Страница 87 из 124
Веселики на отаві сполохались, знялись. Гриміт, гомін чорним шляхом. Стінобитну гармату, мабуть, везуть. Кінники йдуть. Котяться важенні вози. На захід…
Не за сарматську Гелену ця війна, ні…
— Ти, Тимоше?..
Виринув із млаки, що застала калинник. Кожух наопашки, німецький колет зверх атласу, примерклий нагрудник, чекан, партизан, домаха[472] при боці. Шестопер за поясом. Тиміш позіхав, хрестився. Стояв перед батьком коренастий, жилавий, з зеленуватими очима, [не] як у батька, лиш поритий, пошпечений віспою. Посміхнувся: ранній батько, не спиться, або ж дубовий — інші по таких днях валяться з ніг. Батько помолодшав у цьому поході, чи, може, по весіллі, посміхнувся подумки, сидить, мов богатир, підголений, сивини й не знати, щелепа налита, від сонця бронзова, брови розсунені, не гнівний. Але в очі Тиміш не може дивитись — такі-бо найдзвінкіші, найхолодніші, карі батькові вирла. Голуби нашорошились.
— І ти не спиш?..
— Діоніса славили, — сказав Тиміш, — у пана Данила Нечая в шатрі…
— Хто був?..
— Полковники. Ґанджа, Воронченко, Донець, пан Мрозовицький прибув з Кривоносового лігва. Засмучений, пив; Кривоніс йому любаску чи наречену, кажуть, княжну Четвертинську відбив. Кажуть, в хлоп’ячому одягу за чортовим шкотом ходила, зáстала його перед кулею. Кажуть, Перебийніс напівчарований, має талісмана, від грудей, від чола відбивається куля, меч не січе… З паном Мрозовицьким мав диспут…
— Знаю, вже мені реферували, — нахмурився Богдан, — мені Кривоносом не зогиджуй дня. Шкода много говорити. Я його, лярона, ланцями прикую…
— Що вже Данило Нечай та його брат виїхали в поле по-цісарськи — від золота гнеться шатро. І Мрозовицький носить оружжя без ґанджі. Іспанська криця, кажуть, краща від дамаскенської… На клинку візерунок — Божа мати з дитятком. Краща ж посвячена сталь, ніж бусурменська, батьку?..
— Краща.
І перегодя, Тиміш:
— Привів мені пан Мрозовицький (я з ним побратимство підписав) три коні; взяв під Брацлавом; трирядна збруя, решма[473], яхонтами саджена, науси[474] — аспісами, а що перший — гнідан, другий — білан, а третій — огир, червоний, мов полумінь… Чандари[475] позлотисті… вийду з цими кіньми в поле…
— Довго ж Діоніса славили?..
— До світання, ще й досі славлять. Та я пішов і інші, надокучивши. Не той час на гульню.
Нагадав собі:
— Казали, захмелівши: ця іграшка, що буде, то не Корсунська й не Жовтоводська…
— Це знаю, — нахмурився Богдан і дивився на голубків, що воркотіли, — під Чолганським Каменем он вже тридцять п’ять тисяч кавалерії…
— Чудо буде, як вийдемо здорові, так говорили. А було, казали, не гаятись тоді старшому, коли час був, після корсунської вікторії прати панство, поки не очухалось. Все тому, казали (п’яні звичайно), що старший не знав, куди йому йти… Та й досі, м’ать, не знає…
Богданові брови зійшлись над орлиним носом, й очі стали ще дзвінкіші.
— Хто казав?
— Ґанджа… Воронченко… Донець… чернігівський Небаба…
Ґанджа найбільше…
— Ґанджа… Добрий воїн, а верзе, а варнякає, довгий має язик, короткий розум… А інші?
— Інші мовчали. Тиша (звягельський полковник) тільки сказав: наш старший помолився св. Юрієві, щоб поміг йому на коня вискочити, а св. Юрій таке йому дав, що коня аж перескочив… Сміялись трохи.
Тиміш не смів сідати при батькові. Ломило в голові, хоч вилив три відра. Чуб ще не висох, блищав, падаючи клаптями на кантясте вперте чоло.
Оце вперве від чигринського весілля приступав до батька. Тоді сторонив і пані Гелени, уникав і поглянути. Шепотіли: може, колись і іншим поглядом позирав на мачуху… Гуляли весілля, а він пив, до Нечаїв виїхав у Кальниччину, з мурзою набігав на замочки; ще з весни така приязнь у них, коли сидів у Бахчисараї закладником.
