Кіберіада

Три інші сліди з початкових восьми виявилися гарячими й відкрили нові жертви з характерною для групи людей долею. Знову йшлося про самотніх чоловіків на порозі старості, але тепер це були вже не тільки американці. Один з них, Івар Олаф Лейге, був інженером з Мальме. Другий, Карл Гайнц Шіммельрайтер, австрієць родом з Граца. Третій, Джеймс Брігг, видавав себе за письменника, точніше сценариста, і заробляв на прожиття випадковими заробітками. Він прибув із Вашінгтона через Париж, де налагоджував стосунки з видавництвом «Олімпія прес», що спеціалізувалося на еротичній і порнографічній літературі. В Неаполі він оселився в італійській родині, яка здала йому кімнату. Господарі знали про нього тільки те, що він розповів сам при вселенні, тобто що він збирається вивчати «задвірки життя». Не знали, що він відвідував бальнеологічний заклад. На п’ятий день він не прийшов ночувати. Зник, не залишивши жодного сліду. Перш ніж сповістити поліцію, господарі, вирішивши перевірити пожильцеву платоспроможність, відімкнули його кімнату запасним ключем і пересвідчилися, що разом із Бріггом зникли і його речі. Лишилася тільки порожня валіза. Вони пригадали, що пожилець щодня виходив з напханим портфелем, а повертався з порожнім. Оскільки родина мала незаплямовану репутацію і віддавна здавала кімнати, їх свідченням повірили. Брігг був лисіючим атлетичним чоловіком зі шрамами на обличчі від заячої губи. Ніяких родичів не мав, принаймні розшукати їх не пощастило. Паризький видавець на допиті сказав, що Брігг пропонував написати книгу про закулісну історію з виборами міс краси в Америці, однак тема не зацікавила видавця. Все це могло бути правдою, але ці свідчення не вдалося ні підтвердити, ні заперечити. Брігг зник так безслідно, що не вдалося знайти нікого, хто бачив би його відтоді, як він покинув найняту кімнату. Пошуки серед повій, сутенерів і наркоманів виявились марними. Отож випадок Брігга належить до сумнівних і лишається в досьє, як не дивно, лише тому, що Брігг хворів на сінну лихоманку.

Зате доля шведа і австрійця не викликала жодних сумнівів. Перший, Лейге, був давнім членом гімалайського клубу, підкорювачем «семитисячників» Непалу і приїхав до Неаполя після розлучення. Він оселився в готелі «Рим» у центрі міста, в морі не купався, віддавав солярію перевагу перед пляжем, відвідував музеї і приймав сірководневі ванни. Дев’ятнадцятого травня він пізно ввечері виїхав до Рима, хоча досі мав намір пробути все літо в Неаполь В Римі, залишивши речі в машині, пішов до Колізею, виліз якомога вище на мур і кинувся звідти вниз. Помер відразу. Судовий експерт зробив висновок, що це було «самогубство або нещасний випадок, що стався внаслідок раптового потьмарення свідомості». Швед, ставний блондин, на вигляд здавався молодшим від своїх років. Він педантично стежив за своєю зовнішністю і фізичною формою. Щодня о шостій ранку грав у теніс, не пив, не палив, одне слово, зберігав форму, як зіницю ока. Шлюб було розірвано за обопільною згодою подружжя, а причиною розриву вони вважали невідповідність характерів. Ці подробиці подала шведська поліція, аби виключити як причину самогубства несподівану депресію після розірвання багаторічного шлюбу. Поліція з’ясувала, що обоє вже давно жили окремо, і суд лише юридично узаконив фактичний стан речей.

