Кіберіада

Я вже не згадував про дім, може, не хотілося, а може, вирішив, що не варто втягати дітей у цю справу. Не засне він, бачите, без дітей! Для цього досить і йоги, адаптованої для астронавтів доктором Шарпом та його помічниками. Я знав її як «отченаш» і застосував так успішно, що мій ніс догідливо засвистів, помалу пропускаючи повітря, пірабензамін без протвережуючого додатку проник у мозок і заволік свідомість характерною, трохи наче нечистою, каламутною сонливістю, і я, непомітно для себе, міцно заснув.

РИМ — ПАРИЖ

О восьмій ранку я пішов до Ренді в досить доброму настрої, бо розпочав день з плімазину, після якого, незважаючи на задушливу спеку, в носі не крутило. Готелю, в якому зупинився Ренді, було далеко до «Хілтона». Він містився неподалік від Іспанських сходів на мощеній римською бруківкою вуличці, геть заставленій машинами. Забув, як вона називається. Чекаючи на Ренді у вузькому приміщенні, що правило за хол, адміністраторську й кав’ярню, я переглядав куплену по дорозі «Геральд», зацікавився переговорами «Ейр Франс» з урядом — мені аж ніяк не подобалася перспектива стирчати в Орлі. Страйкувала наземна обслуга аеропорту, однак літаки Париж приймав, як і досі.

Невдовзі з’явився Ренді. Якщо зважити на безсонну ніч, він виглядав непогано, дивився, правда, трохи осоловіло, але ж невдача була очевидною. Нам лишився Париж, остання соломинка надії. Ренді хотів сам відвезти мене в аеропорт, але я заперечив, хотів, щоб він виспався. А Ренді запевняв, що в його номері заснути неможливо, тож я пішов з ним нагору. Кімнату справді заливало сонце, а з відчиненої ванної замість прохолоди тягло випарами лазні.

На щастя, панував азорський антициклон, було досить сухо, тож я, звернувшись до своїх професійних знань, затягнув штори, намочивши їх знизу, аби поліпшити циркуляцію повітря, трохи повідкручував усі крани й після цієї самаритянської операції попрощався з Ренді, запевнивши, що подзвоню, якщо дізнаюся щось конкретно. В аеропорт я поїхав на таксі, заскочивши по свої речі в «Хілтон», і вже близько одинадцятої котив візок з валізами до прийомного конвейєра. В новому римському аеропорту я був уперше, тому розглядався за його розрекламованими в пресі чудесами технічного забезпечення, й гадки не маючи, як докладно мені доведеться їх пізнати.

Газети, вітаючи відкриття цього аеровокзалу, галасували, що він покладе край усім замахам. Лише засклений зал відправки був такий, як і всюди. Будівлю, схожу згори на бубон, заповнює мережа ескалаторів і доріжок, які непомітно профільтровують людей. Останнім часом зброю стали проносити по частинах, складаючи її в туалеті літака, тому італійці першими відмовились від магнітометрів. Зондування одягу й тіл виконують ультразвукові коливання на ескалаторі, а дані цього нечутливого контролю підсумовує комп’ютер, класифікуючи запідозрених у контрабанді. Писали, що ці коливання виявляють кожну пломбу в зубі й пряжку на підтяжках. Від них не сховається навіть безметалевий заряд.

Новий аеропорт неофіційно називають Лабіринтом. Під час пробного пуску детективи кілька тижнів намагалися пронести через ескалатори зброю, сховану найхитромудрішим чином, і жодному буцімто це не вдалося. Лабіринт став до ладу у квітні і відтоді працював без особливих інцидентів, якщо не зважати на людей, виловлених з речами настільки дивними, наскільки й невинними, як дитячий пістолет чи його силует з фольги. Одні експерти доводили, що це психологічна диверсія одурених терористів, інші — що спроба визначити справжні можливості фільтрів. Юристи мали мороку з цими псевдоконтрабандистами, наміри яких були недвозначними, але не підлягали покаранню. Єдиний серйозний випадок стався того дня, коли я покинув Неаполь. Один азіат, коли його викрили прилади, викинув справжню бомбу на так званому «мосту зітхань» посеред Лабіринту. Заряд вибухнув у глибині залу під мостом, не завдавши жодної шкоди, якщо не зважати на переполох серед пасажирів. Тільки й усього. Тепер мені здається, що всі ті незначні випадки були підготовкою до операції, в якій нову оборону мав прорвати новий тип нападу.

