Страница 12 из 126

Казки роботiв. Кiберiада

Лем Станіслав Герман (UK)

– Іменем короля, – сказав він. – Оте червоне, що ви знайшли, є вісником загибелі! Нею живе біла смерть, яка не відає нічого, крім помсти на невинних за одне лише їхнє існування…

– Якщо це була біла смерть, то вона нам не загрожує, бо корабель мертвий, з ті, хто на ньому подорожував, загинули в смузі оборонних рифів, – відповіли йому.

– Сила цих блідих істот невичерпна, бо коли вони й гинуть, то однаково безліч разів відроджуються знову, віддалік від потужних сонць! Виконуйте свій обов’язок, атомісти!

Страх пойняв мудреців і дослідників, кат почули вони ці слова. Хоч і не повірили вони пророцтву загибелі бо надто неймовірною видавалась їм будь‑яка її можливість, проте витягли весь корабель з його ліжбища, розтрощили на платинових ковадлах, і, коли він розпався, піддали жорсткому опроміненню, так що перетворився він на міріади летючих атомів, які вічно мовчать, бо не мають атоми ніякої історії, всі між собою рівні, хоч би яке мали походження – чи то з найпотужніших зірок, чи з мертвих планет, чи з розумних істот, добрих чи лихих, бо матерія однакова в усьому Всесвіті й нема чого її лякатись.

І все‑таки зібрали всі атоми, заморозили в одну брилу, вистрелили її до зірок і аж тоді сказали самі собі з полегкістю; «Тепер ми врятовані. Нічого не може з цього бути».

Та коли платинові молоти били в корабель і той розпадався, із забрудненого кров’ю клаптя одягу, з розпоротого шва випала невидима спора, така маленька, що одна зернина піску прикриє їх цілу сотню. А з тієї спори вночі, в куряві й праху, між валунами печер виткнувся білий паросток, від нього пішов другий, третій, сотий – і дихнуло від них киснем і вологою, від яких на плити дзеркальних міст упала іржа й спліталися непомітні питки, що попали в холодні нутрощі ентеритів. Тож коли вони повставали, то носили вже в собі згубу. І не минув рік, як усі лягли покотом. Зупинились у печерах машини, згасли кришталеві вогні, руда пошесть поточила дзеркальні бані, а коли вилетіло останнє атомне тепло, запала темрява, в якій розросталася, проникаючи в переплетені скелети, заповзаючи в струхлявілі черепи, засновуючи згаслі очниці – пухнаста, волога, біла пліснява.

ЯК МІКРОМИЛ І ГІГАЦІЯН ТАКЕ ВЧИНИЛИ, ЩО ТУМАННОСТІ ПОРОЗБІГАЛИСЯ

[6]

В попередньому Всесвіті жили два конструктора-космогоника Мікромил та Гигаціян. І не було такої речі, яку б вони не могли змайструвати. Думали вони думали, що б ще таке зиайструвати і придумали: вирішили вони приробити матерії вуста та розум, щоб вона потім їм сказала, що можно з неї створити такого, що їм би і в голову не прийшло…

За вченням астрономів усе, що є в світі – Туманності, Галактики, Зірки – без упину розбігається на всі боки, і внаслідок цього уже мільярди років Всесвіт що далі, то більшає і більшає.

Багатьох дуже дивує таке безупинне розбігання, і вони, подумки зазираючи у давні часи, доходять висновку, що дуже, дуже давно весь космос був згромаджений в одному місці, як зоряна краплинка, і з незрозумілих причин стався її вибух, що й досі триває.

А коли вони розмірковують про це, їх охоплює цікавість, а що ж було до того, і вони не здатні розгадати цієї загадки. А було ось як.

За часів тодішнього Всесвіту жило двоє конструкторів, незрівнянних майстрів у царині космогонії, отож не було такої речі, якої б вони не могли скласти. Але для того, щоб збудувати якусь річ, спершу треба мати її план, а план треба придумати, бо звідки ж його візьмеш? Отож обидва ті конструктори, Мікромил і Гігаціян, увесь час тільки тим голови собі й сушили, в який би це спосіб дізнатися, що іще можна було б сконструювати, крім тих дивовиж, що спадають їм на думку.

– Я можу змайструвати геть усе, що тільки мені спаде на думку, – мовив Мікромил. – Але ж не все спадає. Мене, як і тебе, це дуже обмежує – адже ми не можемо вигадати геть усього, що надається до вимислу, і може ж так статися, що якась зовсім інша річ, ніж та, яку ми вимислили і яку робимо, була б більш гідною виконання! Що ти на це скажеш?