Історія австрійця Шіммельрайтера здавалася заплутаною. В Неаполі він перебував від середини зими, а в квітні почав приймати сірководневі ванни. До кінця квітня казав, що ванни дають йому значне полегшення, й продовжив абонемент на травень. Але за тиждень почав погано спати, став дратівливим, підозріливим, запевняв, що хтось нишпорить у його валізах, що зникли запасні окуляри в золотій оправі, а коли вони знайшлися за канапою, висловив припущення, що їх підкинув туди злодій. Про спосіб його життя було відомо чимало, бо австрієць ще до згаданих змін у його характері заприязнився з італійкою, господинею невеликого пансіонату, в якому жив. Десятого травня Шіммельрайтер спіткнувся на сходах, розбив коліно й ліг у ліжко. За два дні його дратівливість мов рукою зняло, і між ним і господинею знову встановилися найкращі стосунки. Оскільки й після загоєння коліна його мучив ревматизм, він знову став ходити до бальнеологічного закладу. За кілька днів він серед ночі підняв на ноги весь пансіонат, волаючи про допомогу. Розбив рукою дзеркало, бо хтось буцімто за ним ховався, і втік через вікно. Дзеркало висіло на стіні, отже, його вигадка була явним абсурдом. Не знаючи що їй робити з надзвичайно збудженим Шіммельрайтером, господиня викликала знайомого лікаря, який виявив у нього передінфарктний стан. Такий стан часом призводить і до розладу психіки. Так принаймні вважав лікар. Господиня наполягала, щоб австрійця відвезли до лікарні. До того як його відвезли, він устиг розбити ще одне дзеркало у ванній і одне — на сходах, доки в нього не видерли з рук палицю, якою він воював. У лікарні австрієць поводився неспокійно, плакав, заховався під ліжко й дуже слабнув від частих приступів задухи, бо був ще й астматиком. Студентові-практиканту, який ним опікувався, він під секретом розповів, що в закладі Вітторіні йому двічі підсипали до води отрути, і робив це доглядач, без сумніву, агент ізраїльської розвідки. Студент вагався, чи слід записувати це до історії хвороби. Ординатор відділу вважав це виявом манії переслідування на грунті склеротивної деменції. В кінці травня Шіммельрайтер помер через прогресуючий набряк легенів. Рідних у нього не було, тому його поховали в Неаполі за рахунок міста — перебування в лікарні вичерпало його скромні фінанси. Отже, цей випадок був винятковим, бо йшлося, на відміну від інших жертв, про іноземця, що не мав якихось статків. Згодом слідство встановило, що Шіммельрайтер під час війни був писарем у концентраційному таборі Маутхаузен, а після поразки Німеччини притягався до суду. Його, однак, не покарали, бо більшість свідків, колишніх в’язнів табору, свідчила на його користь. Щоправда, були й такі, що заявляли, буцімто він бив в’язнів, але це були свідчення третіх осіб, і його вина не була доведена. Хоча між першим і другим погіршенням його здоров’я і відвідинами закладу Вітторіні, здавалося, й намічався причинний зв’язок, твердження хворого виявилися безпідставними, бо жодна отрута, що впливає на психіку, не розчиняється у воді. Доглядач, якого австрієць звинувачував у отруєнні, був не євреєм, а сіцілійцем і не мав нічого спільного з ізраїльською розвідкою. Отже, і цей випадок не можна було вважати кримінальним.

Досьє вже включало шість несподівано померлих з різних причин осіб (не рахуючи зниклого Брігга), і сліди неодмінно вели до бальнеологічного закладу. Таких закладів у Неаполі кілька, тож підняли і їхню документацію. Слідство розросталося мов лавина. Довелося дослідити двадцять шість випадків, бо таке, коли клієнт кидав процедури, махнувши рукою не невелику, виплачену наперед суму, траплялося досить часто. Але кожним із цих слідів треба було дійти до кінця, через це слідство просувалося помалу. Його припиняли лише тоді, коли вдавалося знайти пацієнта живим-здоровим.

В середині травня до Неаполя прилетів Герберт Гейне, американець німецького походження, сорокадев’ятирічний власник мережі аптек у Балтіморі. Хворіючи на астму, він роками лікувався по санаторіях, і один з лікарів порадив йому у зв’язку з ревматичними ускладненнями приймати сірководневі ванни. Ходив до невеличкої водолікарні неподалік від готелю на П’яцца Муніціпале, харчувався тільки в готельному ресторані, а на десятий день зчинив там бучу через буцімто огидні страви. Після скандалу він покинув готель і переїхав до Салерно, де зупинився в приморському пансіонаті. Пізно ввечері пішов купатися. Портьє намагався відрадити його, бо вже пізній час і море неспокійне, але той відповів, що не втопиться, бо йому суджено померти від поцілунку вампіра, але ще не скоро. Показав навіть місце на згині руки, куди буде поцілований. Портьє був тірольцем і відчув у гостеві свого земляка — німця. Тож за якусь хвилину вийшов на берег — і почув крик Гейне. Кинувся він рятувати, німця витягли, але через химерну поведінку — він покусав свого рятівника — «швидка допомога» забрала його в лікарню. Серед ночі він устав з ліжка, розбив вікно й уламком шибки перерізав собі вени. Чергова санітарка вчасно зняла тривогу, і його врятували. Однак ненадовго. Він підхопив двостороннє запалення легенів, тяжке, як у кожного астматика, і за три дні помер, не приходячи до пам’яті. Спробу самогубства слідство тоді приписало шокові — він мало не втопився. Це ж було й причиною запалення легенів. Через два місяці цим випадком зацікавився Інтерпол, бо юрисконсульт Гейне отримав його листа, написаного перед від’їздом з Неаполя, в якому той вимагав на випадок своєї смерті відразу сповістити поліцію, бо хтось чигає на його життя. Крім згадки, що цей «хтось» живе в тому ж готелі, в листі не було жодних конкретних фактів. У листі траплялися грубі германізми, хоча Гейне, проживши в Штатах двадцять років, знав англійську бездоганно. Ця обставина, так само, як і змінений характер письма, викликали у адвоката сумнів щодо автентичності листа, написаного в готелі, але, довідавшись про обставини смерті свого клієнта, він усе ж повідомив поліцію. Графологічна експертиза довела, що листа писав сам Гейне, але у великому поспіху і збудженні. Слідство й тут зайшло в безвихідь.