День гніву

Три вершники мчали сонним Подолом. Вже сповивались темінню останні дімки форштату, блиснули здалека нічні обходи ліхтарями, блимнули вікна Михайлової корчми, гулко цокотіли підкови по битому тракту в Печерськ, Нижньокиївський розкат височився у віддалі, у Духівських воротах їм перегородив дорогу стражник.

— З дороги, скурчибику! — крикнув Рославець. — Ми — сенаторські вістовці, не бачиш?

І за ним, зсутулившись, пан Євтихій Соболь, що, не питаючись, куди й як, пішов за ним. Ще захопив із братського монастиря Гізелевого послушника, того велета, брата Андрія, так і чвалував у скуфейці, з шаблею під рясою. В ярку, за Малою баштою, Рославець спинив коня.

— Щоб вашмость знав, і ти, брате, — перевів він дух, — поки комісія інтригує гетьмана Зіновія пактами, королевенята добре дбають. Недаремно від канцлера Оссолінського три печатані листи були до воєводи…

— Із Войтіхом М’ясковським, королівським комісаром, довго розмовляв учора, вів таємний консиліум, — вкинув Соболь, — сам я те чув…

— Політика їхня й пана Кисіля подвійна — проволікати й дурити, а тим часом робити своє: зібрати посполите рушення й перемовити всі потенції на свій бік.

Що там, у Білій Церкві, того ще не розкумекали, самі собі винні. Нині ж пан воєвода вислав гінця, й. м. Ласка до Севська, де живе думний дяк, з листами від коронної Ради й приватними супліками, так сподіваюсь. Наша річ, мості панове, ті листи взяти…

— То чого ж стоїш, вашець? — перебив його Соболь. — Вперед, поки час, таж пан Ласко виїхав на присмерку…

— Тоді в… в… він вже на т… т… т… тому боці, — сказав, загикуючись, послушник, — він, напевно, взявся на Печерський перевіз, а ми беремось на Почайнівський міст, переріжемо йому, дорогу, я знаю шлях манівцями, через вигурівський ліс…

— Рушай, рушай, брате, на Почайнівський міст…

За ярком війнуло вологою. Коні хропіли, сходячи з кручі. Внизу стелився туман. Чагарник збігав по узгір’ю. Молодик вже ховзнувся Дніпровим плесом. Листочки срібліли на тихих берестах. Коні заіржали. Назустріч ішла кінна купа. Люди з-під шолома підзорливо поглянули, але пан Соболь і їм гукнув: вістовці від пана воєводи в Димер — пропустили. Зацокали підкови по мосту, з Почайни пішов туман, крикнули сполохані птиці, місяць жовтий-жовтющий, пан Соболь відставав, йому, барлуватенькому, було на коні тряско. Раптом послушник Андрій спинився:

— Вашмосте, — зашепотів, — далі мосту нема, я, як на те, не спам’ятав, що ще з весни зірвало…

— Сацюго, — крикнув Рославець, — тож ти нас зарізав, брате, хіба вплав ідемо чи що?..

Він завернув коня на місці, але чернець зіскочив зі свойого вороного. На взбіччі, в імлі, чорніла хижка.

— Не карай, вашмосте, — радісно гукнув брат Андрій і побіг, брязкаючи шаблею під рясою, до хижки. Магістр і пан Соболь чекали. Послушник стукнув тричі. По хвилині хтось озвався з темені.

— Хто такий?

— Яфетові браття, — відказав брат Андрій, — перевозу подай, Ждане…

«Яфетові браття, — посміхнувся Рославець, — це, видать, Полегенького когорта. Й брат Андрій з ними…» Пошкодував, то нема Римші. Але Римша, напевно, вже в Мозирі, коли б щаслив вернувся. Косолапий ченчик уже йшов до них із заспаним перевізником. «Він нікого не возить, — сказав ченчик, — але нас перевезе пороником». Пішли в туман.

Дворянин Петроній Ласко, в службі воєводи Кисіля, спрокволу їхав чернігівським шляхом через вигурівський бір. Поряд нього куняв вістовець Бориска Грязной, брат московського резидента, а ззаду їхало троє драгунів. Грязной перепився в Києві, (хилився на гриву й мимрив своє, несусвітне, а дворянин був радий, що йому не докучає п’яною бесідою. Дорога далека, аж у Севськ, ще встигне надокучити. Дворянин гребував московитянами, їхньою щирістю в пияцтві, його вражала розбещеність їхньої мови. Був тихого норову, нерубашної вдачі, вмів служити й слухати, знав своє місце і воєводу Кисіля вважав півбогом. Писав навіть вірші, акростихи й раки на сенаторову честь, прирівнював його з Цинцинатом і Катоном, добре-бо за воєводою Кисілем жити, й правий це муж. А до Севська — то до Севська, така вже його місія, пан Ласко завжди більше в дорозі, як удома. Завжди з важливими листами, іноді тільки згодом довідувався, які це коштовні листи. Хороше походити коло воєводи, він як батько всім Ласкам, а благочестія хоронить і отчизни слуга. Грязной — теж, і ім’я, як подобає, міри не знає в вині. Але боярин — шабля в яхонтах, збруя на коні трирядна, позолочена, а п’янчужка, прости Господи… Така далека дорога, світанням у Чернігові будемо, а вночі тепер прохолодно, вдень — спекота…

