Страница 111 из 126
«Як же це – музика немузична? – питаю зацікавлено. – І що воно, оте дещо інше, розкажіть‑но?» – але він тільки на мигах показує, що, мовляв, шкода слів. А інші – знову своє: сам король Спасенцій, подейкують, заснував на Гафнії Королівську державну консерваторію, віртуозів там, кажуть, сила‑силенна, й панують там не якісь акробаціоністічні фіглі‑міглі, зрутиніле ремісництво, а навпаки: натхнення, брама до золотострунного раю, бо є в них правильний напрямок і ключ від Гармонії Сфер – тієї, що Космос безмовно гучить нею! Метнувсь тоді я знову до старого, а він знай торочить: «Не скажу, ніби це неправда, але й не скажу, що правда. Хоч би що я тобі сказав, все не те було б. Коли хочеш, піди й подивися сам на власні очі».
Що ж, у своєму таланті я ніколи не сумнівався, бо, знаєте, братове‑роботи, що як візьму я палички до рук, та як пущу їх малим дробом на гладінь свого барабана, то це буде не туркіт і не гуркіт, не звичайне бубоніння й тамбуринада, а така рвійна й хаплива пісня, що втриматись несила, навіть камінь зворушується!
І рушив я знову в дорогу, розуміючи, однак, що не годиться до філармонійного двору з його придворним етикетом отак собі пертися, як Пилип з конопель вискакувати, а тому й випитував усіх зустрічних про гафнійські шляхетні звичаї, – та мало що або й геть нічого не почув у відповідь, – усі тільки знай собі міни корчать, покивуючи тим, хто що має, – головою або й чим іншим, – отож нічого я до ладу й не довідався.
Отак простуючи собі далі серед зірок, зустрічаю якось одного курдупеля, у смолі виваляного, він відвів мене набік та й: «Слухай‑но, – каже, – ідеш до Гафнії? О щасливцю, і година твоя щаслива, намузикуєшся там досхочу, Спасенцій – могутній і добрий правитель, шанувальник муз – золотом тебе обсипле!» – «Що мені до того золота, – кажу. – Як там з оркестром?» – А він усміхається: «Щасливий, хто в ньому гра, за таке місце й життя не шкода!» – «А чого ж, – питаю, – ти не туди, а звідти чимчикуєш?!» – «Ет, – каже, – я до тітки, а тоді ще далі – нестиму слово про Спасенція, нехай звідусіль поспішають музики, бо відкрито вже шлях до Гармонії Сфер! І до Гармонії Буття, бо це – те саме!» – «Отже, – кажу, – й Симфонія Буття там теж є?» А той курдупель (правду кажучи, досить пожмаканий, виваляний у якійсь сажі чи смолі – певно, обпікся абощо) як загорлає: «Та що ти! І де ти такий темний, недовіркуватий узявся? Хіба ти не знаєш, що Гафнія – то не звичайне царство чи королівство, а держава нового типу, або гралівство, і що Спасенцій – не просто собі король, а гроль! Виробив він, щоб ти знав, такий династичний проект, згідно з яким усі мають грати і тим гранням до цілковитого щастя догратися, і то не абияк, наосліп шкандибаючи, а в науковий, методологічний і теоретичний спосіб. Тому‑бо утворив він Консерваторку Раду Міністрів і склав Гармонограму Гармонії Сфер, яку ось‑ось не сьогодні, то завтра відкриють і виконають, а може, уже й виконали, отож біжи туди чимдуж!» – «І що ж то за гармонограмічно‑гармонійна музика?» – запитую, а він мені на те: «То така штука, яка поєднує Особистість з Природою, розганяє Рій Смутків і витворює Рай Земний, а тому, кажу тобі, лети туди чимшвидше, бо брати участь у чомусь подібному – річ галактична!» – «Біжу, біжу пане курдупелю, – притакую, – але хотів би ще взнати, як оте королівство, тобто гралівство Гафнію, осягло оту Партитуру Сфер і Їхню Гармонію, звідки воно все взялося?» – «Ого! – вигукує глевтяк. – Вони мають на це і щонайдокладніші директиви, і щонайпрадавніші традиції, бо хоч грати вони завше грали, але робили це не так, не в той спосіб і не на тому, на чому слід, зате тепер уже все добре знають, тому від їхньої музики і зір, і слух, і дух забиває, отож біжи туди, бубністе мій любий, бо ще на репетицію спізнишся!» –
«Даруй, – кажу, – але я ніякий не бубніст, я першої гільдії артист‑перкусист, а втім, розкажи‑но мені ще трохи про гафнійські звичаї, аби і я там як слід поводився!» – «Ох, ніколи мені, – відказує, – йди хутчій, сам побачиш, і такий будеш мені вдячний – до смерті не забудеш!»
