Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 56 из 76



— …е… біп-біп-біп-дзинь? 

— Це ваш бісівський щоденник? — запитала Анґва. 

Ваймз закотив очі. 

— Так. Але він, схоже, когось іншого має на увазі. 

— …е… третя дня, — спроквола пробубонів бісик, —…незаповнений день… Перевірити оборонний мур… 

— Бачиш? Він думає, що я в Анк-Морпорку! Сибіл викинула на нього три сотні доларів, а він навіть не може відстежити, де я. 

Ваймз кинув сигарний недопалок і підвівся. 

— Мені краще спуститися, — сказав він. — Зрештою, я тут бос. 

Він зісковзнув дюною і покрокував до Моркви, який по-східному йому вклонився. 

— Достатньо було б відсалютувати, капітане, та все одно спасибі. 

— Даруйте, сер. Мене, здається, трохи занесло. 

— Нащо ви змусили їх роздягнутись? 

— Щоби зробити з них посміховисько, коли вони повернуться, сер. Удар по їхній гідності, — він нахилився ближче і прошепотів: — Втім, їхньому командиру я дозволив не роздягатися. Офіцерам не гоже оголятись. 

— Справді? — здивувався Ваймз. 

— Деякі хочуть до нас приєднатися, сер. Ґоріффовий хлопчина і ще кілька юнаків. Їх щойно вчора загнали в армію. Вони й гадки не мають, чому воюють. Тож я їм дозволив. 

Ваймз відвів капітана вбік. 

— Е… не пригадую, щоб я пропонував долучати в наші лави полонених, — сказав він тихо. 

— Ну, сер… я подумав, оскільки наша армія наступає, і чимало цих юнаків походять із різних куточків імперії і так само, як ми, не люблять хапонців, я подумав, що летючий загін партизанів… 

— Ми не солдати! 

— Е, я думав, таки солдати… 

— Так, так, гаразд. Певною мірою… але насправді ми лягаві і завжди ними були. Ми не вбиваємо людей, хіба… 

Ахмед? У його присутності людям стає незатишно, він їх бентежить, він звідусіль дістає інформацію і йде, схоже, куди йому заманеться, а ще він завжди поруч, коли стається халепа… Прокляття, прокляття, прокляття… 

Він побіг крізь натовп до Джаббара, який дивився на Моркву зі звичним спантеличеним усміхом, який Морква викликав у невинних сторонніх спостерігачів. 

— Три дні, — мовив Ваймз. — Три дні. Це сімдесят дві години! 

— Так, ефенді? — мовив Джаббар голосом людини, яка визнавала тільки світанок, полудень і захід сонця, і пускала на самоплин усе, що траплялося поміж тим. 

— То чому його кличуть Ахмед-71-година? Що такого особливого в цій одній годині? 

Джаббар нервово всміхнувся. 

— Він щось накоїв після сімдесят першої години? — запитав Ваймз. 

Джаббар схрестив на грудях руки. 

— Не скажу. 

— Це він звелів тримати нас тут? 

— Так. 

— Але не вбивати нас. 

— О, я би не вбивав свого друга сера Сем Мула… 

— Тільки не треба тут нісенітниць з очними яблуками, — перебив його Ваймз. — Йому потрібен був час, щоб добратися кудись і зробити щось, так? 

— Не скажу. 

— І не треба, — мовив Ваймз. — Тому що ми йдемо звідси. І якщо ти нас уб’єш… що ж, либонь, ти можеш. Та не думаю, що Ахмеду-71-годині це сподобається. 

В Джаббара був вигляд людини на роздоріжжі. 

— Він повернеться! — сказав він. — Завтра! Обов’язково! 

— Я не чекатиму! І не думаю, що я потрібен йому мертвий, Джаббаре. Я потрібен йому живий. Моркво? 

Морква квапливо підбіг. 

— Так, сер? 

Ваймз усвідомлював, що Джаббар нажахано на нього витріщився. 

— Ми загубили Ахмедів слід, — сказав він. — Навіть Анґва не може на нього натрапити, позаяк тут постійно дмуть піски. Нам тут не місце. Ми тут непотрібні



— Але це не так, сер! — вибухнув Морква. — Ми можемо допомогти пустельним племенам… 

— О, ти хочеш залишитися і воювати? — мовив Ваймз. — Проти хапонців? 

— Проти поганих хапонців, сер. 

— А, що ж, у цьому і полягає заковичка, чи не так? Коли хтось біжить на вас із криками і розмахує мечем, як тут побачити його справжнє «я»? Що ж, залишайтесь, якщо хочете, і захищайте добре ім’я Анк-Морпорка. Ця битва має бути короткою. Але я пас. Дженкінс, мабуть, ще не відчалив. Гаразд, Джаббаре? 