— Той найдалі зайде, хто не знає, куди йде, — сказав Богдан, — теє собі запам’ятай. Що наклюнеться, дасть Господь — вилежиться. Азали з них котрий знає, що буде з того пожару? Шкода говорити. Тепер-то вони мудрі, коли я їх навчив. Кому, скажи, серце відкрити? Всі замисли? Я між людьми три неділі ходив, своєї голови непевний. Три неділі — ти теє знаєш — нікому не смів вірити. Хіба не знаєш їхньої шатості? Азали ж важко перекупити одного з другим? Ти теє мусиш знати — свої своїх видавали, власними козацькими руками в’язали найхрусталевіше серце, львине серце — Сулиму видали… Щоб тільки зберегти власну шкуру. Така вже наша нація. Коли б я Корсунь програв, не видали б мене панам, гадаєш? Ого, досі у Варшаві, на ринку, проти св. Яна, в’ялилась би моя голова.
Тиміш вийняв кинджала — подарунок черкеського аги, що прийшов з адигейцями, в чистій криці відбилось його рапаве темне лице, як у свічаді, відбився його золотий вус.
— Тепер їхні голови за вашу, батьку. Треба було крові Сулими, Павлюка, Томиленка, щоб навчились вас слухати…
Нахилився, легенько рубнув стеблину — гостре ж лезо.
— Може, й навчаться. Може, ще й не для мене…
— А для кого?..
— Для тебе, Тимоше.
Син подивився на батька. Химерив, м’ать. Навіть не намагався збагнути, до чого йде.
— Питаються: чому після корсунської іграшки не рушив на волость? Теє їх муляє. А з чим, питаюсь тебе? Орди не поведу, військо поведу. А все на моїй голові, вже ж не на їхній. Те все, що придбав, щоб військо не голодувало, стінобитні гармати їм вилив, шпіонів вишукав, порядок завів у сотнях, армію викохав, чи ж легко? Це вони тільки шарпаниною хотіли ся труднити — як Кривоніс, як Вовгура, як Гайчура… На стид і ганьбу всім націям продати волю за лихий дуван, за шляхетські куфри, за жидівські юки? Не дождала б, бестія. Теє, що замірились-мо, — не всім знати, повірив би я їм, притулив би до серця, а змія вжалила б…
— Як Забузький, юдаш, правда ваша, батьку… Не вір нікому…
— Я тільки вибраним вірю, не всім, не всім… З доброю волею, сину, не йди до людей. Зі злою, тільки зі злою. Бо люди — злі. Збореш їхнє зло злом, тоді відкриєш і доброму дорогу. О, вони думали, я ті два місяці гандри бив, лахудрив. О, вони думали — обоз із добром повіз до Чигрина й на піч ліг. Того ти не знаєш, ти був тоді в Криму, і в полі не всі знають, і не треба — я за те interregnum[476] прожив десять літ. Серед матлярства, серед зради, серед найпідлішого лукавства, ні в кому не певний, без брата й братима, як перст один, а скільки кушення від диявола? Одною рукою чернь тримаю, заюшену бестію за пащеку держу, другою — Річ Посполиту. А кожний день мій, кожна хвилина моя — золота, сину. Того й ти не знаєш, що ми виграли? Того й п’яний Ґанджа, й бецман Воронченко, й іже з ним не знатимуть, як ми собі іноземні потенції прихилили. Того Кривоніс із своїми гультяями не втне. Ми тепер короля посадимо, якого лиш схочемо…
— Яна Казимира чи плоцького біскупа?..
— Ракочія.
— Старого чи молодого?..
— Жигимонда, але ще Немирич торгується. Це великий план, сину — як би сонцеві наказати «стій!», як би землю повернути назад… Я султанові написав: готові ми його протекцію взяти, замиримось навіки, хан, Семигород, ми й султан проти своєвілля кролевенят…
— Кажуть, хочеш бути руським князем…
— Того я ще нікому не говорив. Але така потенція була б — чи розумієш? Москву розорали б, коли б слухалась, Варшаву приборкали б, вийшли б на море, досить тієї драчки, того розбійництва в степах. Азали ж Україна не sedes libertatis[477], може, вона світло світел, білий новий світ, чи не так?..
— Може, й так.
— Старий Ракочій ще крутить. Він сам хотів би взяти польську корону, а Жигимонда оженити з Роксандою Лупулівною, щоб приєднати Молдаву. Теє все через Януша Радзивілла, Лупулового зятя, ознаймляє[478] й пактує з ним. Але ми хочемо Жигимонда посадити у Варшаві, а Лупулівну й Молдаву бережемо для іншого…
472
Чекан — топірець, партизан — коротка шабля, домаха — шабля дамаської сталі (Автор.).
473
Решма — начільник на коні (Автор.).
474
Наус — уздечка (Автор.).
475
Чандари — ремені від сідла під животом (Автор.).
476
Interregnum (лат.) — безкоролів'я (Автор.).
477
Sedes libertatis (лат.) — оселя свободи (Автор.).
478
Ознаймити — тут: об'явити, заявити, сповістити.