Отож подавсь я туди, а як окреслилися обриси планети, тобто гралівства, і виринув велетенський зовнішній Мармуровий Мур, а на ньому – золотий напис: КОРОЛІВСЬКА КОНСЕРВАТОРІЯ, угледів я неподалік дерев’яного візка, помальованого кольоровими фарбами, а на ньому – старого підтоптаного робота, що сидів і ськався, бо за довгий вік у ньому набилося повно ошкурків, аж суглоби рипіли. Я взявся допомагати йому, коли чую – він собі щось під ніс мугикає. «Що то за пісня?» – питаю, – а він: «Олеандринова!» Я зроду такої не чув. Тоді запитав я про Гафнію, а він глухуватий був, просить, щоб я кожне слово йому по чотири рази повторював, і нарешті каже: «Перкусисте! Ти молодий, міцний, верткий, меткий, до всякого діла вдатний! Не відраджую тебе до Гафнії йти, але й не раджу. Роби як сам знаєш». – «А там грають?» – запитую. «Ще б пак! З ранку до вечора грають і з вечора до ранку, адже в кожному краї свої звичаї, але зваж на одну пораду: мовчи. Хоч би що ти побачив – ні пари з вуст. Хоч би що тебе там вражало – ані мур‑мур! Тримай язика на припоні, ховай лице, не подавай голосу – то, може, колись ще комусь і розкажеш, що ти там бачив і на чім грав!»
І хоч як я його просив, як благав, переконував, більше він і слова не зронив.
Це тільки ще дужче мене розохотило й запалило цікавістю, хоча й не можна сказати, ніби я стукав до Золотої брами Гафнії цілком спокійний, – бо ж нутром відчував – криється тут якась таємниця. Так чи так, а закалатав я щирозлотим калаталом (звук був справді чудовий, підбадьорливий), і сторожа мене залюбки впустила, лагідно примовляючи: «Он бачиш двері? Паняй туди сміло!»
Сіни були незвичайні – я опинився між незліченних колон та найщиріших скарбів – не сіни, а справжній храм, де на кожному кроці золоті інструменти порозвішувано. Отож я – до дверей, зайшов – і аж очі заплющив, таким блиском сяйнуло від алебастрів, оніксів та срібла, ліс колон навкруги, а я, виявляється, стою на дні амфітеатру, ой лишенько, не амфітеатр – безодня, глибінь, гафнійці, либонь, віками вкопувались у земну кулю, аж поки влаштували в ній, усередині, філармонію!
Місць для публіки, бачу, немає, все тільки для оркестрантів: одним – фотелі, іншим – столики, адамашком у срібний горошок покриті й рубіном притрушені, чудові, сріблом окуті, пюпітри, кларнети й гобої для духівників, тобто для дмухачів у труби, а над усім – павукоподібні свічники‑жирандолі виблискують діамантами, і ніде ні глядацької зали, ні галереї, лише посеред головної стіни, навпроти оркестру, на всю ширину – єдина ложа, вся в коштовних оздобах та драпіровках, шнуровидлах та мармуровидлах, амурчики в мушлі дмуть, а ложу затуляє заслона парчова, з вигаптуваними ключами й бемолями, місяцем і зорями, і тягарці на ній олив’яні, поруч пальми в кадубах із будинок завбільшки, а за заслоною не інакше трон, тільки затягнуто її надто щільно, не розгледиш нічого. Проте я зразу зметикував, що то має бути гролівська ложа!
А внизу, посеред амфітеатру, видно диригентський пульт, і не простий собі пульт, а під кришталевим дашком – справжній вівтар, ще й напис над ним неоновий: CAPELLOMYSTERIUM BONISSIMUS ORBIS TOTIUS. Тобто – щонайліпший у світі капельмейстер, або керівник оркестру. Музикантів довкола купа, однак на мене ніхто не зважає, і вбрані вони досить чудернацько, з ліврейно‑ліберальною, сказати б, розмаїтістю: в того литки у білих панчохах, поспіль нотами поцяцькованих, та ще й латаних‑перелатаних, в іншого пантофлі з золотими пряжками у вигляді дієза, але без одного каблука; ще в одного – ковпак з плюмажем, пір’я, правда, міллю поїдене, а головне – жодного нема, хто стояв би рівно, так їх усіх ордени допереду хилять, а під орденами – сукно підкладене, аби їхній бренькіт не псував музики! Про все тут, бачу, подбали! Видно, добрий у них монарх, меломан щирий, тому, певно, й падає дощ нагород на панів музикантів!
Проштовхуюся помалу крізь зібрання, бо саме, бачу, настала перерва в репетиції і всі поміж собою балакають, а капельмейстер у золотому пенсне повчає їх з‑під кришталевого дашка. І не паличку в руці тримає, а справжню палицю, і так вимахує нею, що скоро, певно, втомиться, сердега, але то вже не мій клопіт. Зала велика, й акустику має, ачей, дивовижну! Я вже хочу заграти, аж знемагаю… а капельмейстер, оком на мене стріливши, мовить здаля ласкаво: «А, новенький! Чудово! Що вмієш – арфістом? Ага, перкусист! Онде отам сідай, у нас щойно перкусист вибув, побачимо, на що ти здатен! Сідайте, добродію! Пане віолончелісте, не пхайтеся!»