Катар

— Так, мені це добре відомо. Коли ваша ласка, викладіть іще раз усе щодо типології смертей.

— Прошу. Кобарн потонув мимоволі чи навмисно. Бреннер вискочив з вікна, але не вбився.

— Вибачте, а як він тепер?

— У Штатах, хворий, але живе. Загалом пам’ятає події, але не хоче до них повертатися. Кельнера він прийняв за мафіозо, почувався переслідуваним. Чогось більшого він не зумів сказати. Можна, я розповідатиму далі?

— Розповідайте.

— Осборна переїхали. Винуватець утік машиною, і його не знайшли. Еммінгс намагався покінчити з життям двічі. Застрелився. Швед Лейге приїхав до Рима і впав із Колізею. Шіммельрайтер помер у лікарні своєю смертю від запалення легенів після гострого приступу божевілля. Гейне тонув, у лікарні перерізав собі вени, але його врятували. Помер від гострого’ запалення легенів. Свіфт уцілів. Міттельгорн теж двічі намагався відібрати собі життя снодійним і йодом. Помер від опіків шлунка. Тітц загинув у аварії на автостраді. Нарешті, Адамс у римському “Хілтоні” — наче задушений, хтозна-як. Про Брігга не знаємо нічого.

— Дякую. Чи ті, що зосталися живі, запам’ятали якісь перші прояви?

— Так. Тремтіння рук і зміну смаку їжі. Це ми довідалися від Свіфта. Щодо Бреннера, той наполягав, що їжа “справді змінила смак”, а тремтіння рук не пам’ятав. Очевидно, у Бреннера лишився від цих подій так званий резидуальний ефект, тому він так твердив. Такої думки лікарі.

— Діапазон смертей на схемі досить значний, а самогубці вдавалися до доступних засобів — що потрапляло під руку. А що дали пошуки за принципом “cui prodest?”[14]?

— Розшуки матеріально зацікавлених? Спадкоємці знайшлися, але що з того, коли немає жодного зв’язку між ними й кожною з тих смертей.

— Преса?

— Цілковита блокада інформації. Звичайно, місцеві газети згадували про кожну смерть, але ці повідомлення губилися у звичних рубриках випадків. Йшлося про те, щоб не утруднювати слідства. Тільки якась газета в Штатах, забув яка, спекулювала на темі фатальної долі пацієнтів Стелли. Останній запевняв, що до цього доклали руки конкуренти. Однак цього року він не спровадив до Неаполя жодного ревматика.

— Бачте, не послав! Чи це не підозріло?

— Не дуже, бо ще один випадок — і подібна стаття могла б завдати більше збитків, ніж його заробітки на цьому ділі. Зрештою, це був досить скромний бізнес.

— А тепер я запропоную таку гру, — сказав Барт. — Вона буде називатися “Як таємничо загинути в Неаполі?”. Тобто, які риси для цього треба мати. Ви мені допоможете. Згодні?

— Залюбки. Список включає стать, вік, статуру, недуги, матеріальні статки та дещо інше, про що я постараюся згадати. Отож треба бути чоловіком десь так років під п’ятдесят, вище середнього зросту, огрядної чи атлетичної статури, нежонатим або вдівцем, принаймні в Неаполі — самотнім. З огляду на випадок Шіммельрайтера треба визнати, що заможність — умова не обов’язкова. Натомість потрібно зовсім чи майже зовсім не знати італійської мови.

— Жодна з жертв не розмовляла по-італійськи вільно?

— Жодна. Переходжу до специфічних рис. Щоб загинути, потрібно не хворіти на діабет.

— Що?..

— Жодна особа з нашої серії не була діабетиком. Натомість серед спроваджених Стеллою до Неаполя ревматиків, які повернулися додому живими, їх було п’ятеро.

— Як же це пояснювали ваші фахівці?

— Навіть не знаю, що вам відповісти. Казали щось про перетворення матерії, про ацетонові тільця, які можуть бути антидотом. Щоправда інші, може, й не такі дуже вчені, а просто чесніші (це лиш моє припущення) заперечували. Ацетонові тільця з’являються лише в такому організмі, якому дуже бракує інсуліну, але ж у наш час кожен діабетик регулярно вживає відповідні ліки. Наступною неодмінною рисою є алергія на трави, сінний катар, астма. Хоча були особи, які відповідали всім цим вимогам і з ними нічого не сталося. Той, наприклад, пацієнт Стелли, якого я назвав “суничним”, і другий — з катаром.

— Заможні, самотні, купалися в сірководні, мали алергію, не знали італійської?

— Так. Вживали тих самих протиалергійних ліків, що й решта, наприклад, плімазин.