– Звісно, ти маєш рацію, – відповів Гігаціян. – Але яку ти бачиш на це раду?

– Все, що ми творимо, ми творимо з матерії, – мовив Мікромил, – і в ній таки закладені усі можливості: якщо ми задумаємо збудувати дім, то й збудуємо дім, якщо кришталевий палац, то й створимо палац, якщо ж задумаємо мислячу зірочку, чи то вогняний розум – і її зможемо сконструювати. Матерія має більше можливостей, ніж наші голови; в такому разі слід було б умонтувати матерії вуста, щоб вона сама нам повідала, що таке можна з неї створити, що нам би й на думку не спало!

– Вуста, певна річ, не завадили б, – погодився Гігаціян. – Але їх не досить, бо ж вони формулюють те, що закладено в розумі. Отже, треба не тільки вмонтувати матерії вуста, а й збудити в ній розум, а тоді вона вже напевне всі свої таємниці відкриє.

– Добре кажеш, – мовив Мікромил. – Діло варте того, щоб поморочитись. Я розумію так: оскільки все, що існує, є енергією, то з неї й треба зробити розум, починаючи від найменшого, тобто від кванта; треба ув’язнити квантове мислення у збудованій з найменших атомів кліточці, і нам як атомний інженерам слід розпочати це діло, прагнучи досягти щонайменших форм. От коли я зможу всипати собі до кишені сто мільйонів геніїв, і вони в ній легко помістяться – мети буде досягнуто: ці генії розмножаться, і тоді перша‑ліпша жменька мислячого піску, наче зібрання незліченної ради, повідає тобі, що і як робити!

– Ні, ні, не так, – заперечив Гігаціян. – Не так треба зробити, а навпаки, бо все, що є в світі, то маса. З усієї маси Всесвіту треба збудувати єдиний, завбільшки такий, як іще ніколи не було, мозок, повний різних думок; і от коли я запитаю його про щось, він відкриє мені всі таємниці творення – тільки він і ніхто інший. Твій геніальний порошок – дивовижа неефективна, бо якщо кожна мисляча зернинка говоритиме щось своє, ти потонеш у тому потоці знань, а своїх не збагатиш!

Отак, слово по слову, дійшло між обома конструкторами до сварки, і вже й мови не було про те, аби їм можна було виконати завдання разом. Отож вони розійшлися, кепкуючи один з одного, і кожен узявся до справи по‑своєму. Мікромил заходився ловити кванти, запроваджував їх до атомних кліточок, а що наймісткішими були кристали, то він надав здатності до мислення діамантам, халцедонам, рубінам – з рубінами те йому найліпше виходило, і він ув’язнив у них стільки кмітливої енергії, що аж іскри сипалися. Мав він також чимало й іншого самомислячого мінерального дріб’язку, приміром, смарагдів, блакитно тямущих, і топазів, жовтаво кмітливих, проте червоний розум рубінів був йому найбільше до вподоби. Отак і трудився собі Мікромил в гурті писклявих малюків, а Гігаціян тим часом витрачав свій час на гігантів; збирав він собі сонця й цілі галактики, розтоплював їх, змішував, злютовував, складав, і, аж упрівши на роботі, створив космолюда, такого завбільшки, що крім нього нічого вже майже й не було, тільки якась одна шпарина, а в ній – Мікромил зі своїми коштовностями.

Коли кожен із них закінчив своє діло, то йшлося вже не про те, хто з них дізнається від свого витвору більше таємниць, а лише про те, хто з них мав слушність і придумав краще. І викликали вони один одного на змагання. Гігаціян чекав Мікромила коло свого космолюда, що простягся вздовж, угору і вшир на сотні світлових віків; тулуб у нього був із темних зоряних хмар, віддих із сонячних муравлиськ, ноги й руки – зі зчеплених гравітацією галактик, голова – з сотні трильйонів залізних планет, а на голові мав він кошлату протуберанцеву шапку з сонячної вовни. Коли Гігаціян налаштовував свого космолюда, та змушений був літати від його вуха до вуст, і кожна така подорож тривала шість місяців. Тим часом Мікромил прибув на поле бою сам‑один, з порожніми руками, – в кишеньці мав малесенький рубін, якого збирався протиставити велетню. Побачивши таке, Гігаціян розреготався.