— Вашмосте, — сказав ззаду драгун, — люди йдуть кінно…

Ласко здригнувся, поглянув на Грязного, торкнув його, той забелькотів: «Боярине Борисе Івановичу, гей, боярине…»

На шляху стояли вершники. Драгуни зняли пищалі, Грязной забурмотів, покліпав очима, оковитою било від нього, листва тремтіла.

— З Богом, людкове, — озвався, проганяючи страх, пан Ласко, — чиї будете?

— Свої, — насмішкувато озвався верхівець, і Ласко пізнавав цей голос, — пана Петронія Ласка віра?

— Його самого.

— То ми добре дбали, вістовці від пана сенатора. Позволь ближче, вашець.

Ласко під’їхав і на віддалі півконя пізнав Рославця.

— В чому річ?

— Маєш, вашмость, віддати мені листи до думного дяка, не мають іти.

— Азали ж маєш про те цидулу від пана сенатора з сиґнетом?

— Маю, — сказав Рославець, — дивись сюди, — і, наїхавши на нього, блиснув дулом пістоля, приставив його Ласкові до грудей.

— Писни тільки, вашмость, підеш до Авраама. Зволь дати листи.

— Ви — тать і розбійник, вашець, за теє заплатите.

— Все в божій ласці, — засміявся магістр, — а поки що поспіши з листами.

Ласко, тремтячи, з пістолем на грудях, розщібував торбину, а тоді над’їхав Грязной, хрипло й сонно питаючись, у чому річ.

— У тому, — блиснув пістоль у Соболя в руці, — тільки рушся…

Грязной відразу отверезів:

— Розбій, — крикнув, — я гонець єго велічества! Я — государів муж, черкеси!..

— Тож і просимо тебе, — ґречно сказав Соболь, — не починай з нами справи, поїдеш восвояси…

Драгуни були ні в тих ні в сих, але бачили здалека, що це подобає на веремію. Двоє націлились з пищалів, але їх випередив ченчик, заставляючи пістолями в обох руках. Рославець, вихопивши Ласкові листи, крикнув до драгунів:

— Нас, кінники, йде купа. Коли хочете, накладайте гирями, а ми вас не займаємо. Ви чиї?

— Благочестиві, — глухо відізвався драгун, — сенаторської хоругви…

— Але ви, пеські діти, не за благочестивими тягнете, — наїхав на них велет-ченчик, — гемонам служите.

— А хто ви будете?

— Пана Пободайла діти, з його купи, на загибель панам, — гукнув Рославець і знав, що драгуни вже знітились.

— І ми з вами підемо, чи що, Яцьку?

— Авжеж, підемо, — озвався Яцько-драгун, — ми про пана Пободайла давно питаємось.

Ченчик, проте, забрав їм оружжя.

— Бачиш, вашмосте, — проказав Рославець до Ласка, — непереливки. Раджу, не протився…

Грязной рикнув і шарпнувся до шаблі, але ченчик під’їхав, підняв його на сідлі й опустив знов, викрутив йому руки й прив’язав його до його ж шаблі, московитянин затих. Пан же Ласко сопів і обтирав піт.

— Нехороше, вашмосте, вельми нехороше.

— Як нам служба велить, — засміявся Соболь, і Ласко отетерів, нахилився, щоб розглядіти:

— То й пан Соболь тут?

Соболь зняв перед ним шапочку.

Рославець від’їхав з ним набік, залишаючи ченчика на варті.

Він кінчив перечитувати листи до місяця. Канцлер Корони й пан М’ясовський через сенатора Кисіля (вибрали собі зумисне посередника до Москви!) просили думних бояр, хитрими і прелесними словами, Хмельницькому не вірити, ані гарматами, ані гаківницями, ані ратними людьми не спомагати, а кордон, як і досі, тримати під стрільцями, живої душі не пропускаючи. А якби якісь оружні купи перейшли ненароком через кордон, зачинити під сторожу, бо ребелія страшна не тільки Короні, але загрожує ще й іншим краям. Прелесним листам Хмельницького щодо союзу з Литвою не вірити, литовський Великий князь не дасть ніякої підмоги козакам. Усе це крутійство, все це козацька, а може, й ще дальша інтрига. В приватному листі Кисіль клявся думному дякові в свойому благочестії, як то він монастирі хоронить, і перестерігав перед Хмельницьким, зависоко, мовляв, починає, накладає з єзуїтами й з аріанами…