— Що це таке?

— Антигістаміновий препарат з домішкою риталіну. Риталін — це хлористоводневий ацетилований фенілоальфапіпериділ. Перший зі складників плімазину, пірібензамін, усуває прояви алергії, але викликає сонливість, сповільнює реакцію, тому водії мусять вживати його з домішкою риталіну, який належить до збудників.

— Але ж із вас хімік!

— Просто вживаю це багато років. Кожен алергік потроху займається самолікуванням. У Штатах я вживав тамтешній відповідник, бо плімазин — це швейцарський препарат. Той, що мав катар, — Чарльз Декер, — теж ним користувався, але з його голови не спала й волосина… стривайте.

Я остовпів з відкритим ротом. Барт мовчки дивився на мене.

— Вони всі лисіли… — врешті сказав я.

— Лисина?

— Початки. Заждіть-но. Так. Декер теж мав тонзуру на тім’ї — і нічого.

— Зате ви не лисієте, — зауважив Барт.

— Як ви сказали? Не лисію? Може, це вада? Але з Декером нічого не сталося, хоча й лисів… зрештою, який може бути зв’язок між лисінням і буйним божевіллям?

— А який зв’язок між цим же божевіллям і діабетом?

— Маєте рацію, докторе, цього питання не варто торкатися.

— Ви що, зовсім не звернули на це уваги?

— Майже так. Ми порівнювали список загиблих з уцілілими в Неаполі, і ця риса, звичайно, виявилась. Однак складність полягала в тому, що полисіння можна було ствердити напевне лише у загиблих, бо дехто з тих, хто вцілів, не признався, що носить перуку. Щодо цього людська гордість буває несамовито вразлива, а смикати їх за волосся чи розглядати зблизька важко, коли люди цього не хочуть. Для встановлення діагнозу потрібно ще знайти косметичний кабінет, де та чи інша людина замовила перуку або й зробила пересадку волосся, а це вже було б забарно.

— Чи це так уже важливо?

— Думки були різними. Дехто вважав, що це не має значення, тим більше, що йшлося про те, чи приховують лисину кілька вцілілих пацієнтів Стелли, а який це може мати зв’язок з трагічними випадками інших ревматиків?

— Ну, гаразд, але якщо ви не обминули питання про стан волосяного покриву, то чому це вас щойно так вразило?

— На жаль, це зворотний зв’язок. Те, що жоден із загиблих не приховував своєї лисини. Ніхто з них не носив перуки, не мав ні пересадженого, ні вшитого в шкіру волосся… є така операція.

— Я знаю. То й що?

— Нічого, хіба що тільки таке — всі жертви лисіли й не приховували цього, натомість серед уцілілих були як лисі, так і люди з нормальними чупринами. Я усвідомив, що Декер, власне, мав лисину, от і все. Мені здалося, що я натрапив на свіжий слід. Але таке не раз було. Зрозумійте, я так глибоко вліз у цю справу, що бачу часом міражі. Духів…

— Е, це вже має присмак історій про богоявлення, таємничі прокляття, привидів… а може, в цьому щось є?

— Ви вірите в духів? — витріщився я на нього.

— Може, досить того, щоб вони вірили. Як ви гадаєте? Скажімо, в Неаполі діє якийсь ворожбит, що полює на багатих чужинців…

— Припустімо, — засовався я в кріслі. - І що далі?

— Можна легко уявити собі, як за допомогою різних трюків і сеансів він втирається до них у довір’я, безкоштовно дає їм дози чудодійного еліксиру звідкись з Тібету, тобто якогось наркотичного відвару, який має поставити їх у цілковиту залежність від нього, оскільки призначений лікувати найрізноманітніші хвороби. І от серед, скажімо, серед сотні таких людей знаходиться десятеро чи одинадцятеро легковажних, які вживають відразу завелику дозу.

— Ага, — вигукнув я. — Припустімо, що це так, але італійці про це б дізнались. Поліція. Зрештою, поведінку декого з жертв ми відтворили так ретельно, що знаємо, о котрій годині вони виходили з готелю, як були одягнуті, в якому кіоску купували газети і які саме, в якій кабіні роздягалися на пляжі, де і що їли, на якій виставі були в опері. Тож проминути такого знахаря чи “гуру” ми могли б у одному-двох випадках, але не в усіх. Ні, нікого подібного не було. Та це й не дуже правдоподібно. Італійської всі майже не знали, та й чи міг швед із вищою освітою, антиквар чи солідний підприємець ходити до італійської ворожки? Та вони, зрештою, не мали на таке часу…

14

Кому вигідно? {латин.).