Джинґо

Зате ґорґульї добре вартували і мали гарну пам’ять, а ще були дуже-дуже терпеливі. 

Ваймз відчинив вікно. Рухаючись ривками, Ринва увіпхнувся всередину, а тоді хутко забрався на краєчок Ваймзового стола, зручно там умостившись. 

Анґва з Морквою витріщалися на стрілу, яку її ґорґулья тримав у руці. 

— О, так тримати, — похвалив його Ваймз тим самим рівним голосом. — Де ти її надибав, Ринво? 

Ринва пролопотів вервечку гортанних звуків, притаманних лише тим, у кого замість рота — круглий отвір. 

— У стіні на третьому поверсі крамнички на площі Розбитих місяців, — переклав Морква. 

— ’ешк, — додав Ринва. 

— Це менше половини відстані до площі Сатор, сер. 

— Ясно, — мовив Ваймз. — Якийсь куцепердик намагається натягнути тятиву важезного лука, і стріла летить бозна-куди… Дуже тобі дякую, Ринво. Очікуй на тижні ще голуба. 

— ’нкорр, — подякував Ринва і видряпався назад через вікно. 

— Дозвольте, сер? — запитала Анґва. Вона взяла у Ваймза стрілу і, заплющивши очі, обережно її понюхала. 

— О, так… Оссі, — мовила вона. — Стріла аж пропахла ним… 

— Дякую, капрале. Що і треба було довести. 

Морква взяв стрілу в перевертня і критично її оглянув. 

— Гм. Пір’я павича і металевий наконечник. Таке купують аматори, бо вірять, що станеться диво, і вони почнуть краще стріляти. Яскрава цяцька. 

— Так, — мовив Ваймз. — Моркво, Анґво… я доручаю цю справу вам. 

— Сер, але я не розумію, — мовив Морква. — Я спантеличений. Здається, ви казали, що розслідуванням займаються Фред із Ноббі? 

— Так, — підтвердив Ваймз. 

— Але ж… 

— Сержант Колон і капрал Ноббс розслідують, чому покійний Оссі намагався вбити Принца. І знаєте, що? Вони знайдуть безліч зачіпок. Я це просто знаю. Нутром чую. 

— Але ж ми знаємо, що він не міг… — почав було Морква. 

— Правда, весело? — урвав його Ваймз. — Не хочу, щоб ви заважали Фреду. Просто… розпитуйте людей. Запитайте в Це-Я-Зробив Дункана чи Сідні Кособокого, ті завжди тримають вухо гостро. Чи в Порадниць або Лілі Добропори. Чи в пана Повзуна, давненько його не було видно, але… 

— Він помер, сер, — повідомив Морква. 

— Що, Смердючий Повзун? Коли? 

— Минулого місяця, сер. На нього впав ліжковий каркас. Нагла смерть, сер. 

— Ніхто мені не сказав. 

— Вам було не до цього, сер. Але ви докинули трохи грошей у конверт, з яким носився Фред, сер. Десять доларів, що, відмітив Фред, було дуже щедро. 

Ваймз зітхнув. Точно, конверти. Останнім часом Фред тільки те й робив, що розгулював з конвертами. То хтось помер, то якийсь товариш із Варти втрапив у халепу, чи проводили лотерею, чи знову забракло грошей на чай, чи ще якесь заплутане пояснення… Тож Ваймз без питань здавав гроші. Найпростіший спосіб. 

Старий Смердючий Повзун… 

— Вам слід було про це сказати, — дорікнув він. 

— Ви тяжко працювали, сер. 

— Може, маєте ще якісь вуличні новини, про які я не знаю, капітане? 

— Наче не пригадую, сер. 

— Гаразд. Що ж… дивіться, в який бік дме вітер. Дуже уважно. І нікому не довіряйте. 

У Моркви був схвильований вигляд. 

— Ем… я ж можу довіряти Анґві, правда? — запитав він. 

— Ну, звісно, ви… 

— І вам, імовірно. 

— Мені — так, вочевидь. Це навіть не обго… 

— Капралу Малодупко? Вона може бути дуже корисною… 

— Смішинці, так, звісно, можете довіряти… 

— Сержанту Щебеню? Я завжди вважав, що йому можна довір… 

— Щебінь, так, він… 

— Ноббі? А йому я… 

— Моркво, здається, він не те мав на увазі, — мовила Анґва, смикаючи його за руку. 

Морква занепав духом. 

— Мені ніколи не імпонували… ну, знаєте, всякі непорядні витівки, — пробубнів він. 

— Жодних доповідей, — мовив Ваймз, вдячний за це маленьке помилування. — Це… неофіційне завдання. Але офіційно неофіційне, якщо ви розумієте, про що я. 

Анґва кивнула. Морква і далі сидів як у воду опущений. 

Вона перевертень, думав Ваймз, звісно, вона розуміє. Але і від людини, яка, формально, є ґномом, очікується, що вона має уявлення про хитрощі. 