Рейс було відкладено на годину, бо «Аліталія» ніяк не могла з’ясувати, хто нас прийме — Орлі чи аеропорт де Голля. Я пішов переодягатися, бо в Парижі теж передбачалося ЗО градусів у тіні. Не міг згадати, в якій з валіз були сорочки-сіточки, і мусив пхатися до ванних кімнат з багажним візком, який не вміщався на ескалаторі Я довго блукав пандусами підземелля, доки якийсь раджа не показав мені дорогу. А може, то був і не раджа, бо англійської він майже не знав. Тільки й того, що був у зеленому тюрбані. Цікаво, чи він скине його в душовій? Адже він теж прямував туди. Через те мандрування з візком я згаяв стільки часу, що мусив нашвидку прийняти душ і переодягтися в полотняний костюм і шнуровані полотняні черевики. Всі дрібниці я запакував з несесером до валізи і здав у багаж. Від пункту реєстрації йшов з порожніми руками. Це виявилось розумним кроком — навряд чи мікрофільми, сховані в несесері, вціліли б у «бойні на сходах».

Кондиціонери в залі працювали з перебоями — в деяких місцях тягло справжнім холодом, а в інших — парило. На паризькому напрямку дихало теплом, тож я накинув куртку наопашки. Це теж виявилося щасливим кроком. Кожен з нас отримав «перепустку Аріадни» — пластиковий пенал для квитків із запресованим електронним резонатором. Без цього до літака не ввійдеш. Відразу за турнікетом починався ескалатор, такий вузький, що пасажири мусили йти один за одним. Це трохи нагадувало Тіволі, а трохи Діснейленд. Спершу крутий підйом, далі сходи складаються з доріжки над залом, залитим денним світлом. І, незважаючи на освітлення, дна не видно, воно ховається в мороці. Не знаю, як досягнуто такого ефекту. За «мостом зітхань» доріжка звертає вбік і, знову стаючи сходами, стрімко підіймається вгору через цей самий зал, який можна впізнати хіба по ажурному склепінню, оскільки ескалатор з обох боків закривають алюмінієві плити з міфологічними сценами. Що далі — мені не судилося дізнатися. Розрахунок усього переміщення подорожніх простий: «перепустка» пасажира, який везе щось підозріле, повідомляє про це безперервним свистом. Помічений, він не може втекти вузьким ескалатором, а пасажі, що лунають над залом у цей час, мають вплинути на його психіку й змусити викинути зброю. В залі реєстрації оголошення двадцятьма мовами застерігають, що кожен, хто має зброю й вибухівку, ризикує своїм життям, якщо спробує тероризувати інших пасажирів. Цю таємничу погрозу трактували по-різному. Говорили навіть, що за алюмінієвими щитами сховано снайперів, але я в це не вірив.

Рейс був зафрахтований, але «боїнг» виявився завеликим для замовників, і каси продавали квитки на вільні місця. Цим скористалися такі, як я, що купували квитки в останню хвилину. «Боїнг» найняв якийсь консорціум банків, однак мої найближчі сусіди аж ніяк не схожі були не банкірів. Першою стала на ескалатор бабуся з паличкою, далі блондинка з песиком, тоді я, маленька дівчинка і японець. Озирнувшись згори, я побачив лише плахти газет, розгорнутих кількома чоловіками. Мені кортіло оглянутися, і я запхав свою «Геральд» за підтяжки на грудях, мов пілотку.

Блондинка в обшитих перлинами штанях, таких тісних, що ззаду було видно контури трусиків, тримала опудало песика. Песик, мов живий, кліпав очима. Вона нагадувала мені блондинку з журналу, що була моєю супутницею до Рима. Дівчинка з жвавими оченятами була в білому одязі, мов лялька. Японець, ненабагато вищий за неї, мав вигляд завзятого туриста. Здавалося, він щойно вийшов від першокласного кравця. На картатому застебнутому піджаку перехрещувалися ремінці транзистора, бінокля, великого фотоапарата «Ніккон-6». Коли я озирнувся, він саме розстібав футляр, наче збирався фотографувати чудеса Лабіринту. Сходи саме складалися в доріжку, аж тут почувся протяглий писк. Я обернувся. Писк ішов від японця. Дівчинка тривожно відсунулася від нього, притискаючи до грудей торбинку з «перепусткою», а він з незворушною байдужістю підкрутив звук транзистора. Наївно думав, що заглушить писк: це було лише перше попередження.