тим, щоб ви з’явились туди з бадьорим осяйним вранішнім обличчям. 

Ваймз глибоко вдихнув. 

— Ви звернулися до моєї дружини? 

— Аякже. Вона вами дуже пишається. Вона вірить, що ви, Ваймзе, здатний на великі діла. Вона, либонь, є для вас великою підтримкою. 

— Ну, я… тобто, я… так… 

— Чудово. О, і ще одне, Ваймзе. Хоч я вже залучив до цього Гільдії найманців і злодіїв, але щоб напевне покрити всі непередбачувані обставини… я був би дуже вдячний, якби ви простежили за тим, щоб ніхто не закидав принца яйцями. Таке завжди засмучує людей. 

Дві сторони не зводили очей одна з одної. Вони були давніми ворогами. Не раз випробовували одне одного на міць, знали смак поразки й перемоги, і воювали за землю. Але цього разу вони доведуть справу до кінця. 

Кісточки пальців біліли. Черевики нетерпляче шкребли. 

Капітан Морква кілька разів вдарив м’яч об підлогу. 

— Гаразд, хлопці, ще разок? Але щоб цього разу без штурханини. Вільяме, що ти там їси? 

Майстерний Штурхач нахмурився. Ніхто не знав його імені. Дітиська, з якими він разом зростав, не знали його імені. Його матінка, якщо він колись дізнається, хто вона, теж, мабуть, не знала його імені. Але Морква якимось чином його вивідав. Якби ще хтось назвав його «Вільямом», то шукав би своє вухо. В своєму ж роті. 

— Жуйку жую, пане. 

— У тебе є жуйка для всіх? 

— Ні, пане. 

— Ну тоді витягни її з рота, ось так, гарний хлопчик. Ну що ж, до… Ґевіне, що в тебе в рукаві? 

Хлопець, більше відомий як Мерзотник Ґев, навіть не думав виправдовуватись. 

— Ніж, пане Моркво. 

— Закладаюсь, у тебе їх на всіх вистачить, еге? 

— Ага, пане, — Мерзотник вишкірився. Йому було десять. 

— Ну ж бо, виклади їх на купку до решти… 

Констебль Шкарбан із жахом зазирнув за стіну. Там, на широкій вулиці, вишикувалось біля п’ятдесяти неповнолітніх злочинців, середній вік яких становив близько одинадцяти. Середній вік за рівнем цинізму та вселенського зла: близько 163. Хоч у анк-морпоркському футболі немає воріт як таких, їх тим не менш поставили на обох кінцях вулиці, використавши перевірений часом метод складання на купку речей. 

Дві купки: одна з ножів, друга — з тупих предметів. 

Стоячи між хлопців, одягнених у кольори одних із наймерзенніших вуличних банд, капітан Морква набивав надутий свинячий міхур. 

Констебль Шкарбан думав, чи варто піти по підмогу, але Морква поводився цілком невимушено. 

— Е, капітане? — він насмілився заговорити. 

— О, здоров, Редже. А ми тут собі дружно м’яча ганяємо. Знайомтесь, хлопці, це констебль Шкарбан. 

П’ятдесят пар очей промовили: ми запам’ятали твоє лице, лягавий. 

Редж рушив, боязко притискаючись до стіни, і очі помітили стрілу, що проштрикнула його лати, на кілька дюймів випираючи зі спини. 

— У нас проблеми, сер, — повідомив Редж. — Тож я подумав, що краще вас покличу. Йдеться про захоплення заручників… 

— Вже біжу. Пробачте, хлопці. Ви тут поки між собою пограйте, гаразд? Сподіваюся побачити вас усіх у вівторок на співах з шашликами. 

— Ясно, пане, — озвався Майстерний Штурхач. 

— А капрал Анґва спробує навчити вас завивати біля ватри. 

— Ну та, — мовив Мерзотник. 

— Але що ми робимо на прощання? — вичікувально запитав Морква. 

Представники Скатів та Могоків ніяково перезирнулися. Зазвичай вони нічого не боялися, бо показати страх означало виліт із клану. Та коли вони нарізно розробляли свої правила, то й уявити не могли, що на їхньому шляху трапиться хтось такий, як Морква. 

Свердлячи одні одних поглядами, в яких читалося: «я тебе вб’ю, якщо ти колись про це пікнеш», вони підняли вказівні пальці обох рук на рівні вух і хором закричали: Скіб! Скіб! Скіб! 

— Скоб! Скоб! Скоб! — із запалом відповів Морква. — Гаразд, Редже, ходімо. 

— Як вам це вдалося, капітане? — здивовано запитав констебль Шкарбан, квапливо вийшовши з Морквою. 

— А, потрібно просто підняти два пальці, ось так, — мовив Морква. — Але я вам буду дуже вдячний, якщо ви про це нікому не обмовитеся, тому що це взагалі-то наш таємний сиг… 

— Але ж вони малолітні головорізи, капітане! Вбивці! Лиходії! 

— О, ну вони дещо зухвалі, але в душі цілком собі нормальні хлоп’ята, якщо мати час про це подумати… 

— Я чув, вони нікому не дають достатньо часу, щоб подумати! А пан Ваймз про це знає? 

— Та знає. Я сказав йому, що хочу заснувати клуб для вуличних дітисьок, і він дозволив, за умови, що ми розіб’ємо табір десь на краю височезного урвища, де гуляє сильний вітер. Але він так завжди говорить. Переконаний, він ніколи не зміниться. Ну що ж, де ці заручники? 

— Знову у Вортіна, капітане. Але… тепер усе набагато гірше… 

Позаду них Скати та Могоки сторожко перезиралися. Тоді взяли свою зброю і обережно відступили. «Не те щоб ми не хотіли битися, — промовляли їхні обличчя. Просто нам є за що взятися, і ми якраз йдемо вивідати, за що саме». 

На пристані було навдивовижу тихо: ані криків, ані звичного гамору. Люди були надто заклопотані думками про гроші. 

Сержант Колон із капралом Ноббсом сперлися на дров’яний стіс і спостерігали за тим, як якийсь чоловік старанно виводив назву «Гордість Анк-Морпорка» на носі корабля. Якоїсь миті він усвідомить, що пропустив літеру «р», тож вони вже були в млосному передчутті скромної розваги. 

— Ти колись плавав, сержанте? — запитав Ноббс. 

— Ні, тільки не я! — відповів сержант. — Ніколи не ходи в море, хлопче. 

— А я і не ходжу, — запевнив його Ноббі. — Я ніколи не ходив у море. Ні разу я в море не ходив. 

— Ну-ну. 

— В цьому плані я дуже чистоплотний. 

— Підозрюю, ти й гадки не маєш, що означає «ходити в море», правда? 

— Ні, сержанте. 

— Це означає «вирушати в плавання». Не можна, курча, довіряти морю. Ще дітваком я прочитав книжку про хлопчика, який обернувся русалкою і жив на дні… 

— Моря… 

— Во-во. Цікаво було читати про всіляких рибок та рожевих морських черепашок і таке інше, а тоді я поїхав на канікули до Квірма, побачив море і подумав собі: народжений плавати не втоне, і якби моя матінка вчасно не схопилася на ноги, я не знаю, що би було. Але ж хлопчик з книжки вмів дихати під водою, а мені звідки було знати? Про море то все брехня. Не море, а болото з омарами. 

— Дядечко моєї мами був моряком, — мовив Ноббі. — Але після великої чуми його забрали до війська. Кілька фермерів його споїли, а наступного ранку він прокинувся прив’язаний до плуга.