— Просто… слухайте, про що говорять на вулицях, — мовив Ваймз. — Вулицям усе відомо. Поговоріть зі… Сліпим Г’ю… 

— Боюся, що він упокоївся минулого місяця, — мовив Морква. 

— Хіба? Але ніхто мені не сказав! 

— Здається, я надіслав вам телеграму, сер. 

Ваймз винувато глипнув на свій захаращений стіл і стенув плечима. 

— Спокійно все вивчайте. Копайте вглиб. І нікому не… Майже нікому не довіряйте. Домовились? Тільки надійним людям. 

— Ну ж бо, відчиняйте! Варта турбує! 

Капрал Ноббс смикнув сержанта Колона за рукав і прошепотів йому щось на вухо. 

— Не Варта турбує! — виправився Колон, знову загрюкавши в двері. — Нічого пов’язаного з Вартою! Ми звичайні цивільні, ясно? 

Двері трохи відслонилися. 

— Так? — немов брязнув дрібними монетками голосок. 

— Маємо до вас кілька запитань, добродійко. 

— Ви з Варти? — запитав голос. 

— Ні! Здається, я тільки-но поя… 

— Вали звідси, лягавий! 

І двері з гуркотом захряснулись. 

— Ми точно в правильному місці, сержанте? 

— Гаррі Каштанчик казав, що бачив, як сюди заходив Оссі. Ну ж бо, відчиніть! 

— На нас усі дивляться, сержанте, — зауважив Ноббі. По всій вулиці повідчиняли двері та вікна. 

— Не називай мене сержантом, коли ми у цивільному! 

— Правду кажеш, Фреде. 

— Клич мене… — Колон завагався щодо свого статусу. — Що ж, для тебе я Фредерік, Ноббі. 

— І вони хихотять, Фред… е… ріку. 

— Ми не хочемо підняти всіх на вуха, Ноббі. 

— Правильно, Фредеріку. І можеш кликати мене Сесіль, дякую. 

— Сесіль? 

— Це моє ім’я, — холодно відповів Ноббі. 

— Хай буде по-твоєму, — мовив Колон. — Просто не забувай, хто тут старший цивільний, гаразд? 

Він знову загрюкав у двері. 

— Ми чули, ви здаєте кімнату, добродійко! — прокричав він. 

— Геніально, Фредеріку! — похвалив його Ноббі. — Це було збіса геніально! 

— Ну, я ж усе-таки сержант, правильно? — прошепотів Колон. 

— Ні. 

— Е… та… точно… але ти щоб не забував, ясно? 

Двері миттю відчинилися. 

Лице жіночки, що стояла по той бік дверей, застигло в гримасі, яка не змінювалася роками — її немов виліпили з масла, а тоді залишили на сонці. Але її волосся було непідвладне віку. Воно було дико рудої барви і збите на маківці страшною грозовою хмарою. 

— Кімната? Так би зразу і сказали, — мовила вона. — Два долари в тиждень, заборонено приносити тварин, готувати, водити дівиць після шостої ранку, якщо вам не підходить, є ще тисячі охочих, ви з цирку? У вас такий вигляд, ніби ви з цирку втекли[8]. 

— Ми… — почав Колон і затнувся. Безсумнівно, існувало ще чимало професій, крім поліцейських, але зараз йому нічого не спадало на думку. 

— …актори, — закінчив Ноббі. 

— Тоді з вас завдаток на тиждень вперед, — уточнила жінка. — І щоб без гидких чужоземних звичок. Це пристойний будинок, — додала вона всупереч наявним доказам. 

— Нам би спершу побачити кімнату, — попросив Колон. 

— О, ви перебірливі, еге? 

Вона повела їх нагору. 

Кімнатчина, яку так передчасно звільнив Оссі, була невеличка і порожня. На прибитих до стіни гвіздках висіло кілька одежин, а гора обгорток і пакетів з жирними плямами вказувала на те, що Оссі був людиною, яка купляла харч на вулиці. 

— Чиї це речі? — запитав сержант Колон. 

— О, його тут вже немає. Я попереджала його, що вижену, якщо він не заплатить. Я все викину до вашого заселення. 

— Ми самі повикидаємо, — пообіцяв сержант Колон. Покопирсавшись у капшукові, він витягнув звідти кілька доларів. — Прошу, міс…? 

— Місіс Тринька, — представилась місіс Тринька. Вона скоса на них зиркнула. — Ви вдвох оселяєтеся чи як? 

8

З цивільним одягом виникли проблеми. Все своє життя двоє чоловіків провели в уніформах. Єдиний костюм сержанта Колона був колись куплений у чоловіка на тринадцять кілограмів легшого і на десять років молодшого, тож від того натягу на ньому аж тріщали ґудзики; а цивільним одягом Ноббі був обвішаний дзвониками і стрічками костюм, якого він вдягав як провідний член Анк-морпоркського товариства фольклорних танців і співів. За ними хвостиком вчепилась дітлашня, щоб побачити, де відбуватиметься вистава. — Прим. авт.