Д’реґ не зводив очей із пустельного піску між стоп. 

— Ти знаєш, де він зараз, правда? — натиснув Ваймз. 

— Так. 

— Скажи мені. 

— Ні. Я йому присягнувся. 

— Але д’реґи порушують клятви. Всі це знають. 

Джаббар вишкірився на Ваймза. 

— О, клятви. То пусте. Я дав йому слово

— Він не скаже, сер, — втрутився Морква. — В д’реґів щодо цього дуже чітка позиція. Вони порушують клятви, лише коли клянуться богами і речами. 

— Я не скажу тобі, де він, — мовив Джаббар. — Проте… — він знову вишкірився, але вже без веселого блиску в очах, — наскільки ти хоробрий, пане Ваймз? 

— Ноббі, годі скаржитися

— Я не скаржуся. Я тіки кажу, що в цих штанах гуляє протяг, от і всьо. 

— Але вони на тобі гарно сидять. 

— А що роблять ці олов’яні миски? 

— Захищають ті частини тіла, які в тебе, Ноббі, відсутні. 

— Від того, як дме цей вітер, мені б не завадило щось для захисту тих частин, які в мене є

— Просто спробуй поводитися жіночно, гаразд, Ноббі? 

А це буде складно, мусив визнати сержант Колон. Дівчина, на яку шили цей одяг, була доволі висока і дещо повнотіла, в той час як Ноббі без обладунків міг би сховатися за коротким цурпалком, якщо до його верхньої частини ще причепити підставку для грінок. Він скидався на напівпрозорий, обвішаний прикрасами акордеон. Насправді костюм був доволі спокусливий, якби ви були готові до того, щоб Ноббс вас спокушав, але на капралі він так зморщився і взявся складками, що він у ньому просто потонув. Ноббі вів за собою віслюка, який, схоже, до нього прикипів. Тварини любили Ноббі. Від нього правильно пахло. 

— І ці капці не годяться, — вів далі сержант Колон. 

— Чому ні? Ти ж своїх не зняв. 

— Так, але хто тут пустельна квітка: ти чи я? Коли вона заходить у кімнату, люди від того захоплення аж іскрами стріляють, правильно? 

— Вони належали моїй бабуні, я не лишу їх тут, щоб їх хтось поцупив, і не хочу, щоб на мене захоплено стріляли іскрами, — невдоволено кинув Ноббі. 

Лорд Ветінарі йшов попереду. На вулицях ставало людно. Аль Халі любив починати справи спозаранку в прохолоді, поки сонце повного дня ще не розжарило всі поверхні, як з вогнемета. Ніхто не звертав на новоприбулих жодної уваги, втім кілька людей таки оглянулися на капрала Ноббса. Поки вони йшли, їм неквапом звільняли дорогу кози й кури. 

— Ноббі, стережися людей, які хочуть втулити тобі брудні листівки, — застеріг його Колон. — Якось тут побував мій вуйко. Він сказав, що якийсь хлоп хотів втулити йому пачку брудних листівок за п’ять доларів. Він був страшенно незадоволений. 

— Та, тому що такі самі можна дістати в Затінках за два долари, — сказав Ноббі. 

— Він те саме сказав. Вони ще й були з Анк-Морпорка. Хотіли втелющити нам наші ж листівки? Чесно, це просто мерзенно. 

— Добрий ранок, султане! — сказав веселий і звідкись знайомий голос. — Новенькі в місті, еге ж? 

Всі троє обернулися до постаті, що магічно зринула на початку провулка. 

— Саме так, — відповів Патрицій. 

— Я це зразу помітив! Останнім часом тут таких багато. І сьогодні ваш щасливий день, шаху! Я тут, щоб вам допомогти, еге? Все, що захочете, у мене все є! 

Сержант Колон витріщився на прибульця. А тоді якось неуважно мовив до нього: 

— Вас звати якось… Аль-Джібла чи щось таке, правильно? 

— Чували про мене, еге ж? — весело мовив торговець. 

— Щось типу того, — протягнув Колон. — Ви навдивовижу… знайомий[22]. 

Лорд Ветінарі відсунув його вбік. 

— Ми мандрівні артисти, — сказав він. — Сподіваємось знайти роботу в палаці Принца… Може, ви нам допоможете? 

Чоловік задумливо потер бороду, аж всяке різне посипалось у невеличкі мисочки на його підносі. 

22

А все тому, що Аль-Джібла — це аль-халійська версія Нудля на прізвисько Від-Душі-Відриваю, всюдисущого і невдатного анк-морпоркського підприємця. — Прим. ред.